Отець Степан Сус – відомий у Львові військовий капелан і настоятель гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла. Саме йому кілька років тому вдалося зібрати команду однодумців та повернути до життя храм, який незабаром став домівкою для військових, волонтерів, місцевих жителів та кожної людини, яка шукає духовної підтримки…
А 15 листопада 2019 року 38-річний о. Степан Сус призначений куріальним єпископом Києво-Галицького Верховного Архиєпископа і титулярним єпископом Зігріса. Напередодні його єпископської хіротонії, яка відбудеться 12 січня 2020 року в Патріаршому соборі Воскресіння в Києві, Департамент інформації УГКЦ вирішив дізнатися, які емоції він переживає. Отож про те, яким має бути добрий єпископ, про своє майбутнє служіння, про секрети успіху ефективного пароха і парафії, а також про роль соцмереж у житті священнослужителя – далі в нашій розмові.
– Отче, незабаром для вас і для нашої Церкви відбудеться важлива подія – ви станете наймолодшим католицьким єпископом у світі. Що відчуваєте напередодні цієї події?
– Єпископська хіротонія – це справді для мене неочікувана подія. Звичайно, я переживаю певний трепет, навіть страх, бо я є людина. Я не знаю, як і що далі буде, але водночас живу з великою довірою до Бога і разом зі святим Ігнатієм Лойолою повторюю слова: «Все на більшу Божу славу». Мабуть, якщо ми переплітаємо наші переживання, страхи, виклики і труднощі з довір’ям до Бога, то з цього вийде щось добре. Зараз я переживаю внутрішньо, але сподіваюся, що після єпископських свячень цей страх мене покине.
– Яким має бути добрий єпископ, на вашу думку?
– Я вважаю, що єпископ передусім повинен бути людиною, яка довіряє Богові та керується у своїх вчинках лише людяністю, а також він має показати людям у ХХІ столітті обличчя Бога. Святі Отці Церкви кажуть, що Господь зустрічається в цьому світі з тими, хто шукає до Нього стежки. На мій погляд, єпископ мусить бути насамперед тією особою, біля якої люди – які ще не є в Церкві, які ще не вірять в Бога, які сумніваються або які ще шукають свої стежки – все ж повірять у Творця і почнуть ходити до храму.
– Ви є прикладом успішного пароха. Чи могли б ви розкрити секрети успіху: якою має бути парафія, щоб до неї приходили люди?
– Для того щоб бути успішним парохом і мати успішну парафію, потрібно заходити до церкви, в якій ти служиш, через ті самі двері, через які заходять твої парафіяни. Впродовж восьми років, які я був настоятелем гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла (відомий у Львові як костел єзуїтів. – Ред.), я ніколи не заходив і не виходив через інші двері, а лише через центральні, якими заходять всі наші парафіяни.
Дуже часто я зустрічаю своїх парафіян на сходах храму, я завжди з ними вітаюся, усміхаюся до них і стараюся бути поруч, бути доступним. Для нас усіх важливо пам’ятати про доступність. Адже якби Господь не був доступним, то, я думаю, що ця правда про спасіння, з якою Він прийшов до людей, не була б такою успішною. Тож повинна бути відкритість, доступність, важливо бути зі своїми людьми і заходити через ті самі двері, що й твої парафіяни.
– Отче, ви будете куріальним єпископом. Що буде входити у ваші обов’язки?
– Мене призначили бути єпископом Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ Блаженнішого Святослава. Звісно, куріальний єпископ повинен допомагати Главі Церкви. Ми знаємо, що Блаженніший Святослав має надзвичайно багато завдань і обов’язків як керівник Церкви, тому будуть доручені завдання, які я можу виконувати від його імені, а також старатимуся слухати і виконувати те, що мені доручить Глава Церкви.
– Очевидно, що така подія змінить ваше життя. Як ви вважаєте, які зміни насамперед відбудуться? Адже ви є, наприклад, активним дописувачем у Фейсбуці. Ви плануєте якось змінювати цю активність? Чи, можливо, якось її розвивати?
– Поміняються «декорації», але я залишуся таким, яким я є. Я не хочу цього змінювати. Звичайно, я маю якісь мінуси, над якими працюю, щоб робити їх плюсами. Проте в водночас я стараюся завжди служити Богові, і не робив якихось злих вчинків. Тому використання соціальних мереж і сучасних засобів комунікації в добрих цілях і для душпастирства – це, навпаки, вважаю як позитив, бо насамперед звертаю свою увагу на молодь. Ми кажемо, що це майбутнє Церкви, але насправді це теперішнє Церкви.
Багато людей просили мене, щоб я не перетворився на важкодоступну для них особу, коли стану єпископом. Вважаю, соцмережі певною мірою допомагають бути доступним, наприклад дозволяють людині задати якесь запитання, написати про якісь проблеми.
Чимало людей завдяки Фейсбуку прийшли вперше до сповіді, повінчалися, а також хрестили своїх дітей… Тобто були якісь такі питання, які вони спочатку не знали, як їх вирішити, а потім зрозуміли, що це не настільки складно, як їм здавалося, коли вони ніколи не ходили до церкви, а тут у них виникла потреба прийти вперше до храму. Тож соцмережі наближають нас до людей. Звичайно, в цій сфері треба дотримуватися моральної гігієни, щоб не заблукати, та використовувати Інтернет для добрих справ.
Я й далі продовжуватиму те, що робив: виставляти фотографії, писати настанови й заохочення для всіх нас, вітати людей з днем народження і бути доступним для всіх.
– Яким ви бачите майбутнє нашої Церкви?
– Я вважаю, що майбутнє нашої Церкви, як і теперішнє, має бути зосереджене на душпастирстві й спілкуванні. Є велика небезпека, що можна написати багато душпастирських листів, але ніколи вживу не спілкуватися зі своїми парафіянами. І я б не хотів, щоб наша Церква була такою, що видає багато різних пастирських послань, томи книжок, але водночас ми не спілкуємося з реальними людьми, не працюємо з ними. Зрештою, ми стараємося бути з ними.
Мабуть, не так важливо, що ми в майбутньому думатимемо про будівництво храмів, а про те, щоб бути з людьми, щоб вони бачили присутність священника в їхньому житті, який не є віддалений, тримає дистанцію чи будує мури, а такого, який є серед них, який разом з ними живе, ходить по вулиці, їздить в метро чи в трамваї, який з ними їсть… Тобто така відкритість (в здоровому розумінні) і вміння бути з людьми – це завдання і покликання Церкви на найближчі роки.
Я думаю, що ми зуміємо відчитати ці виклики та потреби нового часу і наша Церква буде мати велике майбутнє в Україні, а інші країни, звичайно, мають свої виклики, але намагатимуться їх подолати.
– А яку свою роль у цьому розвитку ви вбачаєте?
– Я маю багато друзів у Києві, з якими я можу і буду спілкуватися надалі, які ще не прийшли до Церкви, які ще шукають Бога у своєму житті. Я не хочу, щоб через мене хтось відвернувся від Церкви, а навпаки – я зацікавлений в тому, щоб люди, які зближуються з Богом, через якийсь гарний приклад були з Ним, були в Церкві. Відкритість – це наше служіння та вміння бути з людьми і реагувати на їхні потреби.
Я вважаю, що ще багато парафіян нашої Церкви знайдеться серед тих, хто проводить чимало часу в Фейсбуці… Можливо, вони вперше прийдуть на Службу Божу до Патріаршого собору і це стане для них відкриттям, що вони нарешті зустріли Бога у своєму житті.
