Дмитрик, син пані Світлани, народився в Італії, упродовж 3 років жив із бабусею та дідусем в Україні. Потім знову поїхав в Італію. Сьогодні живе у м. Дрогобичі, в Україні.
– Дмитрику, розкажи, будь ласка, про своє життя в Італії. Що тобі запам’яталось?
– Я народився в Італії. Мені запам’ятались місця, де ми бували з мамою, там дуже красиво і чисто. Ходив в італійський садочок і школу, мав багато друзів. Від 3 до 6 років жив із бабусею в Україні. Я скучав за батьками і завжди було якось незрозуміло, чому батьки тебе залишили, чому вони там, а я тут. Бабусю називав мамою. Вона розповідала, що коли телефонували батьки, то я дуже плакав і кричав у трубку: «Вже вертайтеся додому. Де ви є?». Потім батьки забрали мене назад в Італію. Пам’ятаю, що прислуговував у церкві і добре пам’ятаю науки о Володимира. Я його дуже любив.
– А як відбувалося навчання у школі?
– Уроки проходили у формі гри. Максимально могло бути три чи чотири уроки на день. Урок триває близько 45 хвилин. Початкова школа організована так, що усі уроки подавалися грою, ми й не помічали, що перейшли із садочка у школу. Дуже багато малювали. Мені дуже подобалось таке навчання. Удома з мамою ми вивчали українську мову, вона казала, що це потрібно для того, щоб я не став італійцем.
– Як ти себе почуваєш зараз в Україні?
– Спочатку було трохи незвично, я запитував маму, чому тут усе так «подерто». В Італії чисті вулиці, красиві будинки, магазини і школа. Я б хотів, щоб і тут було так само чисто. Хотів би, щоб тут також був Мірабіланді (Діснейленд). Ми з татом і мамою були на екскурсії в Римі, Пізі, гуляли по Ференце. Там – як у музеї. В Україні мені подобається те, що тут можна самому гуляти на подвір’ї, ходити і повертатися зі школи. Натомість в Італії до 10 років не можна дітям ходити самим.
– Ти щасливий, що тепер можеш бути з мамою, братами, бабусею і дідусем?
– Так, я дуже радий, що ми усі разом, але сильно скучаю за татом.
Іванна РИЖАН, CREDO
