Провела два вечори в спілкуванні зі свекрухою і зловила себе на тому, наскільки я відвикла від спілкування у форматі оцінок. Відвикла настільки, що вони не просто перестали мене зачіпати, вони перетворилися в якусь іноземну мову.
“Ти вважаєш це добре, що у тебе діти погано говорять по-російськи?”. “Як Саша з дітьми, досить займається?”, “А в тебе робота гарна?”, “А начальник хороший?”, “А платять нормально?”, “А Тесса мені здається стала гарніша, так?”, “А Сашина дієта – це нормально?”, “А навіщо він вдарився в спорт в 40 років, він ж не тренером буде працювати, це взагалі нормально?”.
Я гублюся у відповідях. Я можу сказати, що мені сумно, що діти воліють говорити англійською, але я не бачу в собі сил і можливостей примушувати їх до російської. Я можу пояснити, чому так. Можу поділитися, як у мені борються почуття провини, ліні і марність. Я можу сказати, що Саша грає з дітьми в монополію і вчить Данилича кувиркатись, але я не знаю, чи це достатньо. Я не думала про це в категорії “достатньо”. Я не знаю, чи хороша моя робота і нормально мені платять. Я знаю, що я вмію її робити і я отримую на рівні ринку, і що комусь вона буде гарною, а комусь не дуже, і що грошей може вистачати або не вистачати, і це залежить. І що Тесса в моїх очах завжди красива, унікальна і єдина, і я не можу оцінювати її за шкалою миловидності, ні зараз, ні раніше. І що у Саші така дієта, яку він собі обрав, і що він займається тим, що йому близько, і це приносити йому радість, і я не знаю, наскільки це нормально і для кого.
Я бачу ситуації як факти, почуття, тенденції, я не думаю про них з точки зору “правильно” або “погано”, я думаю про причини і наслідки, рішення почуття, свої і чужі.
І я задумалася сьогодні, звідки береться потреба в оцінюванні? Чому культурно існує спрямованість на “вона дурна”, “молодець”, “вони всі козли”. Прибрав у кімнаті – хороший хлопчик. Стукнув сестру – поганий.
На поверхні – так простіше. Відсутність звички висунути негайну оцінку змушує послухати, а що ж він, цей хлопчик, каже. І чому він це говорить. І навіщо він це говорить. А це змушує замислитися, що ж він там почуває. Як він це бачить. Чому він так поступає. А це в свою чергу позбавляє можливості бачити в людині об’єкт, змушує реагувати, відчувати у відповідь, емпатувати, розуміти, чути, думати. Гумовий штемпель “Вони там всі з розуму посходили.”
Маленька дитина – це почуття-сирець. Ні логіки, ні відносності, ні здатності змішувати, ні свідомості, ні контролю – все це розвинеться багато пізніше. Дитина майже не слухає словами і не слід голосу розуму – він за нашими словами жадібно вишукує наші почуття. Саме тому психологи кажуть, що відсутній, ігнорує батько багато страшніше емоційного. Діти говорять із нами мовою сирих, не затуманених почуттів, не скутих поки аналізом їх правильності, пристойності, адекватності та корисності. Мова маленької дитини – це мова почуттів, і відповідь, яку шукають діти – це наші почуття.
Що ж таке оцінка? Оцінка – це відмова від співчуття. Це відмова від відкриття “я” – “я бачу”, “я розумію”, “я відчуваю біль”, “мені самотньо”, “мені боляче”, “мені сумно”, “я щасливий”, “я радію”, “я заплутався”, “мені соромно” – і заміна на судження, резолюцію того, хто ти. Оцінка – це відмова у діалозі на рівні почуттів. Говорячи з дитиною на мові оцінок, ми відмовляємо дитині в почуттях, замінюючи їх думками, судженнями. Вона говорить з нами мовою почуттів, а у відповідь чує тарабарську. І швидко вчиться тарабарській, адже діти влаштовані так, щоб вчитися і адаптуватися. І стає дорослим з сакраментальним питанням “а це взагалі нормально?”.
Коли нас ранить нестерпне горе, ми закриваємо почуття, щоб вижити. Я дивлюся старі фільми про війну, і мене вражає кількість заборон на почуття. Тільки що загинули у вогні її діти “ну-ну, зберися, війна, не таке терпіли”. Так, у стресі виживання ми відключаємо багато – перестаємо відчувати біль, холод, голод, співчувати. І потім ростимо дітей, не вміючи відповісти їм мовою почуттів, і вони відморожують їх собі теж, замінюючи їх оцінкою, як способом орієнтуватися. Відморожене відчуття тіла замінюється підрахунком калорій, відморожені емоції – оцінками “забий”, “не нагнітай”, “дурниця”. Ми говоримо на тій мові, яку знаємо, і якщо з дитинства ми знаємо, що відповіддю на горе, образу, гордість, надію було відсторонене обличчя з кулеметом оцінок “як маленький”, “уявляла”, “хороший хлопчик”, “ненормальний” ми губимося від цієї невивченої мови почуттів, губимося і лякаємось, і оцінюємо, оцінюємо, оцінюємо. Може у нього діагноз? Може, я погана мати? Може, вона неправильний дитина? Це ж ненормально.
Відчувати – так незрозуміло і ненормально тому, що ми не вміємо. Тому що кожне почуття всередині негайно переводиться в оцінку. Я злюся на дитину, значить, я погана мати. Я хочу на ручки, значить я залежна. Я ображаюся, значить я недостатньо працювала над собою.
Навчання будь-якої мови завжди складно. Знання мови – це насамперед розуміння іншої картини світу, іншої, не схожоїна свою. Те ж саме з мовою почуттів. Рішення не оцінити, а почути чужі почуття змушує відчувати у відповідь. Коли трирічний волає, що йому дали зламаний банан, найпростіше сказати, що це фігня. Він тобі на своєму, почуттів і емоцій – а ти йому в відповідь на своєму, логіки і оцінки, тарабарською. Але він не розуміє тарабарську, він лише відчуває, що його не розуміють, і вчиться тарабарській. А потім виростає великий і пише в пустелю інтернету: “мене ніхто не розуміє”, “хочеться на ручки”, “просто хочеться, щоб обняли”.
Поки ми не зрозуміємо, що треба спробувати згадати забуту мову почуттів, ми не збудуємо близькості, ми будемо плодити покоління за поколінням тих, хто смутно хоче на ручки, але не вміє про це сказати
нічого. Поки ми кожен раз, дисципліновано і смиренно не будемо вчитися втраченій мові почуттів, ми так і не будемо розуміти своїх дітей. Відкинути безкінечнк веремію дитячих сирих почуттів оцінкою “він просто маленький і дурний” куди простіше, ніж хоча б їх побачити. Побачити та проаналізувати їх простіше, ніж спробувати зрозуміти. Спробувати зрозуміти простіше, ніж дозволити собі відчувати. Ніж взяти на ручки. Чим відчути всю образу неправильності світу, в якому банан – зламаний.
