Встань і йди – розповідь жінки-воїна про розстріл на Майдані

І хочеться написати, та не здіймається рука. Нема в світі тих слів, які описали б всю повноту болю людського і крику душ наших. Нема тієї тризни, яка б повноцінно б оплакала загиблих Янголів світла і волі наших. Нема тієї кари, на яку заслуговують їх вбивці. Нема сил кричати.

Довгий час трималася, як сталева. Бачила поранених, бачила кров і страждання. Аж ось прорвало. Не втрималася. Німий крик душить і паморочиться в голові.

…18 лютого. 1 поверх Будинку профспілок. Чекаю на товариша, з яким щойно познайомилась: шукали разом бронежилет. Підходить до мене жіночка з кухні в білому халаті, накинутому поверх одягу. Помітивши на мені каску, наколінники і биту в руках, зрозуміла, що я саме «звідти». Питає: «Ну що там?» «3 трупи вже є. Ще 7 смертельно поранених», – відповідаю я без зайвих емоцій. Розумію: це війна і потрібно зберігати холодний розум. Повз мене проносять поранених на ношах, і … відчуваю, як щось перевертається всередині, та я твердо розумію: піддаватись емоціям зараз не можна. Не час.

Жіночка у відповідь на мої слова лише заплакала. До мене підійшов чоловік із самооборони, вдягнений відповідно. Суворо подивившись на мене, він промовив: «Дівчино, я бачу, що ви – воїн. І тому маєте розуміти, що жінкам таких речей казати не можна. Їй ще годувати нас, а вона он сидить і плаче. Не треба. Не засмучуйте їх зараз. Ви маєте розуміти.»

Перевівши погляд на жіночку, я відчула, як стиснулось серце. Вона сиділа на стільці і плакала, не знаючи, скільки ще мертвих попереду. І знаю точно, що ніколи не пробачу собі того, що тоді не підійшла і просто не взяла її за руку, аби заспокоїти. Це найкраще, що я могла б зробити на цій війні. А тоді я стояла з холодним серцем, готова йти і мститися за полеглих братів. Я теж тоді ще не знала, скільки ще їх мертвих впаде журавлями на закривавлену бруківку розстріляного міста. Я не знала, що за кілька годин палатиме цей будинок в страшному огні, забираючи в небуття останній крик Мучеників, що згорять разом з ним дотла.

…а згодом було Пекло. Ридали Михайлівські дзвони і стогнала від того плачу земля. Чорна чума в шоломах косила кулями Народ мій, який всього лиш знав, що єси Правда і Воля. І Бог відбирав у Свою Небесну Сотню найкращих. І тоді кожен розумів, що таки «нема в окопах атеїстів».

«…нехай святиться ім’я Твоє…»

І прийшла тиша. Мертва тиша розстріляного міста, що боязко озиралося навколо себе, тримаючись чорними від кіптяви руками за криваві рани. І здійняло до неба очі, застигнувши з німим криком на кам’яних вустах. До неба, куди нечутним кроком вже відправлялась Золота Небесна Сотня, лишаючи нам безцінний шанс будувати велику і щасливу країну. І ми маємо все для того, бо ця війна мене до скону переконала, що мій Народ – найкращий. Лише встань і йди! І я присягаюся на крові братів моїх, що не зраджу їх, не забуду їх подвиг і донесу нащадкам світлу пам’ять про них, аби жив наш народ вічно і вірив, що з нами – Бог.

Юлія Боровиченко (с)

Comments

0 comments

3 коментарі

  1. Галина

    Ну не жiнка а просто гермофродiт якийсь,чур,чур мене.

    • Марина

      дура вы набитая,никогда вам не быть такой как эта героиня.Даже в ваших мечтах.

  2. [пі-пі-пі] одним словом.

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

twelve + 11 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh