У другій частині інтерв’ю, яке владика Браян (Байда) дав для VaticanNews, ідеться про те, як Заключний документ Синоду Єпископів застосовуватиметься в його єпархії. Він ділиться роздумами про участь у Синоді з перспективи єпископського служіння та розповідає про власний досвід розпізнавання покликання.
Спілкуючись із владикою Браяном, Правлячим єпископом Саскатунської єпархії УГКЦ в Канаді, про молодіжний Синод, стає зрозумілим, що Церква прагне не тільки спрямувати нові сили на звіщення Доброї Новини молодим людям, а й запросити їх брати активну участь у цьому процесі, супроводжуючи їх і ділячись досвідом. Про ці та інші теми – у другій частині нашої розмови, яка завершується несподіваним творчим подарунком.
Учасники Синоду працюють над Заключним документом. Наскільки теми цього документа співзвучні з проблемами молоді у вашій єпархії?
Заключний документ Синоду, над яким ми працюємо, призначений усьому світу і ми маємо справу з різноманітними ситуаціями та людьми: у деяких країнах люди позбавлені елементарних речей, вони щодня змушені шукати їжу, щоб вижити, інші живуть у країнах, спустошених війною, позбавлених миру, а в інших країнах люди думають про новий комп’ютер і про те, як покращити технологічні комунікації.
Отже, існують дуже різні питання, але ми не можемо оминути увагою нікого. Тому Заключний документ Синоду буде призначений для всіх, проте я повинен потім застосувати його до конкретної ситуації моєї єпархії, впроваджуючи фундаментальні рекомендації документа про те, як, наприклад, залучати молодь до прийняття рішень та до планування, як допомагати молодим людям і запрошувати їх допомагати мені, моїм консультантам та старшому поколінню в нашій Церкві, як планувати наше майбутнє, міркувати про те, куди прямуємо, яким чином це здійснюватимемо і як це можна найкраще зробити. Я хочу опрацювати певні конкретні кроки застосування документа для нашої єпархії щодо спільної молитви, євангелізації, що є не тільки одностороннім, а двостороннім процесом. І, можливо, ці кроки не можна буде застосувати в інших дієцезіх чи єпархіях світу, а тільки в нашій. Я планую створити робочу групу, яка разом зі мною перечитає Заключний документ і ми зможемо відкрити майбутні дари, які Бог хоче дати нам завдяки цьому всьому процесові.
Яким чином досвід єпископського служіння у вашій єпархії допомагає вам під час Синоду?
З одного боку, уже на самому початку Синоду я усвідомив, наскільки багато я і всі ми в нашій єпархії отримали від Бога. Дивлячись на дуже важкі ситуації, які переживають інші єпархії та дієцезії, відчуваю вдячність за все те, що ми маємо.
З іншого боку, знайомство з іншими ситуаціями спонукає думати про те, до чого ми покликані, як можемо допомагати іншим, іншим єпархіям. Це означає, що мова йде не про те, щоб повернутися до своєї єпархії і намагатися робити для неї все найкраще, а йдеться про те, що ми повинні виходити за її межі. Послання надії, любові та Божої присутності ми покликані нести не тільки своїм вірним, а виносити його за власні межі, до спільнот, до суспільства, в якому живемо, до наших сусідів. Отже, весь процес Синоду, з одного боку – вдячність, яка, з іншого – спонукає до розуміння того, наскільки це послання є важливим не тільки для нас, а для всього суспільства.
Одним із головних понять Синоду є розпізнавання покликання. Як це відбулося з вами? Як ви зрозуміли, до чого вас кличе Бог?
Уперше, коли я відчув покликання, мені було десь 15-16 років. Я тоді мав деякі проблеми із стосунками. І саме в той час я почав ревно молитися до Матері Божої Неустанної Помочі. Моє місце в храмі було безпосередньо перед Її іконою і ми довго розмовляли. Вона стала моєю Матір’ю і я вільно говорив до Неї так, як зараз з Вами. Я звіряв Їй свої проблеми. Це не було автоматичне промовляння «Богородице Діво» 10 разів; я детально Їй все пояснював і відчував мужність просити в Неї благословення та допомоги. Вона була дуже щедрою і багато мені допомагала. Я хотів віддячитися і сказав: «Як я можу Тобі допомогти?» Я запропонував і Вона була рада, що я запропонував. Тоді я подумав, що, можливо, мені варто стати редемптористом.
