Сповідь провокатора

Мене попросили розповісти про Майдан і про вулицю Грушевського. Те що запам’яталося. Я спробую. 

Можливо тому, що просто хочеться виговоритись. Бо там зібралися усі, хто вартий, як мінімум того, щоб бути почутим.

Там… Там ти починаєш гордитися своїм народом. І вірити в перемогу. І знати, що перемога залежить виключно від тебе особисто. І сьогодні це єдине на світі місце, де ти можеш стати тим ким ти є. Наприклад, людиною… 

І героєм там стати легко. Достатньо зфоткатися на тлі барикади. Плюс, щоб за нею було видно стовп чорного диму – і можеш сміливо повертатися, знічев’я кидаючи в мобільник: «Слиш, я тут з передової йду, ми їм офігенно всипали і тепер тут все стабільно! Чекай мене там-то».

Довести/спростувати щось нереально. Там усі герої і, водночас, ніхто не герой. Бо замість облич там протигази, респіратори, будівельні чи медичні пов’язки, шапки-маски. Ти можеш цілу ніч пліч о пліч стояти з людиною на барикаді, але вранці, на Майдані ти пройдеш мимо її. Не впізнаєш.

Знімають амуніцію, «розмотуються», відкривають обличчя. Хіба голос? Але після годин крику, матюків і ковтання диму чи газу він стає схожим на усі інші – хрипкий і надірваний. Застуджений.

І не треба думати, якщо штурм обійшовся поодиноким вогнепальним або направлено-травматичним пораненням, то усе класно і всі цілі-неушкоджені. Під час однієї з ночей було 43 ушкоджених. Одному хлопцеві гумова куля потрапила в чоло.

Ще один зламав руку, послизнувшись на згорілому автобусі.

Усі інші – обморозились. Брандспойти час від часу, замість гасити вогонь, поливали повстанців. Вода крижана, зі шматками льоду. І хлопці реально перетворювалися на льодових їжаків. Навіть близькість до вогню не допомагала.

Коли дівчатка-волонтерки, спотикаючись об купи заготованої для метання бруківки, чіпляючись ногами за дротяні кільця з-під згорілих автомобільних шин, розносять чай в п’ятилітрових пластикових пляшках – це зворушує.

Але те, що роблять бійці викликає шок. Заховавшись під барикаду, допивають чай… і несуть одноразові стаканчики до смітника. Чи хоч до організованого сміттєзвалища. Чи бочки з вогнем. При цьому бойові дії в повному розпалі… Я вже не веду мову про чистоту на Майдані…

«І шо? Де ті афганці? Чому вони не на передовій? Хай приходять і ведуть нас на штурм. Скажи мені, де треба запалити – і там буде горіти! Але ми не військові, ми воюємо як уміємо… А ні – то нехай не пи…ять багато». Так говорив ультрас у відповідь на те, що, нібито, в неділю. 26 січня, заплановано велелюдним натовпом відтіснити ВВшників і беркутІв з Грушевського до Дніпра.

«А хто піде в перших рядах – ми? Аякже. Ми не ідіоти. Перші ряди тупо розстріляють. Хай стають ті, хто до цього закликає і ведуть… Вони не стануть, ти сам це знаєш… А там, де немає першого ряду – не буде й другого, третього» – цьому екіпірованому з ніг до голови хлопчині, судячи по голосу, не стукнуло й сімнадцяти.

І як просто закрити рот десяткам тисяч майданівців! Для цього не потрібно кидати світло-шумові гранати, гамселити кийком чи стріляти гумовими (і не тільки) кулями в обличчя. Ні. Це все засоби людей з убогим інтелектом і нульовою фантазією.

Є методи набагато дієвіші. Наприклад, як це зробили після, а точніше, під час виступу Яценюка. Це коли він замість кулі в чоло отримав від Яника пропозицію вмоститися в крісло прем’єра… І питання відставки гаранта, покарання тих, хто вбивав наших хлопців, якось відсунулось в його риториці десь глибоко на задній план. І майданівці це добре зрозуміли.

Багатотисячне «ганьба!» і свист стали підтвердженням. І тут сталося чудо. Зі сцени приємним голосом, наче й не чуючи обурення повстанців, сказали: «Друзі, а давайте виконаємо наш(!) Український(!) Славень(!)». Все! Внизу стоять патріоти! Які, в жодному випадку не свистітимуть і не кричатимуть «ганьба!» коли лунає «Ще не вмерла Україна». Просто – до геніальності. А далі – колонами в розташування сотень…

І не треба вважати майданівців лохами, які вірять в амністію і в те. що після скасування «диктаторських законів» все стане класно. Вони чудово розуміють, що лише скинувши Януковича і його поплічників у них з’явиться шанс безпечно повернутися додому.

В інакшому випадку… Хіба проблема підкинути людині наркоту? Спровокувати на бійку? Звинуватити в крадіжці? В нашій прекрасній країні – не проблема. Навпаки, владі це ще й як зручно робити. Бо, замість потенційних мучеників, запроторюватимуть в тюрми чисто по кримінальних статтях. І не підкопаєшся…

Але повстанці знають максимальний строк ув’язнення. який чекає на них. Шість років – максимум. Що б там не шили – 12 чи15 років. Розрахунок простий: якщо програємо, то Яник дотягне рік теперішнього президентства плюс п’ять – наступного. А далі – щось та й зміниться.

Питання – чи вдасться прожити ці шість максимальних років? Адже, сьогодні вбито сотні людей. Не треба «вестися» на офіційну статистику. Жертв в десятки разів більше. Їх ще просто не знайшли. Або не хочуть оприлюднювати.

Одна дівчинка потрапила на вокзалі до рук ментів лише тому, що забула зняти бейджик волонтерки. Її затримали і передали беркутам. Останні ж совали її від відділку до відділку. А, коли в жодному її не захотіли утримувати – відвезли десь в ліс. Ця маленька хворіла астмою. Беркути відібрали в неї ліки і залишив посеред снігу. Мабуть, сподівалися, що замерзне… На щастя, вона вижила.

А скільки зникло тих, хто через власну дурість вирішив прогулятися за барикадами поодинці? На них кидалися з припаркованих авто або темних підворіть переодягнені в цивільне беркутИ чи менти і брали в полон. Де вони? Ніхто не знає. Ба, ніхто не знає, що вони зникли. Адже, на Майдан можна увійти групою, а потім тижнями не бачити і не спілкуватися одне з одним… А рідні вдома вважають, що тобі просто немає де підзарядити акумулятор мобільника…

Не треба думати, що воюють там лише фани. Але, до речі, про фанів… Я був свідком сварки між двома прихильниками різних команд. Не знаю, за що вони зчепилися. Але аргумент для примирення був шикарний: «Нас разделяет футбольное поле. И мы еще встретимся не раз. Потом. Но здесь мы все стоим за одно. За Украину! Понимаеш?».

До речі, щодо російської мови. Вперше в житті в мене похитнулося несприйняття українців, які розмовляють москальщиною. Російськомовний громадянин, який щиро, чисто – без акценту, до болю в легенях скандує «Слава Україні! Слава нації! Україна понад усе!» – в цьому є щось неймовірне.

Особливо, коли він стоїть на даху спаленого автобуса і тримає в руках чорно-червоний стяг.

І не варто думати, що там, по обидва боки, можна тиснути на жалість. Як би цинічно це не звучало, але оті жінки-матері з мирними плакатами здебільшого дратували.

Ні, не так. Їх поважали. Їхні наміри достойні. Але… Усі розуміли. що ці заклики і плакати абсолютно ніяк не вплинуть на ВВ-шників чи беркутІв. Щоб там не робилося в їх головах, але був би наказ – і вони пішли б на штурм.

А нам… Деколи можна було зробити нормальний кидок, однак жінки заважали. Ага. І священики. Через них доводилося частково розбирати укріплення. Я постійно тримався на правому фланзі – так вже склалося. І вони чомусь намагалися перейти саме там.

Запам’ятався один піп Московського патріархату. Він переліз на нашу сторону і з жалем (справжнім чи напускним) озирнувся на шеренги ВВшників і сказав: «Дітей шкода. Ні в чому не винні» . Я не витримав, показав палицею вздовж лінії наших хлопців: «А цих тобі не шкода?». Він відповів щось на зразок, що ви самі сюди прийшли, а їх змусили наказом…

І не можна оминути слова «провокатор». Чи є вони на передовій? Піди розберись. Коли на кожному кроці хтось по мобільнику розповідає, де і що розташовано, важко визначити, що це: наводка снайперу чи просто пояснення групі, яка йде на підмогу, куди потрібно потрапити. Просто перестаєш звертати на це увагу.

Але є речі, які пильнуєш. Коли на твоїй ділянці барикади з’являється один-двійко добре екіпірованих дітлахів. Котрі секунд тридцять сліплять лазерною «указкою» когось із тих, хто на протилежному боці (не завжди роздивишся – стрілець це, чи просто один з щитоносців).

Що вони роблять? Реально заважають стріляти чи сигналять, вказуючи, де стоять коктейлі? Не питаєш. Просто кілька хвилин сидиш в тіні барикади і навіть на сантиметр не висовуєшся над нею. А пляшки мовчки переносиш в інше місце.

Це ж саме стосувалося журналістів. Якщо преса з’являлася на якійсь ділянці барикади, повстанці намагалися не висовуватися. Кожен сам визначав допустимий ризик. Для чого робити щось без користі, правда?

А журналісти нерідко ставали мішенню. І тому, що вони журналісти, і тому, що вони шукали ефектну картинку: ящик з коктейлями, катапульту… Це знали і по ту сторону щитів. І користувалися цим.

І снайпери… Як і газові атаки – це проблема номер один. Навіть пояснювати не хочу, чому. Це всі розуміють.

І знову ж про героїв. Не варто думати, що роблять погоду лише ті, хто реально бомбардує стіни щитів коктейлями та бруківкою, орудують палицями по шоломам і плечам ВВ-шників та беркутівців.

Вони – лише видима частина. Там герої усі… І ніхто (пам’ятаєте?). Кожен, щось робить. Підносить шини, подає пляшки, попереджає про небезпеку, просто вистукує палицею по бочці, листу згорілого металу чи ліхтарному стовпові один ритм: «там-там, та-та-там». Підбадьорює криком і гаслами…

Є ще одна категорія людей. Ті, що з якихось причин не хочуть йти на передову, але намагаються бути корисними. Коли ти входиш в зону дій, завжди до тебе підійде жінка, чоловік – молодші, старші і скажуть «передайте будь ласка хлопцям». І дасть упаковку марлевих пов’язок, бинти, джгути, ящик з протигазами чи касками, кульок бутербродів…

Особливо запам’ятався один дідок з гуцульською барткою в руці. Старенький. сухенький… Його вмовляєш йти назад, а він одне торочив: «Я вже нажився, а так може хоч когось з цих діток собою прикрию».

Не треба думати що я, чи будь-хто на передовій, ділить тих, хто на Майдані і тих хто на барикадах Грушевського. Ні. Усі ми там – одне ціле, щоб там хто не говорив… Якби позад передової не було б так званих «туристів» – тих, хто приходив просто покричати чи потинятися і палицею постукати по бочці чи вітрині – не встояли б. Немає значення, чого приходили люди. Головне, що – приходили.

Коли я вперше сюди потрапив, до мене підійшла волонтерка і запропонувала випити чаю… Мені стало незручно. Кажу, мовляв, ще нічого не зробив, хай іншим. А вона мені у відповідь – ти тут, а значить вже недаремно живеш. Зачепило.

В принципі, я ніби-то був зарахований до сотні. Але в приміщеннях харчувався зрідка. В основному на Грушевського йшов.

Та й не тільки я. Але там кожен вирішує за себе – як ти відплачуєш за людську турботу. Жереш на халяву, чи взамін кожної отриманої калорії намагаєшся зробити щось корисне.

Я собі постановив так – якщо на передні барикади чи до автобусів ще не йду, а візьму хоча б одну канапку чи стакан чаю, то обов’язково якщо не бруківку виколупаю і піднесу наперед, то хоча б, пару автомобільних шин затягну хлопцям… Думаю, не я один такого правила дотримувався.

Але про Майдан і Грушевського. Так ось, хто б що не говорив, але це – нероздільні явища. Ми йшли «гуляти» до спалених автобусів і далі, але знали, що маємо куди повернутися. На Майдан. На найбезпечніше місце у світі для нас.

Спробую провести історичну аналогію. Майдан – це як Запорізька Січ, серце, звідки усі черпали сили і моральні і фізичні. А Грушевського, Український Дім , будівля мін’юсту – Дике поле, куди йдуть відчайдухи на звитягу. Друге – породження першого.

Ага – про відчайдухів. Вони, якщо вже дотримуватись історичного порівняння, трансформувалися. Раніше це були виключно завзяті хлопці на конях з шаблями, вусами, оселедцями і арканами. Тепер – це і старенька пенсіонерка, яка спекла пиріжків і припрошує, щоб хтось з повстанців скуштував, і дівчинка – 14-річний підліток, яка розносить устілки для взуття, і медики – ну, ті, хто в жилетах з емблемою у вигляді хреста, і дідок з палюгою, який кричить «Так їм, хлопці!!!»

Одним словом усі ті, кого повстанці повинні запам’ятати, знайти, коли усе закінчиться нашою перемогою – і шанувати повік. Воістину – роби щось і не чекай за це відплати і тобі повернеться тисячократно…

Я не буду підписуватися своїм прізвищем. Для чого присвоювати собі думки, які належать сотням і тисячам? Це, і ще багато іншого, може розповісти будь-хто, чиї руки-ноги були перемотані скотчем, а обличчя хоча б кілька днів було закрите маскою. Це на Майдані ти стаєш тим, ким ти можеш стати. Тут, як і раніше, ти – той, як тебе назвуть інші…

Українці не здаються. Боротьба триває! Не будьте осторонь, не «продиваньте» своє майбутнє! Якщо ви не маєте змоги побувати на цьому протистоянні у Києві, допоможіть тим, хто хоче добратися туди, та тим, хто там перебуває.

Добровільний збір коштів для протестувальників на Євромайдані: картка Приватбанку 5457082230251691 (НЕ БУДЬТЕ БАЙДУЖИМИ ДО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ!) Кожна копійка буде великою допомогою!

Comments

0 comments

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

nine + sixteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh