Доктор філософських наук, Жюлі Реше, розповідає про те, що не існує людини, яка була би цілком самодостатньою, не потребувала б підтримки, не була б травмована самими найближчими їй людьми і не перебула б в домінантних відносинах. Чому самодостатня, незалежна і нетравмована особистість — це дурний міф?
Мама хлопчика з серйозними генетичними відхиленнями поділилася своєю історією. Дізнавшись, що її син не зможе говорити і ніколи не стане самостійним, вона стала вести ізольований спосіб життя, уникаючи інших батьків і не дозволяючи синові спілкуватися з однолітками. Їй було нестерпно слухати історії батьків про успіхи їхніх дітей і бачити її дитину поруч із «нормальними» дітьми, одним з яких він ніколи не стане. До того ж їй здавалось, що її син не зможе соціалізуватися і завжди буде ізгоєм. Впоравшись з шоковим станом на самоті, вона все ж вирішила спробувати вести більш соціальний спосіб життя. Зараз вона рада такому рішенню, тому що у її сина з’явилися друзі. Не стримуючи сліз вона розповідає, що його кращий друг – хлопчик без генетичних відхилень – пропонує її синові смикати його за волосся і робить вигляд, що йому це подобається, адже його кращого друга це веселить. Одного разу вона побачила, як друг її сина, думаючи, що перебуває з ним наодинці, взявши серветку і витер слину з його обличчя, згадавши, що так зазвичай робить його мама.
Я впевнена, що інтуїтивно приклад такої дружби асоціюється з епітетом «справжня». Дивно, що коли мова заходить про стосунки двох людей без генетичних відхилень ця інтуїція не спрацьовує. Позитивна психологія як ідеалу відносин пропагує спілкування самодостатніх особистостей, не заподіює їм дискомфорту. Проблема тільки в тому, що самодостатня особистість – це міф. Навіть за умови відсутності генетичних відхилень, будь-яка людина представляє з себе набір всіляких інших типів відхилень. Приміром, хлопчик, що не володіє явними дивацтвами, вибрав собі в якості кращого друга когось, кому потрібно витирати з лиця слину? Оскільки самодостатня особистість є вигадкою, не існує і таких відносин, учасники яких були б цілком самодостатні.
Останнім часом в мережі зустрічається все більше тестів, що пропонують перевірити, чи знаходиться опитуваний в домінантних відносинах. Найбільш просунуті з тестів, слідуючи сучасним емансипативним тенденціям, рекомендують залишити відносини у випадку, якщо результат тексту ствердний. Заковика тут в тому, що багато питань з таких тестів можуть також вважатися перевіркою, чи ви взагалі у відносинах. Більше того, не тільки близькі стосунки, але навіть будь плідний діалог може вважатися домінантними відносинами, адже кожен з його учасників, обґрунтовує свою позицію, намагаючись таким чином «нав’язати» її співрозмовнику. Якщо співрозмовник відкритий для діалогу, він може прислухатися до аргументів іншого й змінити свою позицію, ставши таким чином жертвою «домінування».
Для опису дружби згаданих хлопчиків також підійде термін «домінантні відносини». Причому кожен із друзів може бути розглянутий як той, хто домінує. Хлопчик з генетичними відхиленнями, будучи несамостійним, потребує підтримки одного і не може відповісти йому тим же – дружити з такою дитиною неминуче означає бути використаним. Тоді як його кращий друг змушений ставитися до нього, як до менш самостійного, ніж він сам і, відповідно, як до опікуваного ним.
***
З приписом уникати домінантних відносин, пов’язаний й інший припис позитивної психології – уникати будь-яких травматичних ситуацій, в тому числі відносин, які передбачають травматизацію. Але можливі близькі відносини, учасники яких не травмують одне одного?
У своєму есе «Емма» Ліотар розробляє неординарний філософський образ дитини.
Він інтерпретує дитинство як початкову сприйнятливість і схильність до терпіння і травмування. Дитинство, за Ліотаром, не закінчується з настанням дорослості, воно зберігається в дорослому віці як уразливість. Таким чином, дитинство є конститутивною частиною дорослого життя, що проявляється в тих ситуаціях, коли дорослий відчуває себе беззахисним і відкритим для травмування.
Внутрішня дитина в філософії Ліотара радикально відрізняється від концепції внутрішньої дитини, що пропонується позитивною психологією. Остання закликає дорослого зцілювати його внутрішню дитину, в тій час як внутрішній дитина в філософії Ліотара сутнісно невиліковна, більше того, вона символізує щось протилежне зціленню і терапії; вона – сама травматичність, наявність якої є умовою будь-яких близьких стосунків. За словами Ліотара, любов можлива тільки тоді, коли дорослі вдаються до початкового терпіння, іншими словами, «любов існує лише стільки, скільки дорослі приймають себе як дітей». Близькість проявляється як беззахисність перед іншим і, відповідно, відкритість для травматизації.
***
Не тільки досвід близьких відносин з необхідністю є травматичним, такою властивістю володіє і процес придбання будь-якого іншого важливого життєвого досвіду. На думку Фрейда, в процесі розвитку травматизація неминуча. Проводячи паралель між фізичною і психічною травмою, він стверджував, що «психічна травма або спогад про неї діє подібно чужорідному тілу, яке після проникнення всередину ще довго залишається діючим фактором». Таким чином, травма – це результат наявності чужорідного тіла, яке не може бути акумульовано організмом. У випадку з психологічною травмою аналогом чужорідного тіла є новий досвід, адже він по визначенню відрізняється від старого, тобто вже наявного у індивіда досвіду, і тому є по відношенню до нього чужорідним, а отже, не може безболісно злитися з ним в єдине ціле.
Дивно, що про травматичний досвід як правило згадують з жалем, як про те, чого можна було б уникнути. При цьому випускають з виду, що якби починаючи з раннього дитинства людина не була б регулярно травмованою новим середовищем, вона б навіть не навчився ходити.
Не знаю, кому вигідний і чому так поширений міф про можливості самодостатньої, незалежної і нетравмованої особистості. Я ще не зустрічала людини, яка була би цілком самодостатньою, не потребувала б підтримки, не була травмована найближчими їй людьми і не перебувала би в домінантних відносинах.
Ні, навіть не сподівайтеся, я за рівність, але рівність людей, що розуміються як місиво відхилень, дивацтв, несамостійності і ущербності, а не за рівність самодостатніх нетравмованих один одним особистостей. Просто тому, що останнє – дурний і тому небезпечний міф.