Насправді, я не задумувався про ніякі інші чини чи згромадження. На цьому шляху були різні перепони, і це добре, бо якщо тобі не потрібно від чогось відмовлятися, тобто казати «ні», то твоє «так» не має жодної вартості. Отже, незважаючи на те, що раніше я хотів стати фермером і зустрічався з деякими жінками, які мені подобалися, у своєму серці я говорив: «Перед тим як я стану на цей шлях, я повинен бути чесним із собою і задуматися над тим, чи Бог справді хоче, щоб моя відповідь була стати редемптористом, прийняти целібат. Якщо ні, тоді я буду думати про інші шляхи». Але в глибині серця я бажав повністю відповісти на це покликання. Це нелегко. Іноді трапляються падіння, невдачі, звичайно, іноді ти не відповідаєш цьому на сто відсотків, як і в будь-яких стосунках. Але це шлях до цілісності, шлях до чесності із самим собою, це шлях до чесності з Богом, який для інших може набирати різних форм, але мій шлях – такий.
Що вам допомагало в хвилинах помилок і труднощів зрозуміти, що ви на правильному шляху, що саме це є вашим покликанням?
Я поясню вам через порівняння: Ви бачили під час Олімпійських ігор спортсменів, які катаються на сноуборді. Вони катаються на площині, що має форму дуги (англ. Half-pipe – половина труби). Вони спускаються донизу і на швидкості піднімаються вверх з одного боку, виконують деякі трюки і можуть бачити весь ландшафт, потім повертаються вниз до підніжжя дуги і знову вгору. Щоразу, коли в глибині душі я запитував себе, що хочу робити, що вмію робити, до чого я здібний, які маю таланти, це можна було порівняти з цією дугою сноубордингу: я міг підніматися з одного боку, щось робити, потім до другого… але я завжди повертався до центра. Наприкінці дня моє серце завжди поверталося до одного: «Я хочу любити Христа в такий спосіб і так хочу виражати свою любов до Бога». І це є тим моїм «підніжжям дуги», до якої я завжди повертаюся.
Покликання вимагає часу, іноді років, щоб спостерігати, думати, отримувати реакцію і підтвердження інших. Отже, все це є складовими процесу. Але, безсумнівно, потрібно відчувати, що саме ми хочемо робити, усім своїм єством. І потрібно також вміти чекати, бо це може бути щось привабливе на декілька місяців, а потім набридне. Я ж знову і знову повертався до цієї думки: «Ввважаю, що готовий до цього». Я був впевнений на 75 відсотків, що я хотів стати священиком, не на сто відсотків. Якщо б це було сто відсотків, я б подумав, що щось не так. Я не знаю, чи цей відсоток придатний також для інших, але для мене він підходив. Бувають дні, коли з’являється охота робити щось інше, але це нормально, це проходить.
Владико, наскільки я знаю, ви пишете пісні. Як виникають ідеї написання пісень?
Я не дуже здібний до писання, я не пишу багато статей, не пишу книжок. Але я зрозумів, що мені дуже корисно співати і писати пісні, бо я можу виконувати їх знову і знову й заглиблюватися в їх сенс кожного разу, коли їх чую. Я б хотів запропонувати послухати пісню, що має назву «Мій мир – це Мій дар, що даю вам». Я створив її ще в 1986 році, коли мені запропонували написати тематичну пісню для з’їзду молоді. Зазвичай я пишу спокійні, повільні пісні, і для мене було великим викликом написати жваву й енергійну пісню, коли мова йде про мир. Набагато пізніше, десять років тому, я записав її в студії і подарував кожному, хто взяв участь у святі, з нагоди мого єпископського рукоположення.
www.vaticannews.va
