Життя

Тьху-терапія або про те, як впоратися з купою проблем

Здається, що все це надто цинічно? Не віриться, що працює? А ви переконаєтеся на власному прикладі.

Ось і я якось раз однією ногою намертво застрягла. Якщо працюєш у школі, то в пастку взагалі неможливо не потрапити, особливо коли попадається важкий клас. Так і вийшло в моєму випадку. Дали мені клас з 23 важких дітей, за плечима яких 46 не менш важких батьків (школа перебувала в неблагополучному районі). Хотілося бути з ними доброю і суворою наставницею, але діти звикли слухати і поважати лише тих, хто, м” яко кажучи, дико кричав на них.

Начальство було незадоволене мною як класним керівником: занадто багато невстигаючих (у сучасних школах переконані, що класкер це якось може контролювати без допомоги батьків), дисципліна на уроках вкрай низького рівня (винні ж не вчителі, які не вміють тримати дисципліну). Додатково до цього дедлайн конкурсу проектів, в якому мені дуже хотілося взяти участь, підходив до кінця.

Прийшла я якось додому після п’ятигодинного підвищення голосу на дітей і зрозуміла, що більше так не можу. Розплакалася. І в цей момент мені подзвонив мій друг:

— Привіт… — по хлипам він відразу зрозумів, у чому справа. — Чого ревеш?

— Не можу більше! Дістали! Діти дістали! Батьки дістали! Школа дістала! — я була трохи не в істериці.

— Ну і що тепер робити? Плакати сидіти? Плюнь ти вже на все це…

Я обурилася:

— Тобі легко сказати! А мені туди ходити кожен день і бачити все це!

— Та я серйозно! — і по голосу було зрозуміло, що він не лукавить. — Ну, що тебе хвилює? Сидоров? Ось зараз же візьми та й скажи: «Тьху на тебе, Сидоров!» І рукою махни. Це ж знайома тьфу-терапія!

Я трішки соромилася (непедагогічно якось), але послухалася поради. Згнітивши серце і тремтячим голосом сказала «тьху» на Сидорова, ледве махнувши тремтячою рукою.

— Ну як-то слабенько ти! — просміявся він у трубку. — Давай ще що-небудь? Давай на завуча плюнем?

І я плюнула. Потім ще раз. А потім ще. І з кожним сказаним чарівним словом сліз ставало все менше, тремор в руках заспокоювався, голос нехай і не набував бадьорих ноток, але хоча б не тремтів. Після перерахування всіх об’єктів моєї «симпатії» в поєднані з голосним «ТЬХУ!» стало реально легше. Звичайно, всі проблеми не вирішувалися як за помахом чарівної палички, але ставлення стало простіше. Ну, не ідеальний я педагог, що ж з цим вдіяти? Досить з мене і того, що я роблю все, що можу.

Здається, що все це надто цинічно? Не віриться, що працює? А ви переконаєтеся на власному прикладі. Просто одного разу, коли вас все вкрай задовбе, що ось ну просто сил немає, візьміть і плюньте на все це. Нічого важкого. Потрібно просто прямо вголос сказати «тьху» на те, що гризе і не дає заснути. Просто сказати «тьху» і дати вже своєму перфекціонізму зменшити оберти. А ще неодмінно забути, що завтра обов’язково потрібно зробити взагалі всі справи зі списку.

Слід завжди додавати енергійній жест рукою — так поверіться швидше. А потім несподівано для себе раптом згадайте, що ви жива людина не машина. Що ви створені для того, щоб жити, а не ставити галочки в планері. Що життя — воно тут і зараз, а не на вихідних.

Далі справа за малим. Спробуйте задати собі це бите питання: «А чи буде це важливо через рік?» І, пішовши далі: «А через п’ять?» Відчуйте маленького Будду всередині себе і світло, яке мало не згасло. Зітхніть — нехай і не вільно, але спокійно. І спокійно нарешті засніть.

А вранці несіть це внутрішній світло з собою, посміхайтеся собі щиро, балуйте себе раптом чашкою хорошої кави і смачним печивом. І якщо раптом кава капне на улюблену сорочку, знову скажіть «тьху», посміхніться і після роботи купіть собі нову.

Ізета Насирова

 

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

four × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.