Російський колабораціонізм – частина третя

Читаючи всі ці історичні факти запрошуємо читача особливу увагу звернути на те де  “російські патріоти” вели свої бойові дії. Це Югославі, і Польща, це Чехословачина і Білорусія, це Україна і Румунія і т.д. і т.д. Хотілося б запитати посла Росії в Криму, який обізвав всіх татар зрадниками, а що робили Ваші “брати по крові” в інших країнах? Відстоювали свою незалежність, боролись за правду і справедливість? Чи виступали в ролі загарбників і помічників нацистів – знищуючи не лише солдатів на полі битви, а й знищуючи цілі села з мирним населення. Отож “шановний” посол, перед тим як закидати щось іншим народам розберіться зі своєю історією. Розкажіть всьому світу навіщо стоять в Москві памятники тим хто допомагав нацистам жорстоко знищувати людей інших національностей і народностей .

Російський Добровольчий Полк СС “Варяг” – військове з’єднання СС, сформоване з етнічних росіян-добровольців. Брав участь у боротьбі з югославськими партизанами

У травні 1942 р. у Белграді почав формуватися добровольчий батальйон СС для десантної операції в районі Новоросійська. Сформований батальйон чисельністю 600 чоловік з російських добровольців не був відправлений на Східний фронт й починаючи з вересня 1942 р. використовувався в боротьбі з югославськими партизанами.

 

У цей час командир батальйону гауптштурмфюрер СС Сємєнов був викликаний у Німеччину для участі в формуванні російських добровольчих частин особливого призначення. Постачання батальйону здійснювалось через Головне управління СС, а в оперативному відношенні від підпорядковувався командуванню армійської групи Вермахту. Штаб батальйону розташовувався у “Палас-готелі” у Белграді. Первинно штаб скдадався з таких офіцерів: М. Чухнов, Гринєв, Остерман, Е.П. Лавров.  У 1943 році Сємєнов здав командування батальйоном німецькому офіцеру та вирушив до Німеччини формувати російські частини особливого призначення.

У кінці 1944 р. у Словенії почалось розгортання батальйону в полк СС «Варяг» за рахунок росіян-добровольців. Один з батальйонів полку формувався в Сілезії з військовополонених росіян. Загальна чисельність полку була 2500 чоловік. А.І. Делівніч, що брав участь у вербовці особового складу полку у Відні так описав цей процес:

«Вербовщики відвідували вокзали, бомбосховища, ходили по місцях де велись розкопки розбомлених будинків, дослухаючись чи не чутно російської мови. Навіть на кладовища, де полонені “івани” копали братські могили для невідомих, що загинули від бомб. А бомбардування траплялись щоденно.

 »

Поповнення відправлялось до Любляну, де розташовувався перший полк “Варяг”. Один з батальйонів полку формувався у Сілезії, де німецьким комендантом був оберштумбанфюрер СС Курек. Командиром полку був призначений М.А. Сємєнов. Організаційно полк увійшов до складу військового з’єднання генерал-майора Туркала, що номінально був частиною РОА, номінально полк був частиною зройних сил КОНР. Полк регулярно відвідували представники білоемігрантського руху.

У 1945 році з бйцями Російського корпусу полк відступив в арьєргарді Вермахту під ударами НВАЮ. Після капітуляції Німеччини особовий склад полку був переведений на південь Італії, звідки частина бійців була видана радянській стороні, а решта партизанам Тіто. Тільки невелика група бійців, яка приєдналася в останні дні війни до Російського корпусу, уникла такої долі.

Загін Зуєва

Республіка Зуєва (рос. Республика Зуева), «Республіка старовірів» — неформальна назва адміністративного квазі-автономного утворення, що існувало в часи Другої світової війни неподалік Полоцька (сучасна Вітебська область, Білорусь). До утвору входило кілька сіл, населених головно росіянами-старовірами, які протидіяли партизанам-комуністам та платили оброк німецькій адміністрації міста Полоцька. Центром було село Заскорки, що лежить за 15 кілометрів на південний захід від Полоцька. «Республіку» організував — Міхаіл Євсєєвіч Зуєв (рос. Михаил Евсеевич Зуев).

Міхаіл Зуєв був вибраний бургомістром села Заскорки (Саскоркі). Це село і стало центром району опору комуністам.

