Три запитання для осягнення єдності Церков в Україні

Останні дві колонки з-під мого пера, які були опубліковані в “Українській правді”, – це роздуми про єдність Церкви.

Вони з’являлися в цю літню пору, коли в церковному календарі згадуються історичні постаті з часів, в які на нашій землі християнство стало державною релігією.

Це княгиня Ольга, рівноапостольний князь Володимир Великий, князі-страстотерпці Борис та Гліб. А разом зі згадкою про них святкуємо велику подію – Хрещення Київської Русі.

Правдоподібно, тема єдності Церкви не цілком принагідно спадає на думку в цей час, бо те, що колись було єдиним і тішило душі віруючих людей, сьогодні, через тисячу років, сповнює нас болем через церковний поділ.

Читачі двох попередніх колонок прокоментували їх дуже акуратно. Якщо узагальнити, то ті добрі душі сказали: легко говорити про єдність Церкви та оплакувати її відсутність, але що робити, щоб цю первісну єдність повернути. Дуже вдалий коментар.

Справді, чи можна повернути первісну єдність і як це зробити? Над цим варто замислитися.

Як я вже не один раз писав, говорити про єдність дуже легко, можна сказати, популярно. Про це сьогодні говорять навіть політичні діячі.

Але ми, віруючі люди, усвідомлюємо, що єдність Церкви – це Божа справа. До неї треба підходити, думаючи категоріями релігійних переконань. Це не є щось, що ми можемо осягнути своїми людськими силами.

Це дар від Бога, який ми можемо одержати з рук милостивого Отця, якщо Його щиро про це попросимо. Іншими словами, якщо звернемося до Господа з молитвою.

Молитися про єдність – це не така проста справа, бо йдеться не тільки про слова, які виходять із наших вуст. Молитва мусить виходити із нашого серця: вона зобов’язує виконувати Божу волю.

Тому, шановні читачі, згадуючи людей та події тисячолітньої давнини, а водночас думаючи про наше сьогодення, запрошую вас поставити собі декілька запитань, об’єднавши їх у три групи.

По-перше: що доброго я зробив для свого ближнього, для свого брата, навіть якщо він не належить до тої самої Церкви, до тої самої конфесії? Чи я виявляв до нього повагу, чи говорив добре про нього, чи бажав йому добра, чи старався відкинути все, що може бути образливим для нього?

По-друге: що я зробив поганого  супроти свого ближнього, який не належить до тієї самої Церкви? Може, я насміхався з нього; тішився, коли йому не велося, коли з ним трапилося щось погане, коли він помилився?

По-третє: чи оминав я щось добре, що міг був зробити для свого ближнього? Коли йому все гарно йшло, чи я тішився його успіхом? Коли він зробив щось добре, чи я похвалив його? Чи старався його морально підтримати, коли він почувався пригнобленим? Чи звертався до нього теплим словом?

Коли ми поставимо такі запитання перед своїми очима, а точніше перед очима свого серця, тоді побачимо, наскільки щирою, правдивою є наша молитва. Коли ми бажаємо добра ближньому, незважаючи на те, що він іншого віровизнання чи іншої конфесії, і вбачаємо в ньому брата, дитину  нашого Небесного Отця, тоді ми справді щиро молимося.

Господь Бог дивиться на нас, слухає наші молитви, але Він, як навчив нас Ісус Христос, каже: “Як ви прощаєте своїм ближнім, так Я прощаю вам”. Одне слово, ми мусимо знайти у своєму серці ту зичливість, оте добро і щиро всім його бажати. На такому фундаменті ми можемо збудувати єдність, яку Господь Бог, наш Небесний Отець, хоче нам дати і вже нам дає (не тільки обіцяє), тільки ми маємо бути готові її прийняти.

+ ЛЮБОМИР    

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

2 × two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh