Чому ми ображаємо батьків

Чому ми ображаємо батьків? Тому що колись вони нас карали і все забороняли? Тому що нам здається, що якісь не такі вони – недостатньо розумні, не настільки красиві та молоді, не так багато вміють заробляти, не з тими дружать, не те кажуть, неправильно думали і занадто багато читають мораль?

А чи був у них вибір і можливість прожити це життя по-іншому? Благополучне, світле життя, сповнене тепла і щастя, ні в чому не потребувати, нікого не втрачати і нікому не заздрити. Чи Жили вони колись особисто для себе? Ми виросли, а дрібні дитячі образи, претензії та непорозуміння залишилися. Увесь накопичений негатив переслідує нас через роки, як сніжна лавина. Чи маємо ми право носити цей тягар з собою? Завдяки кому ми живі?

Щось заважає пробачити і попросити вибачення за грубість і зухвалість, невиправдані надії і заподіяний біль, тишу і самотність. Щось не відпускає і не дає жити вільно. Ми слухаємо себе, але не чуємо, відсуваємо минуле, а воно нікуди не йде і не стирається. Можливо, варто озирнутися, запитати, зрозуміти і припинити судити?

Причина – в нас самих. Ми не навчилися любити так, як люблять нас, надто любимо себе, сприймаємо все як належно і не вміємо дивитися правді в очі. Чому можна брати все, натомість повертаючи лише малу частку?
Чому можна не замислюючись образити, не жаліти і навіть мстити? Тому що батьки все стерплять і все пробачать, будуть вірити, сподіватися, незважаючи ні на що і всупереч усьому? Батьківська любов безмежна і нескінченна? Для чужих ми намагаємося і вміємо бути краще, а поруч зі своїми рідними знімаємо «маску» і дозволяємо собі байдужість, можемо бути страшними егоїстами.

Виходить, що, на жаль, ми ображаємо тих, кого дуже любимо, боїмося втратити, але в глибині душі ховаємо це почуття і самі собі в цьому не зізнаємося. Найстрашніша омана, що батьки будуть з нами завжди і ніколи не помруть.

До нещастя, це не так. Одного разу життя зупиниться, світ перестане обертатися навколо, і в цьому вже нікого буде звинувачувати. Ми перестанемо бути для когось сенсом усього життя. Ніхто не буде боротися за наші чесноти і з нашими комплексами. Такого ж кольору сонце, тільки воно не гріє, коли немає поруч улюблених очей і ніжних рук.
Не обіцяйте телефонувати батькам! Тому що ви обов’язково забудете про це сьогодні, завтра, через тиждень, а вони будуть чекати. З віком все сприймається дуже болісно. Навіть ненароком сказане слово здатне заподіяти біль. Просто візьміть і зателефонуйте, щоб почути рідний голос і сказати, що ви їх любите не за щось, а просто так, як у дитинстві…

Навіщо чекати, коли все закінчиться? Все можна виправити, поки ми живі!

 

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

seventeen − seventeen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh