Авторські статті

Україна в умовах позаблоковості: виклики національній безпеці

Юрій Сиротюк

У довколишньому світі стрімко руйнується система існуючих стримувань та противаг. Розпалюються заморожені конфлікти, зростає міжнародна напруга.
В умовах глобалізму жодна країна не застережена від втягування у військово-політичний конфлікт, особливо, якщо в ній розміщені військові бази іншої держави, яка веде надміру агресивну зовнішньополітичну діяльність.

Провідні країни світу шукають відповіді на виклики, які перед ними постали. Шукають союзників, стають членами колективних систем безпеки, збільшують фінансування на власне військо та спецслужби.

Найбільша європейська країна – Україна – обрала свій шлях розвитку. Як позаблокова країна, що єдина у світі добровільно відмовилася від ядерної зброї, Україна наразі може розраховувати лише на власні сили. А ще на декларативні гарантії країн-підписантів Будапештського меморандуму, що жодного разу так і не були реалізовані. Незалежність держави, її політична вага у світі визначаються насамперед здатністю захистити себе. Отож, чим і як можемо захистити нашу країну. Штрихи до нинішнього стану воєнної безпеки України. Говоритиму не лише як представник опозиційної політичної сили, але й передусім як член Комітету з питань національної безпеки та оборони. Фактами та цифрами.

Факт перший. “Нині є всі підстави назвати стан озброєння та військової техніки армії критичним, незважаючи на офіційні заяви Міністерства оборони України про можливість підтримувати його на необхідному технічному рівні… Як наслідок до 2015 року встановлений технічний термін служби всіх основних видів озброєнь закінчиться…Зважаючи на прогноз розвитку вітчизняної економіки й граничні розміри бюджетних коштів…у середньостроковій і більш віддаленій перспективах навряд чи вдасться забезпечити необхідну боєздатність армії за рахунок переозброєння на сучасні зразки”. Це не моя теза – опозиційного депутата – це твердження одного з найбільш поінформованих у цій царині фахівців Олександра Дегтярьова, генерального конструктора, генерального директора ДП “Конструкторське бюро “Південне”, і це ні для кого не таємна інформація, адже офіційно висловлена у статті “Проблемні питання створення ракетного озброєння в Україні та підходи до їх вирішення”, що вийшла у офіційному виданні Верховної Ради журналі “Віче” у вересні 2013 року.

Факт другий. Відповідно до “Програми реформування і розвитку Збройних сил України до 2017 року” чисельність армії у 2017 році складе 122 тисячі осіб, з них 65 тисяч служитимуть у бойових частинах. Отже, на той момент армія буде фактично беззбройною. Нині ж понад 45 тисяч військовослужбовців перебувають на квартобліку і фактично є безхатченками. Рівень грошового забезпечення особового складу перебуває за межею виживання. На кінець реалізації цієї програми усіх українських військовослужбовців можна буде вмістити на стадіоні “Олімпійський” у Києві, і не вони, а їх потрібно буде захищати від вгодованих та підготовлених футбольних вболівальників якоїсь із команд.

До цього додається рівень деморалізації офіцерів та солдатів, інфільтрованість Збройних сил та сектору безпеки України агентами впливу іноземних держав, про що заледве не щодня пишуть медіа, але чого так вперто не помічають відповідальні за безпеку країни посадовці.

Ситуація з особовим складом у керівництві структур сектору безпеки нагадує часи врядування гетьмана Павла Скоропадського 100 років тому, тільки тоді російські офіцери були на службі української держави, а кому нині служать очільники силових структур, екс-громадяни РФ, напевне ні для кого не є секретом Полішинеля. Чи настільки приреченою є можливість захистити Україну, її суверенітет від зовнішніх зазіхань?

Факт третій. Україна є найбільшою європейською країною з достатнім людським та економічним потенціалом, щоб самостійно давати собі раду з безпекою. Окрім технологічної готовності армії та спецслужб захищати країну багато залежить від готовності народу стати на захист Батьківщини.

І тут ситуація уже не виглядає зовсім катастрофічною. Згідно з результатами останнього дослідження Соціологічної групи “Рейтинг”, у серпні 2013 року 81% опитаних українців в тій чи іншій мірі вважають себе патріотами своєї країни. 46% опитаних готові у випадку виникнення відповідної загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках. За останні роки це найвищий (!) показник: так, у 2010 році таких було 43%, у 2012-му – лише третина.

Здавалося б, у такій скрутній ситуації уряд мав би робити ставку саме на цей потенціал. Нарощувати систему військово-патріотичного виховання, організувати тотальну підготовку молоді у військових таборах. Стрілецької зброї та набоїв до неї вистачить не на одне покоління. Варто було би переглянути відмову від загальнообов’язкового призову до збройних сил.

Адже саме Україна дала світу безпрецедентні випадки, коли народ творив армію, а вже ця народна армія творила державу. Ми не дарма проводимо свій захід напередодні 14 жовтня – Покрови Пресвятої Богородиці – Свята українського козацтва та 71-ї річниці створення легендарної Української Повстанської Армії. Ці Збройні сили, витворені власним народом, ніколи не мали державного матеріально-технічного оснащення, державного грошового забезпечення. Позбавлені навіть запілля, де можна було б відпочити, перелаштуватися, вони показали найкращі зразки воєнного мистецтва та приклади воїнської доблесті.

Найкраща у світі козацька піхота наганяла жаху на володарів тогочасного світу. Від козаків дрижав Стамбул, як це було у битві під Хотином у 1620 році, і оголошувала державну жалобу Москва після Конотопського погрому 1659 року. А Українська Повстанська Армія, один із героїв якої сьогодні серед нас (йдеться про Ореста Васкула), врятувала честь української нації у ІІ світовій війні. Єдина армія, яка воювала під синьо-жовтим державним прапором і тризубом за незалежність України проти двох найбільш тоталітарних режимів – большевицької Совєцької імперії та націонал-соціалістичної Німеччини. Армія витворена народом не лише понад 10 років вела активну збройну та підпільну боротьбу проти окупантів, але й дала світу найкращі зразки ведення партизанської війни.

Здавалося б, саме з цієї природної готовності українців захищати свою Батьківщину, у позитивному сенсі мілітарності нашої нації, мав би черпати свій оборонний потенціал уряд. Проте останній цього вперто не робить. Патріотичних настроїв не виховує, мілітарності не підтримує, самовільні громадянські ініціативи у цьому плані нещадно придушує. І взагалі націю усіляко відсувають від бажання необхідності захищати свою країну. А призначення на посаду директора Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України, без конкурсу та поза атестаційною комісією, Селіванова Олексія Сергійовича – людини без фахової освіти, відповідного рангу державного службовця, яка не приймала присяги на вірність українському народу, зате встигла покерувати Київським монархічним центром та комітетом “Рух росіян України” – найкрасномовніше свідчення гуманітарних та виховних тенденцій нинішнього керівництва уряду.

Щоправда, нинішній режим нарешті почав бодай на рівні документів і законів говорити про необхідність залучення резервістів для доукомплектування військових частин Сил постійної готовності. Адже не варто вигадувати велосипеда. Варто перейняти найкращий досвід позаблокових країн.

Наприклад, Швейцарії, на території якої майже 200 років не перебувала нога чужого солдата. Тут минулого місяця вкотре на референдумі проголосували за збереження загального призову на військову службу. Швейцарці наголошують: “Якщо держава не входить до жодного з військово-політичних союзів, то це передбачає, що вона мусить мати відповідні можливості самозахисту”. Або, як зазначають в міністерстві оборони ще однієї європейської нейтральної країни: “Фінляндія як незалежна країна не може покладатися на політичні переговори і повинна за необхідності мати реальний потенціал для відбиття нападу агресора”.

У мирній нейтральній позаблоковій Швейцарії кожен громадянин є військовозобов’язаний та готовий у будь-який момент стати солдатом.

Для нас мала б стати за модель організація швейцарської армії, що складається з невеликої групи професійних військових, підкріплена величезною кількістю навчених резервістів, яких щорік призивають на збори запасу. До того ж швейцарська система військового обов’язку полягає в тому, що службу відбувають не одноразово, а протягом багатьох років проводять у війську певний короткий термін. Спершу, в 20 років – 20-тижневий, так би мовити “курс молодого бійця”, потім щороку чи кожні два роки – дво-тритижневі збори. Така система сприяє підтримці військово-спортивної форми резервістів. В результаті Швейцарія з 22-тисячної здатна розгорнути за дві-чотири години – 650-тисячну, а за дві доби – 1,7-мільйонну армію, – чудово навчену, організовану і дуже непогано озброєну.

Україна при застосуванні подібної системи підготовки військового резерву спроможна захистити себе від будь-якого зовнішнього агресора. Адже в Україні загалом 7 млн. чоловіків придатних до військової служби. Тому, реформуючи армію, вкрай необхідно “створити єдину систему вишколу та мобілізації резервістів (за швейцарським зразком)”, як це визначається “Програмою захисту українців”.

Очевидно, що совєцька окупаційна практика призовної служби, що зберігалася і в незалежній Україні пережила себе і однозначно потребує реформ. Але перехід виключно до контрактної армії не враховує сучасних небезпек. Виключно контрактний спосіб формування армії практикується переважно у державах, що є членами військово-політичних блоків і не мають безпосередніх кордонів з потенційно недружніми сусідами. Також це переважно невеликі країни без особливих регіональних амбіцій. США, які також формують армію на контрактній основі, захищені океанами від сухопутних вторгнень, а інші загрози компенсують постійним вдосконаленням високотехнологічного озброєння. В той же час Туреччина, яка є сусідом України і партнером по організації Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС) і приблизно корелює за розмірами території та населення (783 тис. кв.м., 72 млн. населення), минулого року мала приблизно 455 тис. активного складу і до мільйона – з запасом. У сусідній Греції, теж до речі члена НАТО, зберігається загальний військовий обов’язок (170 тисяч на 11 млн. населення).

У Європі нейтральні країни маже всі зберігають військовий обов’язок в тій чи іншій формі. Фінляндія, Австрія, Швейцарія не переходять на контрактну систему, як і члени НАТО – Данія чи Естонія. В Україні цього року заявлено останній призов до армії, при збереженні подібної системи, скажімо у формуванні Внутрішніх військ МВС.

Можливо, впровадженням системи резервістів влада намагатиметься компенсувати брак військовослужбовців. Нещодавно парламент підтримав законопроект “Про внесення змін до деяких Законів України щодо службі у військовому резерві”, який унормовує порядок проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України. Проте модель військового резерву, яку розвиває нинішнє Міністерство оборони не може серйозно посилити обороноздатність держави. Нині в Україні трохи більше 2000 резервістів. Для порівняння, у США чисельність резервістів приблизно дорівнює чисельності регулярної армії.

Але для держав, які змушені покладатись виключно на себе, як сьогодні Україна, система резервістів може бути ефективною, лише якщо вона охоплює більшість населення.

Проте Ахілловою п’ятою будь-яких починань у реформуванні армії залишається хронічне недофінансування. Щойно мова заходить про реформу армії, переозброєння, вишкіл і військову практику як чуємо звичне: на це немає грошей. І справді, стан фінансування армії та спецслужб давно знаходиться за критичною межею. Армія недофінансована майже у чотири рази від потреби, Головне управління розвідки – утричі. Усі програми реформування та переозброєння зірвані через фактичну відсутність фінансування.

Класичний приклад – побудова крейсера “Україна”, який уже понад десять років тому був у стані понад 95% готовності, мав команду, а на сьогодні його добудова практично неможлива. Крейсер українському флоту не потрібний. Проект законсервовано і на його утримання виділяється щороку майже мільйон доларів. Зате наші північні сусіди крейсер готові купити, але за копійки, аби добудувати і значно посилити свою військову могутність у регіоні.

І взагалі, нинішні очільники структур сектору оборони радше скидаються на представників Ліквідаційної комісії, завдання яких – не лише розпилити залишки військового майна та розпродати землю, але й ліквідувати рештки оборонного потенціалу країни.

Настав час припинити повторювати мантру: “у бюджеті обмаль коштів, криза”. Звісно, кризова ситуація в економіці не дозволяє виділяти надлишкові кошти на проблеми безпеки. Але на ситуацію варто поглянути з іншого боку. Фінансування на оборону та безпеку країни повинне бути чітко прив’язане до певного відсотку ВВП, відтак зі зростанням економіки збільшуватиметься фінансування. Економіка стагнуватиме – відповідно зменшуватимуться й кошти на оборону, але виключно в межах порогу визначеного відсотку від ВВП.

Минулого року рівень визначеного фінансування армії ледве сягав 0,8% ВВП. Не братиму для порівняння позаблоковий Ізраїль, де фіксовано 7% ВВП виділяється на оборону. Для порівняння візьмемо країни-сусіди України, які майже усі є членами колективних систем оборони. Члени НАТО станом на цей рік виділяють на оборону: Угорщина – 1,1% від ВВП, Словаччина – 1,24%, Румунія – 1,4%, Польща – 1,95%. З членів ОДКБ: Білорусь виділяє на потреби оборони 1,3%, а Російська Федерація щороку нарощує військові витрати, у 2013 – 3,2% від ВВП, на 2014-й заплановано – 3,4%, у 2015-му – 3,7%. І це при тому, що практично усі наші сусіди уже повністю або частково переозброїли власні армії, на відміну від України, про критичний стан озброєнь якої йшлося на початку. Сусідня, по морю, Туреччина офіційно витрачає понад 4% ВВП, а враховуючи непрямі витрати – понад 6% від ВВП. Отож, враховуючи наявний стан, необхідно встановити фінансування Збройних сил на рівні не менше 5% від ВВП до подолання технічного відставання ЗСУ від країн-сусідів. Комітет з питань національної безпеки і оборони зобов’язаний, незалежно від партійного складу членства, вимагати закріплення такої цифри у проекті Державного бюджету на 2015 рік.

А коли нам вкотре розповідатимуть про відсутність бюджетних коштів, то наведу реальний приклад із урядовим законопроектом, який нещодавно проходив через наш комітет. Для викупу об’єктів нерухомості, які знаходяться на землях “оборонки” (а насправді – елітних дач та забудов на березі Чорного моря тощо), уряд без зайвої скромності замість того, щоб послати бульдозери і зрівняти із землею ці наслідки корупції, готовий був охоче викинути 628 мільйонів 801 тисячу гривень. І це лише першим траншем. Цифри засвідчені у законопроекті “Про внесення змін до деяких Законів України з питань використання земель навколо військових об’єктів”. Знову ж таки, попри голодну армію, яка має захищати країну від зовнішніх посягань, уряд справно нарощує фінансування каральних структур, що покликані боротися з власним народом, наприклад, незаконного спецпідрозділу міліції “Беркут”. Варто викинути з Бюджету на 2014 рік статтю про фінансування непотрібного і злочинного спецпідрозділу “Беркут”, а вивільнені кошти спрямувати на фінансування військових спецпідрозділів. Користі, очевидно, буде набагато більше.

Слід зазначити, що збереження позаблокового статусу зовсім не означає припинення активної співпраці як з воєнно-політичним блоком НАТО, так і окремими країнами. Ця співпраця сприяє модернізації тактичних підходів вітчизняного командування. Надає можливості для тренування з кращими арміями світу. Також надається безцінний досвід функціонування в умовах бойових чи наближених до бойових дій (миротворчі операції, антипіратські дії тощо). Подібної лінії дотримуються інші європейські країни, зокрема Фінляндія, що лише протягом 2011 року взяла участь у близько 50 навчаннях Альянсу. Гельсінкі бере участь в операції Міжнародних сил сприяння безпеці(ISAF) в Афганістані (195 осіб) та в операції KFOR у Косові (20 осіб). У безпеці в регіоні Західних Балкан зацікавлена й Австрія, що бере участь як у KFOR, так і EUFOR Althea в Боснії-Герцеговині.

Активна протидія будь-яким спробам налагодження військової співпраці з країнами Європи і США характерна для проросійських сил (кампанії 2006 та 2007 років проти спільних морських навчань “Сі Бриз”) – тоді як Кремль досить активно співпрацює з НАТО. Мета – обмеження контактів українських еліт та армії, збереження замкненого простору СНД. До речі, лише в 2011році було прийнято закон, що дозволяє участь іноземних військ у навчаннях на території України.

Отож, кількість проблем у секторі безпеки – величезна. Проте сподіваюсь, що наш круглий стіл не лише вкотре їх окреслить, але й запропонує конкретні оперативні кроки для виправлення ситуації. На мою думку, такими заходами могли би стати:

• У зв’язку із останніми подіями на державному кордоні, пришвидшення завершення делімітації (встановлення договором) та демаркації (позначення на місцевості прикордонними знаками) державних кордонів України, зокрема, морських. Розглянути можливість встановити державні кордони в односторонньому порядку в разі подальшого зволікання сусідів, зокрема Росії. Забезпечити належну прикордонну охорону.

• Вимагати від держав, які декларували безпеку та недоторканність кордонів України в обмін на відмову від ядерної зброї (Будапештський меморандум, 1994 р.), дієвих, а не паперових гарантій. Укласти двосторонні угоди зі США та Великою Британією про негайну повномасштабну військову допомогу Україні в разі збройної агресії проти України.

• У випадку відмови у наданні реальних гарантій залишати право відновлення ядерного статусу України у зв’язку з порушеннями Будапештського меморандуму одним із гарантів безпеки України, свідченням чого є прямі погрози, брутальний політичний та економічний тиск, регулярні спроби посадових осіб Росії піддати сумніву територіальну цілісність України.

• Розпочати реальні, а не декларативні дії, які уможливлюють інтеграцію України до європейських структур безпеки: очистити владу та силові структури від агентури Москви; знешкодити фінансовані Росією підривні організації.

• Вести переговори із країнами-членами НАТО щодо вигідних для України умов, чітких гарантій та конкретних термінів можливого вступу України до Альянсу.

• Встановити фінансування Збройних сил України на рівні 5% від ВВП (до подолання технічного відставання ЗСУ від країн-сусідів), враховуючи нагальну потребу реформування та переозброєння війська.

• Відновити престижність служби у Збройних силах та інших військових формуваннях. Збільшити грошове утримання військовослужбовців. Вирішити проблему забезпечення їх житлом шляхом надання державою пільгових кредитів на його придбання.

• Забезпечити суворий контроль за ціноутворенням і надходженням виручених коштів від торгівлі зброєю до Державного бюджету України. Спрямувати усі виручені від продажу зброї кошти винятково на потреби оборони.

• Припинити практику бездумного знищення сучасних ефективних зразків озброєння на вимогу інших держав або його перепродажу на шкоду Україні.

• Внести зміни до “Програми реформування і розвитку Збройних сил України до 2017 року”, створити високотехнічну і професійну контрактну армію – регулярні війська.

• Заснувати народний резерв ЗСУ.

• Створити єдину систему вишколу та мобілізації резервістів (за швейцарським зразком). Відновити у повному обсязі систему початкової військової підготовки та цивільної оборони у загальноосвітній школі та мережу військових кафедр у вишах.

• Посилити роботу контррозвідувальної служби для гарантування безпеки українського запілля та боротьби проти диверсантів і саботажників імовірного противника.

• Реорганізувати та посилити берегову охорону чорноморського узбережжя. Збільшити чисельність військ у Криму, переоснастити їх сучасними ракетно-артилерійськими установками та бронетехнікою для швидкого розгортання та протидії можливій агресії.

• Розробити на рівні РНБО програму односторонніх дій України в разі невиконання РФ зобов’язань щодо виведення ЧФ РФ з території України. Вимагати негайного виведення ЧФ РФ із Криму, якщо Російська Федерація і далі порушуватиме закони України та підписані міжнародні угоди.

• Створити українські контрольно-пропускні пункти на всіх об’єктах, орендованих Чорноморським флотом Російської Федерації. Запровадити суворий контроль за пересуванням іноземних військовослужбовців територією України. Заборонити іноземним військовослужбовцям у військовій формі пересуватися територією України за межами орендованих військових об’єктів іноземних держав (окрім офіційних делегацій).

• Підняти Державні Прапори України над усіма об’єктами, орендованими ЧФ РФ та встановити порядок використання іноземної державної символіки на території України відповідно до законодавства України й міжнародних норм.

Юрій Сиротюк.

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України