Дані тривалих соціологічних моніторингів свідчать, що популярні в певних політичних колах ідеї двомовності України не витримують критики.
Так звані двомовні громадяни становлять в Україні доволі численну групу. Опитування, в яких припущено існування двох рідних мов (наприклад, проведене Центром Разумкова 2007 року), фіксують, що частка людей, не здатних визначитися, українська чи російська є для них такою, становить 21,5% і залишається особливо високою на Півдні (25,5%) та Сході (32,2%) країни. У цих регіонах білінгви кількісно дорівнюють тим, хто вважає рідною українську, а то й переважають над ними.
ПРОМІЖНА ЛАНКА
Дані тривалих соціологічних моніторингів свідчать, що популярні в певних політичних колах ідеї двомовності України не витримують критики. Адже впродовж останніх двох десятиліть у нас відбувався невпинний процес гомогенізації білінгвальних середовищ. У загальнонаціональному масштабі, за даними Інституту соціології НАНУ, частка громадян, які в домашньому спілкуванні послуговуються українською, за період від 1992 до 2011 року зросла від 36,8% до 42,8%; тих, хто користується російською, – від 29% до 38,6%. Це відбулося насамперед за рахунок громадян, які вживали в родині обидві мови, – їхня частка за відповідний час скоротилася від 32% до 17,1%.
На жаль, у вітчизняних реаліях, за відсутності ефективної офіційної мовної політики, категорія двомовних зазвичай є проміжною ланкою на шляху до русифікації. За період від 1992 до 2010 року на користь української мови, що було б логічно в Українській державі, відповідна гомогенізація спостерігалася лише на Заході, де більш ніж трикратне скорочення частки двомовних (від 19% до 6%) відбулося повністю за рахунок примноження україномовних. Тоді як в інших макрорегіонах триває процес русифікації: в Центрі із 5% колись двомовних лише 1% перейшли на українську, а 4% – на російську; на Півдні – із 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% – російськомовними. Як наслідок – частка тих, хто в сімейному спілкуванні використовував лише російську, на Півдні зросла від 43% до 54%, на Сході – від 56% до 64%.
ЗАЛЕЖНІ ВІД ОБСТАВИН
Очевидним джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни. Із даних опитування, проведеного Центром SOCIS у квітні 2002 року (результати якого корелюють із підсумками організованого за кілька місяців до того Всеукраїнського перепису), чітко видно, що група людей, які використовують у родині обидві мови, виділяється переважно з тих, хто називає рідною українську. Наприклад, у середньому по країні їх було 65%, тоді як російську такою визнали 34%. Водночас у сім’ї російською спілкувалися ті самі 34%, а українською лише 44%. Решта 21% – обома «залежно від обставин».
Так, у Сумах за наявності 24% мешканців, які вважали рідною російську, вдома нею розмовляли 25%, а із 75% тих, хто назвав такою українську, лише 29% – нею однією, а 46% – обома. В Харкові із 28%, які визнали українську рідною, спілкувалися саме нею з рідними лише 4%, а двома мовами «залежно від обставин» – 19%. У Херсоні із 59% мешканців, які заявили як про рідну про українську, нею в родині розмовляли тільки 4%, обома – 43%. У сусідньому Миколаєві ці показники становили 60, 10 та 40% відповідно. У Донецьку українську назвали рідною 10% мешканців (за наявності 39% етнічних українців). При цьому виключно нею спілкувалися менш ніж 1%, 87% використовували тільки російську, а 12% – обидві мови «залежно від обставин». За даними Центру Разумкова, у Києві вдома російською 2005 року послуговувалися 39,9%, українською – 18,1%, тоді як тією або тією «залежно від обставин» – 41,2% (приблизно однаково обома мовами – 23,6%, переважно російською – 12,3%, переважно українською – 5,3%). Як свідчить порівняння зі структурою населення столиці за рідною мовою, до останньої групи належать переважно україномовні, що більшою чи меншою мірою зазнали русифікації.
Причому серед молоді та людей середнього віку скорочення відсотку білінгвів із кількаразовою перевагою відбулося на користь російської. Так, за даними Інституту соціології НАН України, якщо від 1992 до 2010 року серед осіб середнього віку частка україномовних зросла від 36% до 39%, то російськомовних – від 29% до 37%, серед молоді – від 33% до 36% та від 34% до 39% відповідно. Тобто поміж населення до 30 років частка виключно російськомовних не просто є вищою, аніж повністю україномовних, а ще й швидше зростає. Визначальний уплив на мовні вподобання молоді справляють масова культура та ЗМІ, які значно перевищують дію таких факторів, як мова освіти/державних установ.
МОТИВАЦІЯ НЕВЖИВАННЯ
Дослідження мотивації уникання активного вжитку української, проведені Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України та НІСД у 2006 році, засвідчили наявність чотирьох груп чинників: 1) небажання бути «білою вороною», незнання мови та її непрестижність; 2) «психоідеологічна впертість» – ідейні вподобання, небажання поступатися «тискові», страх перед зміною власної особистості; 3) зневажливе ставлення, «непривабливість» української мови; 4) ставлення до спілкування українською мовою як до другорядного, відсутність україномовного середовища, потреби спілкуватися українською («всі розуміють російську»).
Така ієрархія факторів уникання вжитку української мови простежується переважно в Центральному регіоні. У студентів Півдня, Сходу та Заходу на першому місці перебуває «психоідеологічна впертість». Російськомовні студенти, особливо регіонів, де їхня мова переважає, виявилися більш безкомпромісними в питанні переходу на українську, коли нею до них звертаються, аніж україномовна молодь, 90,6% котрої готові за нагоди відповідати російською.
За декларованого толерантного ставлення до української мови російськомовні готові агресивніше захищати своє право розмовляти власною, тоді як толерантність україномовних громадян (особливо у Центральному регіоні) супроводжується згодою поступатися своїми позиціями у виборі мови спілкування насамперед із міркувань «непрестижності», «непривабливості» української та «відсутності потреби» говорити нею.
http://tyzhden.ua
