Тягнибок вивів понад 60 поранених із кривавого пекла…

“Зранку, 18 лютого, вишиковується колона на вулиці Інститутській. Голова колони – поблизу Національного банку, потроху підходять бійці Самооборони. Попереду – переважно народні депутати від ВО “Свобода” на чолі з Олегом ТЯГНИБОКОМ та віце-спікером Русланом КОШУЛИНСЬКИМ. Також є кілька депутатів від “Батьківщини”. Підходять Яценюк з Кличком…”, – пригадує депутат Тернопільської обласної ради свободівець Олег Любінський. Пан Олег був поруч з лідером “Свободи” протягом всього трагічного дня 18 лютого. Уже тепер, по кількох тижнях після завершення Революції Гідності, подаємо його розповідь про трагічні і героїчні події, в яких кувалася перемога…

? Колона рушає і прямуємо вулицею Інститутською. Мусимо обходити довкола Будинку офіцерів, бо практично всі вулиці перекриті. Натомість Інститутська уже ущерть заповнена людьми – аж до території Маріїнського парку. Стоять багато автомобілів, що перекривають прохід мітингувальникам, силовики виставили уже й бетонні барикади. Депутатів пропускають далі – у приміщення Верховної Ради, решта людей залишаються чекати. Розпочинається сесія.

У час, коли лунають перші вибухи, з’являється чорний дим і палають вантажні автомобілі, перебуваю біля одного зі входів до будівлі Ради. Тоді й помічаю першу вражаючу картину цього страшного дня. Старші жіночки тягнуть двох закривавлених чоловіків у приміщення Ради, аби там сховати від оскаженілих беркутівців. З Ради виходить Олег Тягнибок. З нимАндрій ІЛЛЄНКО, Олексій КАЙДА, Юрій СИРОТЮК, Андрій ТЯГНИБОК та Ігор КРИВЕЦЬКИЙ. Усі разом прямуємо до людей. У натовпі стоять машини швидкої допомоги, аби забрати потерпілих, однак поранених не випускають з броньованого автозаку. До силовиків звертається Олег Ярославович, але бійці “Беркуту”, натомість, закриваються і не реагують на жодні вимоги та вмовляння, зсередини чути стогони людей. Ми довго стукаємо по автозаку, кричимо і врешті звідти випускають одного чоловіка – років 65. На нього старшого дивитися – увесь в крові та гематомах. Дякувати Богу, ще тримається на ногах – ведемо його у машину швидкої допомоги. Розповідає, що в автозаку є ще троє молодих хлопців, однак вони настільки побиті, що навіть не зможуть піднятися – усюди кров. Це величезний броньований автозак із затемненими вікнами, покритими металевою сіткою. Всередині сидять силовики (можна вмістити щонайменше 30 чоловік) і холоднокровно спостерігають, як люди стікають кров’ю.

Шукаємо когось з командування, аби дав наказ випустити поранених. Знаходимо лише підполковника, але той відмовляє у допомозі. Після цього на нас накидаються тітушки. Вони викрикують безглузді, незрозумілі фрази і слова – таке враження, що перебувають під впливом наркотичних речовин. Перепалка триває кілька хвилин, але таки вдається вибратися звідтіля цілими.

Якраз телефонують Андрієві Іллєнку, повідомляють, що його брата Пилипа сильно побили в Маріїнському парку. Повертаємося до Верховної Ради, ідемо до Будинку офіцерів. Збоку стоїть близько 30 беркутівців. Вони викрикують численні образи, кидають у нас камінням, пляшками, палицями. Олексію Кайді розбивають голову якимось предметом. Олега Тягнибока вдається прикрити… Дотепер не можу собі пояснити, чому беркутівці не пішли далі і не роздерли нас. В той час панував цілковитий безлад і ніхто б не реагував, коли убивали б навіть відомих політиків.

У самому Маріїнському парку дуже багато тітушок. Спершу вони дещо шоковані, побачивши депутатів-націоналістів на своїй території, однак згодом на них находить звична агресія, а тому змушені іти звідти. Виходимо на вулицю Арсенальну і знову прямуємо до Будинку офіцерів. Там стоїть ще один автозак. Під ним ? кілька закривавлених хлопців, яких силовики намагаються затягнути всередину. Нам вдається їх відбити. Ведемо поранених у кінець парку. Найгірше те, що дорогою натрапляємо на мертвих людей – бачили щонайменше 5-6 бездиханних тіл… Заводимо поранених у машину швидкої допомоги.

Біля посольства Китаю через дорогу стоїть мікроавтобус якогось телевізійного каналу – біля нього близько 10 побитих чоловіків. Вони також шукають порятунку – бодай трішки безпечнішого місця. Коло них зустрічаємо отця Михайла Димида, який допомагає пораненим. Беркутівці женуть наших аж до вулиці Арсенальної, людей нещадно лупцюють. Відступає “Беркут” – набігають тітушки і добивають палицями. Маса побитих закривавлених людей, що корчаться від болю і благають бодай про якусь допомогу. Їх усіх потрібно зібрати докупи. Благо, що поруч Олег Тягнибок та інші депутати. Хай і мінімальний, але це таки захист. Коли приїжджають швидкі, то чомусь їдуть передусім на допомогу силовикам, нас минають. Починаємо зупиняти карети швидкої і вантажити туди поранених, але машин все ж надто мало. Тягнибок формує величезну колону побитих та поранених – понад 60 чоловік. Одних ведуть, інших несуть на плечах, треті кульгають. Якщо говорити відверто, то Тягнибок по суті врятував отих 60 чоловік, вивівши з кривавого пекла. Якби вони залишились там – тітушки добивали б безсилих палицями. Йдемо в обхід. Спускаємося дорогою вниз до набережної. Потім виходимо на недобудований вертолітний майданчик Януковича і звідти уже до вулиці Грушевського. Перейшовши через барикаду, відводимо людей у медпункт. Комусь надають допомогу на місці, інших везуть в лікарню. Люди дякують…

Далі ідемо через Майдан і підіймаємось до Інститутської, потім до вулиць Садової та Шовковичної, де наші тримають оборону. Там стріляють і кидають камінням. Починається штурм і усі біжать за барикаду – людей відстрілюють з вогнепальної зброї. Натовп величезний, натомість прохід через барикаду – надто вузький. Починається тиснява і паніка, в тих, що позаду, не припиняють стріляти. Збоку помітили невеличкий рів на барикаді, через який і вдалося потрапити на Майдан Незалежності…

Розповідає комендант революційної Київради Руслан АНДРІЙКО: “Коло мене розірвалася граната, і я побачив на своїх ногах численні поранення…”

“Мені найбільше запам’яталося 18 лютого, коли почалося жорстке протистояння з ворогом. Того дня ми вийшли з Палацу Свободи разом зі свободівськими сотнями. Я безпосередньо був у сотні “Сокіл” – Святослава Хороброго. Наблизились до Маріїнського парку і побачили агресивно налаштованих тітушок, колони “Беркуту”, а через кілька годин почалася жорстока сутичка, яку спричинили тітушки ? вони почали кидати в людей світлошумові гранати і каміння. Тоді з’явилися перші травмовані хлопці ? з відірваними руками… Майданівці захопили Будинок офіцерів і облаштували в ньому лазарет…

Потім ми почули постріли і вибухи з боку Інститутської – це “Беркут” розпочав наступ. Почали організовувати оборону, з перемінним успіхом атакували. Було багато крові, травмованих, я став свідком загибелі людей… А далі із нашого сайту почав читати про смерті однопартійців. Організувати оборону було непросто, адже серед людей посіялася паніка, і ми змушені були відступити до Маріїнського парку, а пізніше до метро “Арсенальна”. Після того стало відомо, що силовики захоплюють Палац Свободи, і я дав команду всім, хто був на зв’язку – сотні “Сокіл”, хмельницьким сотням – йти туди. Там ми також вели бій, але сили були нерівні. Я останній (так на той момент думав) виходив з Палацу Свободи, коли вже всередині був “Беркут”. Силовики пропонували здатися, казали, що “нас не будут біть” і так далі, але ми просто намагалися вивести людей… Разом із хлопцем, якому беркутівці розбили голову, ? спускалися з 2-го поверху по водопровідній трубі. Стрибнули із урвища і знайшли медиків. Але до цього часу нас вже оточили зі всіх боків силовики. Хлопець через важке поранення втратив свідомість, і ми через кільце оточення фактично виносили його з лікарями. Беркутівці дивилися хижими очима, але не атакували.

Потім “Беркут” захоплював Український дім, пізніше я опинився в прес-центрі в Будинку профспілок. Тоді у мене вже не було ні з ким зв’язку, тож вирішив сам іти на барикади, де тривав бій: “Беркут” захоплював Майдан на Інститутській. Там уже допомагав чим міг – кидав коктейлі Молотова, каміння. Багато людей падали, ми відводили їх в медцентр… Це, звичайно, жахливі спогади. Але всі тоді розуміли, що зараз твориться історія… Пригадую, що реально на передовій було чоловік 50-70, багато людей просто спостерігали. Потім коло мене розірвалася світло-шумова граната, і я побачив на своїх ногах численні поранення, особливо глибоко пошкодилось коліно. Це сталося біля пам’ятника засновникам Києва, десь об 11 годині вечора. Мене донес¬ли до медпункту, де швидко обробили рану. Але тоді в крові був такий адреналін, що не хотілося йди звідти. Сів розбирати якісь протигази, намагався хоч якось бути корисним. Але лікарі таки переконали мене покинути приміщення Будинку профспілок. Як мені пізніше стало відомо, десь через годину там почалася паніка, пожежа… З того часу три тижні ходив на милицях, а зараз лише перев’язки роблю час від часу.

С. Костюк, Л. Басараб. 
Часопис ВО “Свобода”. 

Comments

0 comments

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

19 − twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh