З війни не повертається ніхто..
Ніколи..
Вчорашній солдат більше не належить ні батькам, ні рідним.
Він належать їй, він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки..
Душа залишилася там, з нею, з війною.. Але тіло все ж повернулося.
І війна відмирає в ньому поступово, пластами – шматок за шматком.. Повільно, дуже повільно вчорашній солдат перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини.
Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть.. Найдовше тримається страх – тваринний страх смерті, але з часом проходить і він..
Він починає вчитися жити в цьому світі заново..
Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст. Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків..
Він починає жити..
Спочатку – тому що так вже вийшло і він залишився в живих..
Не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, який по дурості долі випав на його долю..
Але потім він втягується в життя.. Йому стає цікава ця гра, яка не насправді..
Він видає з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її..
І оточуючі вірять, що він такий же, як і всі..
Але його справжнього обличчя не знає ніхто..
Ніхто не знає, що він більше не людина.
Люди ходять навколо нього, сміються, ковзають по ньому очима і сприймають за свого..
Правду більше він не говорить нікому.
Людині не воювавшій – не пояснити війну, точно так же, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час він чекає..
Чого?
Не знає і сам..
Він не може повірити, що це закінчилося просто так, без всяких наслідків..
Напевно, він чекає, коли йому пояснять..
Чекає, що хтось підійде до нього і скаже:
«Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював».
Це дуже важливо – знати навіщо.. Навіщо загинули війною подаровані брати? Навіщо вбивали людей?
Але ніхто не розповідає..
І тоді він, вчорашній солдат – починає розповідати сам..
Бере ручку, папір і виводить першу фразу..
Починає писати..
Він ще не знає, що це буде – розповідь, вірш або пісня..
Рядки йдуть важко, кожна буква рве тіло, немов йде зі свища осколок.
Він фізично відчуває цей біль, це сама війна виходить з нього і лягає на папір..
Його б’є, трясе так, що не бачить букв, і він більше не тут – він знову там, і знову смерть править усім, а кімната наповнюється пошепки, криками і страхом, кричать поранені і горять живі люди, і паскудний свист міни наздоганяє його розпластану спину..
І ось вже “двухсоті” встають зі своїх могил, і їх багато, дуже багато..
Тут всі хто був дорогий йому в тому житті, але загинув..
Вони схиляються до нього, і їх шепіт заповнює кімнату:
«Давай..Давай, братка, розкажи їм, як ми горіли в бехах! Розкажи, як ми плакали на оточених блокпостах! Розкажи, як смикаються хлоп’ячі тіла, коли в них потрапляє куля. Розкажи їм! Ти вижив тільки тому, що загинули ми – ти нам винен! Розкажи всім! Вони повинні знати! Ніхто не помре, поки не дізнається, що таке війна!»..
І рядки з кров’ю йдуть один за одним, і горілка глушиться літрами, а смерть і божевілля сидять з ним в обнімку, і штовхають у бік, і підправляють ручку..
І ось він вже – вчорашній учасник АТО, контужений, прострелений, заштопаний чи зібраний по частинах, напівбожевільний і отупілий – пише і пише..
І скиглить від безсилля і туги, а сльози течуть по його обличчю і застряють в щетині..
І він розуміє, що з війни не треба було повертатися.
