Від радянської армії до священства: історія віри в тіні режиму

«Я з дитинства уявляв священство метою свого життя», – розпочинає свою розповідь 73-річний о. Віктор Погребний, священик із семирічним стажем, але з військовим минулим в Радянському Союзі. Вдівець, батько і дідусь, отримав пресвітерські свячення у Києві в січні 2012 року.

Історія о. Віктора розпочинається в селі Слобода-Рашків в серці невизнаного Придністров’я. З цього простого села походять численні католицькі священики, а також покійний архиєпископ Петро Мальчук, Ординарій Київсько-Житомирський. Мешканці села відзначалися живою вірою, й це стосувалося молодого Віктора Погребного. Місцева громада ніколи не боялася свідчити віру, навіть спорудивши храм без дозволу влади: це були 70-ті роки минулого століття, період панування комуністичного режиму.

Вибір стати військовим, не втрачаючи віру

Бажання Віктора стати священиком розбилося в день призову на військову службу в радянському ВМФ. Він залишає рідну Слободу-Рашків, як і мрію посвятитися Богові, й після строкової служби ступає на шлях військової кар’єри, що виявилася успішною. Але незважаючи на віддаленість від батьківщини та від мрії стати священиком, він сам згадує: «Мені вдалося зберегти віру та повчання батьків, але я розпочав військову кар’єру, здобув велику пошану та високі посади. Моє життя змінилося, я познайомився з чудовою дівчиною, яка 1970 року вийшла за мене заміж. Тож я приступив до вівтаря, але щоб стати добрим чоловіком».

Перші роки в радянському флоті

Підпільний католик

Отець Віктор розповідає про труднощі, яких зазнавав у тому, щоби поєднувати віру з вимогами режиму та суворою армійською дисципліною. «Одного разу, під час служби на Північному Полюсі, – розповідає він, – я пережив важкі хвилини, коли командири знайшли в мене Євангеліє. Іншого разу відкрилося, що я брав участь в спорудженні храму в Слободі-Ращкові. Про це було донесено командуванню, й мене допитали. Іноді, коли мав змогу, я відвідував католицький храм, розташований навпроти приміщень КГБ: доводилося поводитися дуже обережно, щоб мене не помітили. Я був підпільним католиком, мені хотілося дізнатися, чи серед моїх товаришів хтось був католиком, але виявити себе не було можливо».

Щаслива сім’я

«Моє життя, – веде далі о. Віктор, – було накреслене, я любив свою дружину. В нашому подружжі народилося двоє дітей, згодом вони одружилися, і я став щасливим дідусем з трьома внуками. Але мені також випала радість супроводжувати свого брата на дорозі священства».

Віктор з дружиною та першим сином

Нарешті свобода віри

З падінням комуністичного режиму, життя Віктора докорінно змінилося, віднайшовши спокій віри, можливість безбоязно виховувати дітей по-християнському. Минали роки, й вийшовши на пенсію, він присвятив своє життя турботі про дітей та внуків. У 2008 році померла дружина, що дало змогу повернутися до первісного покликання, про яке ніколи не забував – стати священиком. Того ж року Київсько-Житомирський єпископ прийняв його до Семінарії. Через чотири роки він знову приступив до вівтаря, але цього разу – щоб отримати священниче помазання. Тож 7 січня 2012 року Віктор, оточений родичами та молодшим братом-священиком, посвятився Богові у священстві.

Отець Віктор (зліва) у катедральному соборі в Кишиневі

«Пережиті емоції неможливо передати, – згадує о. Віктор, – особливо, те занурення у віру, що повернуло мене до молодих років, до громади в Слободі-Рашкові. Водночас, я думав про свою дружину, про те що вона, без сумніву, раділа в небі цим моїм новим вибором. Перед тим, як вступити до семінарії, я вислухав думку своїх дітей, аби зрозуміти, як вони поставляться до цього мого рішення. З їхнього боку зустрів чудове розуміння, яке ще більше утвердило мене в цьому рішенні, яке зовсім не анулює мого минулого як чоловіка й батька, але уможливлювало покликання, що мусіло дочекатися свого часу, перейти через важкі випробування з боку режиму».

Після свячень Киїсько-Житомирський єпископ доручив йому душпастирство на деяких парафіях, і він знову став батьком, але ще більшої родини, з обов’язками, виконанню яких він день за днем посвячувався з внутрішньою молодістю щасливого священика.

Однак, минуле радянського офіцера та наявність російського громадянства, після того, як стосунки між Україною та Росією погіршилися, спонукали його залишити Київсько-Житомирську дієцезію та податися до Криму, який на той час вже контролювала Росія. Одесько-Сімферопольський єпископ доручив йому душпастирство у Сімферополі, де він продовжив служити з духом доброго батька.

Отець Віктор (третій зліва) з іншими священиками

Бажання повернутись

Молодий духом, не зважаючи на свої 73 роки, отець Віктор відчуває потребу повернутися до своєї невеликої Слободи-Рашкова. Він зв’язався з Кишинівським єпископом Антоном Кошею, попросивши про переведення.

«Мене зворушила історія цього священика, – розповідає єпископ Коша, – його бажання повернутися до Слободи-Рашкова, щоб наново перебувати в громаді, з якої він вийшов. Я запросив його на зустріч і розмову, щоб провести кілька днів разом і познайомитися з духовенством дієцезії. Я відкрив мужа, випробуваного довгою історією, в якій не бракувало страждань, але готового посвятитися та свідчити про свій досвід священика. Він приїхав з небагатьма речами, в дусі військового аскетизму, але з великим і услужливим серцем священика і батька».

Єпископ Антон Коша, Ординарій Кишинева

Дружба з Кишинівським єпископом

З прибуттям до Кишинева, о. Віктор вирішив, насамперед, впорядкувати могили своїх батьків, немовби повертаючи до життя історію минулого, аби наново вирушити звідтіля, де дозріло його бажання стати священиком.

Перебираючи в руках фото, на яких він у військовій формі, й при престолі під час Євхаристії, о. Віктор зі зворушенням зауважує, що в житті віри слід дозволити здивувати себе Богові: «Я про все міг думати, лише не про те, що стану священиком. Але це правда: Бог вислуховує молитву вбогого. Мою молитву! Тепер повертаюся до Одесько-Сімферопольського єпископа, якому подам моє смиренне прохання повернутися на батьківщину, і якщо Бог дозволить, зберу свої нечисленні речі й повернуся додому, до Слободи-Рашкова, щоб як старець Симеон могти сказати: “Нині можеш відпустити слугу Твого, Владико, в мирі”. Знаю, що тут на мене чекає добрий єпископ Антон Коша, якому я ввірив свою історію, а він з мудрістю пастиря зуміє надати цьому священикові, незважаючи на вік, якийсь кутик, аби й надалі міг залишатися добрим батьком».

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

five − four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh