Нині Україна стала ареною боротьби декількох сил. Режим Януковича і суспільство, котре його ненавидить, поміркована опозиція і революційно налаштовані націоналісти, змагання олігархічних кланів і прагнення демонтувати Систему, імперські амбіції Москви та Заходу і стратегічні інтереси української нації… Єдина лінія фронту відсутня, чітка поляризація по осі «Добро-Зло» ілюзорна. За маскою ситуативного союзника може критися ще більша небезпека, ніж та, котру становить собою відкритий ворог… Саме такою є ситуація, в умовах якої довелося проснутися нашій національній стихії, і щоб вийти із цієї ситуації переможцями, українцям необхідно враховувати всі її нюанси.
Нинішня «революція» (допоки вона не переросла в повноцінну Національну революцію, дозволю собі писати це поняття в лапках) виявилася не лише антирежимною, але й антимосковською. Вийшовши на вулиці та площі власних міст, українці продемонстрували, що не хочуть втягування України до орбіти імперських інтересів Кремля. Натомість, як це не прикро, багато із них загорілися зайвими симпатіями до демоліберального, також імперського Заходу. Ставка на те, що «Захід нам допоможе», зіграла з українцями злий жарт, змусивши їх обмежувати власні вияви протесту рабським «Що ж про нас подумає цивілізований світ?»
На жаль, і щойно озвучена риторика, і євроінтеграційна істерія загалом продемонстрували досить деструктивну рису сучасного українства, його незрілість і схильність до колоніальних шаблонів мислення. Це дуже добре, що чимало українців не хоче бачити «старшого брата» у кремлівському монстрі, одначе пошук цього самого «брата» на Заході не тільки несе з собою потенційну небезпеку, але й суттєво шкодить нинішньому протестному рухові.
Передусім, дивлячись на Захід колоніальними очима, українці пацифікуються. Із Заходом у нас уже давно асоціюються так звані «демократія», «права людини», «громадянське суспільство», «правова держава». Останнім часом до цих фетишів чомусь додався наголос на виключно мирних формах протесту. Складається таке враження, що між Заходом та Україною існує якась інформаційна залізна завіса, і українці не мають ні найменшого уявлення про те, як відбуваються акції протесту десь у Франції, Іспанії чи Норвегії, про те, як горять автівки, трощаться вітрини чи атакуються поліцейські кордони. Так само, щоправда, українці не звертають своєї уваги на те, що в країнах «демократії та прав людини» демонстрації розганяються із не меншою жорстокістю, ніж в Україні, а політичні сили, котрі творять собою альтернативу існуючій демоліберальній системі, піддаються репресіям (достатньо згадати жорстоке подавлення антипедерастичних виступів у Франції або арешти націоналістів у Греції).
Захід і дійсно хоче бачити в Україні мирні протести. Проте потрібно бути надзвичайно наївним, щоб не розуміти, що він банальним чином боїться пробудження української національної стихії – боїться Національної революції. Антирежимні виступи вигідні Заходу у якості тиску, котрий змусить Януковича змінити власний геополітичний вектор. Натомість суттєва зміна існуючої суспільно-політичної системи на користь інтересів української нації Заходу не вигідна. Будучи впевненим у тому, що після революційного усунення Януковича націоналістичний фактор в Україні буде мінімальним, Захід підтримав би силовий сценарій. Та зараз, з огляду на його заклики до «діалогу» та «компромісу», можна зробити висновок про те,що на Заході усвідомлюють елементарний факт: далеко не всі учасники акцій протесту прагнуть колоніальної євроінтеграції. Зрештою, народ, котрий прокинеться і загартується в полум’ї Національної революції, зможе повстати і проти «демократизаторів» та їхніх місцевих прислуг. Це також лякає західних «олімпійців».
Звісно, необхідно враховувати прагматичний момент. Демоліберальна опозиція орієнтуються на Захід як на ту політичну силу, завдяки якій, прийшов до влади, можна легітимізуватися. Проте чи не вбивчою є така прагматика? Якщо мета нинішньої «революції» – це прихід опозиції до владного корита, то така прагматика цілком виправдана. Натомість якщо покласти в основу революційного процесу наші національні інтереси, то цю прагматику необхідно відкинути. Якщо українці хочуть повноцінної національної свободи, їм рано чи пізно доведеться піднятися на висоту такої революції, якої жахатимуться не лише в Москві, але й у Брюсселі чи Вашингтоні. Починати варто вже зараз. Врешті-решт, пригадаймо собі одну з відомих поезій Олега Ольжича:
О, Україно! Хай нас людство судить, –
Тобі одній – думки і кожний рух!
Твоїм щитом – гарячі наші груди,
Твоїм мечем – ці міліони рук!
Вперед, вперед,
Відважні юнаки,
Зламать навік
Історії шляхи!
За ясні зорі і за тихі води
Твоїх степів, спустошених огнем,
Світи запалим, стопчемо народи!!!
О, Україно, слухай, ми ідем!
Я навів тут слова людини, котра по-справжньому, не дивлячись на усі «але»,намагалася творити Історію – слова націоналіста, для якого інтереси власної нації були вищими за імперські амбіції самозваних взірців цивілізованості. Поетичні рядки Ольжича були маніфестом тих думок і прагнень, якими горіли Бандера, Шухевич, Стецько. В тих рядках ми бачимо вогнисте бажання творити «нове життя» «на грані двох світів». Якщо ми не загоримося хоч часточкою того вогню, то будемо й надалі тліти у болоті неоколоніального існування.
