Вчора Капрал нагадав про мій косяк. Що обіцяв і не виставив українську версію есе для NYT. Виставляю.
Назву придумав Михед🖤
І забігаючи наперед: дописав.
Поцілував.
Побіг.
~Застрягнути у Спрінгфілді~
Події роману, який я так і не встиг дописати через початок широкомасштабного вторгнення росії в Україну, відбуваються в Америці 1863 року. Головний герой, українець, проходить певний шлях від Вірджинії до Міссурі, дорогою зустрічаючи диваків, солдатів, дезертирів, біглих рабів та інших мешканців, що населяли тоді континент від Аппалачів до фронтиру. Мене завжди дуже цікавила історія Сполучених Штатів, й ідея інтегрувати українця до реалій Громадянської Війни видалася досить привабливою. Передусім через погляд протагоніста на ці драматичні події – погляд українця, що не є класичним емігрантом, якого запросили до вже накритого столу, а того, що, воюючи на боці Півночі, вніс свою лепту в перемогу демократії і доклав руку до узаконення 13-тої поправки. Варто враховувати, що цей українець і сам у минулому був рабом під гнітом Російської Імперії. Він також відчував на собі важку руку безправності.
Ця історія мала стати книжкою ще рік тому, ну а я мав здійснити свою мрію: проїхати шляхом мого героя від Фронт-Роял, Вірджинія до Озарк, Міссурі. Однак щось пішло не так. А, стривайте… Росія вирішила вкотре знищити державність України! Тому я поставив свою письменницьку діяльність на паузу, взяв до рук зброю і тепер докладаю зусиль, аби не допустити нового етапу рабства на наших землях. Це все може звучати пафосно, але вже є як є. Поневолення, велика тюрма. Все, як було колись у радянські часи. У 1920-ті роки 20 сторіччя, коли більшовики захоплювали Україну, відбувалося приблизно те саме: винищення непокірних, масові розстріли, братські могили, репресії, катівні… Все це називалося «червоним терором» і було спрямовано на пригноблення українців як волелюбної нації, перетворення її на покірне стадо, що прямуватиме на забій, схиливши голову та сховавши очі.
Чи так сильно я хотів воювати? Чи справді сотні тисяч українців бажають ризикувати життям, бути відділеними від своїх сімей, сидіти у залитих водою окопах або у висушених степах? Чи прагнуть вони цього страшного досвіду? Чи українці такі войовничі, що їх злякалася «друга армія світу» й вирішила нанести удар на випередження?
Нещодавно я сидів в окопі на західній околиці Бахмута, потерпаючи від безкінечних мінометних та артилерійських обстрілів, і до мене в яму стрибнув солдат із суміжного підрозділу. Він був щонайменше метр дев’яносто на зріст і важив кілограмів 130. Важко дихав, пітнів, йорзав і не знав куди сховати свої великі руки та ноги. Я бачив, як він боявся, як пригинав голову навіть тоді, коли міна летіла явно не в нашому напрямку, як жваво бігали його загалом вигаслі очі. Поки тривав інтенсивний обстріл, він мовчав, а потім, коли з’ясувалося, що не всі його товариші, які були поруч, вижили, і декого, швидше за все, доведеться під щільним вогнем виносити з позиції не в повній анатомічній комплектації, він сказав мені: «Як я можу?! У мене ж донька».
Це прозвучало як кволе виправдання, останній рятівний крик у безкінечність всесвіту: у мене донька!
Я не був його командиром. Я нічого не міг сказати йому, окрім того, що тут, у цій посадці, до якої нас усіх навіщось закинули, ми всі маємо одне важливе завдання: вижити. Але я не сказав цього. Я взагалі нічого не сказав. У мене в підпорядкуванні були свої хлопці, у яких теж є діти. А деякі самі ще були дітьми, що теж хотіли вижити і жити.
Чи так сильно я хотів воювати? Чи так сильно я хотів померти у тій чортовій посадці на краю світу, звідки повертаються не всі? Так собі відчуття, коли не маєш підготованого ґрунту для своєї смерті. В мене була хіба що підготована «могила», в якій я пролежав 5 днів, очікуючи смерті й заради розваги підраховуючи спожиті калорії та кількість випитої води. Я навіть відео записував: день перший – 560 ккал, 350 мл води; день другий 780 ккал 550 мл води і так далі. 115 годин поспіль я лежав у цій норі завглибшки півтора метри і дивився звідти у прозоре небо, скулюючись щохвилини від розривів поруч й справляючи нужду в обрізану пластикову пляшку. Навколо відбувалося суцільне пекло: оскільки наші позиції знаходилися на шляху відступу з Бахмута, то повз нас постійно проходили частини військ, що відступали. Змарнілі, поранені, оглухлі від вибухів. Ворог безперервно поливав їх вогнем, рація розривалася від повідомлень про втрати, дзижчання дронів дряпало нерви, все вибухало, а на голову падали зрізані обстрілами гілки.
А я лежав на дні своєї могилки і думав, що попри те, що я давно прийняв свою смерть, все ж виявився до смерті не підготованим. Дружина ж не знає, як оплачувати комуналку, я не залишив їй свої паролі від електронної пошти і від інтернет-банкінгу, а ще на пошті лежать посилки, про які я її не встиг повідомити.
Ні-ні, я не підготувався як слід. Не написав їй нічого важливого перед тим, як зникнути. Я обіцяв, щойно ми дістанемся позицій, я одразу налаштую Старлінк і вийду на зв’язок. Хто ж знав, що Старлінк, генератор, їжа, вода і майже всі речі миттєво загинуть під снарядами російської артилерії і мінометів. Немає зв’язку, немає способу передати паролі, немає можливості розпорядитися долею свого недописаного роману. Вона ж не знає напевно, що я волію аби його ніхто не дописував… Нехай уже все залишиться як є, хай герої просто застрягнуть у Спрінгфілді в листопаді 1863 року, і на цьому все, кінець, а що ви думали? Сподівалися розв’язки? Ну, автор теж сподівався. Але вже як є.
І все ж, разом із тим думалося мені й про те, що я робитиму, якщо раптом виживу. Є така ймовірність – вижити. Ну, тоді напишу повідомлення у месенджер, скажу: кохана, я вижив! Але думку про це я відганяв, аби не наврочити. Краще вже мріяти про те, що загинеш уві сні, коли змоклий до нитки від нічного дощу, заснувши на якусь годинку під канонаду, зловиш своїм тілом російську міну.
Але минули перший день, другий, четвертий. Повз нас проходили люди, герої, історії, долі. Не всім пощастило залишитися живими. Перед нами палав Бахмут – назавжди запам’ятаю цей важкий подих згорілого міста. Навколо нас лежали трупи – назавжди запам’ятаю цей тягучий, мов кисіль, запах. Кричали люди, стрибали до нас в окопи, просили сигарети, ділилися сигаретами, просили воду, ділилися водою. Вистрибували, бігли або повзли далі… І вже коли добігав кінця п’ятий день, раптом почався сильний дощ, справжня тропічна злива. Вперше обстріли тимчасово припинилися. І раптом задзижчала ще жива рація – ми врешті отримали наказ виходити.
А отже ми пішли. Під зливою, спраглі, мокрі, змучені, втративши кілограм по сім ваги, втративши весь боєкомплект, але винісши зброю. І вже коли поновився зв’язок, а ймовірність влучання артилерії була мінімальною, я написав у месенджер: кохана, я вижив.
І я справді вижив.
Чи так сильно я хотів воювати? Чи так сильно інші сотні тисяч українців хочуть воювати? На них чекають діти, сім’ї, робота, хобі, посилки на пошті. А в декого – недописаний роман про пригоди українця в Америці, який теж не хотів воювати, але не міг інакше. Як і ми. Не можемо інакше, бо в нас забирають право жити на своїй землі. Бо в нас забирають право мати свободу.
Як тут не взяти до рук зброю? На жаль, тим, хто багато десятиліть жив у затишних обіймах демократії та незалежності, хто не знав страху полону і катувань, важко зрозуміти, чому ж такий невойовничий народ, що споконвіку вирощував пшеницю, добував залізо і вугілля та випасав худобу на безкраїх луках, раптом із такою безмежною люттю вигризає кожен метр своєї землі.