Район сіл під своїм командуванням Міхаіл Зуєв називав «республікою». Район керувався невеликою радою стариків, призначених Зуєвим. В селах було відновлено приватну власність, торгівлю, поновили свою роботу старообрядницькі церкви. Суд здійснювався Зуєвим разом із радою. За дрібні провини саджали на кілька днів до холодної на хліб та воду, за тяжкі — розстрілювали.

Села фактично мали автономію від німецької адміністрації. Платили продовольчий оброк до Полоцьку: продукти, молоко, сіно, дрова, часом дичина.

Селяни Заскорок, як і багато мешканців СРСР у міжвоєнний час зазнали репресій з боку радянської влади. Старообрядці, для яких релігія значила більше аніж для загалу, значно гірше сприймали атеїстичну політику влади.

Сім’я старовіра Зуєв на власному досвіді стикнулася із переслідуваннями. Двоє його синів були арештовані НКВД, та так і не повернулися — наче б то були заслані до Сибіру. Сам Зуєв двічі сидів, та вийшов на волю незадовго до 1941 року.

1941

Під час бойових дій у липні 1941 року фронт обійшов стороною село Заскорки, що розташувалося поміж заболочених лісів та далеко від доріг. Бургомістром селяни вибрали Міхаіла Зуєва, потім він оформив це рішення у коменданта Полоцька.

Восени 1941 в село прийшло семеро озброєних чоловіків, з-поміж них Зуєв впізнав одного працівника НКВД в Полоцьку, що закатував багатьох людей. Приблуди назвалися партизанами та оголосили, що село зобов’язане їх утримувати. Зуєв посадив їх обідати, а сам вийшов радитися із сусідами. На раді вирішили знищити вояків. Задум вдався, отож селяни отримали першу зброю. За короткий час ще одна група людей з’явилася до села. Селяни дали їм продукти проте попросили їх одразу піти. Проте партизани наступного дня знову заявилися до села — озброєні селяни прогнали їх, а на ніч виставили караул. Нічну вилазку партизан селяни вже зустріли вогнем.

До Заскорок приєдналося ще два сусідніх села. Для захисту від нападів партизан селяни утворили загони озброєної самооборони. Введено нічні караули. До кінця року селяни відбили вже п’ятнадцять атак партизан.

Коли ж закінчилися боєприпаси, наприкінці 1941 року, Зуєв звернувся до німецької адміністрації Полоцька із пропозицією надати боєприпаси в обмін на недопущення партизан до сіл під його управлінням. Знаючи відношення старовірів до комуністів військова адміністрація неофіційно, але видала їм 50 гвинтівок та патрони.

1942

Ще кілька навколишніх сіл прислали до Зуєва ходоків з проханням взяти їх під свій захист — Зуєв дав згоду. На початку 1942 року загони Зуєва здійснили рейди у більш віддаленні села та повибивали з них партизан. Також до загонів Міхаіла Зуєва почали вливатися перебіжчики з партизанських загонів.

Весною військо Зуєва поповнилося чотирма російськими кулеметами. Введено сувору дисципліну — за провини саджали до холодної на хліб та воду, за тяжкі провини аж до розстрілу.

1943

Взимку 1942-43 селяни змогли відбити напади партизанських загонів і на Заскорки і на два сусідніх села.

Весною в селі вперше за всю війну з’явився загін поліції під керівництвом естонця, що шукали партизан. З цією метою загін мав намір розквартируватися в селі на якийсь час. Зуєв будучи зі своїм загоном пояснив, що партизан тут не має і не буде, а отже і поліції нічого робити в його селах, інакше він застосує проти неї силу. Поліція пішла. Наступного дня Міхаіл Зуєв подав рапорт про інцидент коменданту Полоцька. Той пообіцяв, що у разі претензій з боку СС, якій підпорядковувалася поліція, він постарається залагодити конфлікт.

Партизани почувши про події також запропонували свою поміч у конфлікті з поліцією, проте Зуєв відмовився. Також Зуєв відмовився на пропозицію коменданта виїхати до Полоцька на перемовини, пообіцявши і надалі справно платити продовольчий податок та не допускати партизан, за умови що німецька адміністрація не буде втручатися до його району. Більше німці в село не навідувалися.  Німецька адміністрація фактично визнала автономію територій із центром у селі Заскорки та погодилася не втручатися у внутрішні справи «Республіки старовірів».

1944

Коли німецька армія в червні-липні відступала з Полоцька, Зууєв разом із кількома тисячами селян пішов на Захід, до них також приєдналася комендатура Полоцька. Свою місцевість селяни знали добре, тому попри кілька сутичок із партизанами вони відносно легко змогли пробитися. За майже місяць Зуєв вивів своїх людей спершу в Польщу, а згодом до Східної Пруссії.

В Пруссії його група розпалася. Сам Міхаіл Зуєв вступив у 2-у піхотну дивізію Власова. У чині поручика разом із Російською визвольною армією брав участь в останньому поході Власова. Подальша його доля не відома.

Частина старовірів, які залишилися почали вести партизанську боротьбу проти Червоної армії. Боротьба під Полоцьком протривала аж до 1947 року.

Російський особовий склад в дивізії СС «Дірлевангер»

з’єднання, гренадерська дивізія в складі військ Ваффен-СС Третього Рейху. Сформована 15 липня 1940 року, як Команда браконьєрів «Оранієнбург» (нім. Wilddiebkommando Oranienburg), пізніше перейменовано на «зондеркоманду „Доктора Дірлевангера“» (нім. Sonderkommando «Dr. Dirlewanger»). Згодом розширене до батальйону СС (нім. SS-Sonderbataillon Dirlewanger), потім полку (нім. SS-Sonderregiment Dirlewanger), і нарешті, бригади СС (нім. SS-Sonderbrigade Dirlewanger). Цей каральний підрозділ СС комплектувалося з ув’язнених німецьких в’язниць, концтаборів і військових в’язниць СС, а також так званими «Східними добровольцями», в тому числі і з числа колишніх радянських військовополонених. 36-а гренадерська дивізія СС «Дірлевангер» була утворена наприкінці війни на базі бригади і декількох піхотних підрозділів. На «рахунку» цієї дивізії масові вбивства, зґвалтування та насилля над мирним населенням Польщі, Радянського Союзу, Чехословаччини тощо.

Війни та битви: Варшавське повстання 1944 року; Словацьке національне повстання; Хальбський котел

15-й козачий кавалерійський корпус СС (нім. 15. SS-Kosaken Kavallerie Korps) — умовна (унаслідок змін у назві) назва воєнізованого формування козаків, що раніше були підданими СРСР та інших країн Європи, і що служили під прапором СС у роки Другої світової війни. Понад мільйон осіб походженням з теренів СРСР воювали в німецьких збройних силах проти СРСР. Зі всіх східних добровольців козаки мали найбільшу концентрацію в німецькій армії. Козаки, фактично, діяли як частина Вермахту практично від початку операції Барбаросса.

Передача в серпні 1944 року іноземних національних формувань Вермахту до складу СС відбилася і на долі 1-ої Козачої кавалерійської дивізії, формування якої почалося вже влітку 1943

На нараді за участю фон Паннвіца та інших командирів козачих формувань, що відбулася на початку вересня в ставці Гіммлера, було прийнято рішення про розгортання дивізії, поповненої за рахунок частин, перекинутих з інших фронтів, у корпус. Одночасно передбачалося провести мобілізацію серед козаків, що опинилися на території рейху, для чого при Головному штабі СС було утворено спеціальний орган — Резерв козачих військ на чолі з генерал-лейтенантом А. Г. Шкуро. Генерал П. М. Краснов, який з березня 1944 р. очолював створене під егідою східного міністерства Головне управління козачих військ, звернувся до козаків із закликом підніматися на бороть­бу з більшовизмом.

Літо 1942 відзначено продовженням німецького успіху на Сході. У жовтні 1942 німці встановили на Кубані напівавтономний Козацький район і розпочали вербування козаків у цих областях та перебіжчиків з Червоної Армії. З останньої, у повному складі з офіцерами, перейшов на бік німців 436-й піхотний полк. Його командир, майор I.Н.Кононов, був донським козаком. Він мав блискучу кар’єру у Вермахті, закінчивши війну як генерал-майор у 15-му козачому кавалерійському корпусі СС.

Влітку 1943 у Млаві на північ від Варшави було відкрито тренувальний центр. Незабаром в дивізію фон Паннвіца стали прибувати великі і малі групи козаків і цілі військові частини. У їх числі були два козачі батальйони з Кракова, 69-й поліцейський батальйон з Варшави, батальйон заводської охорони з Ганноверу і, нарешті, 360-й полк Еверта фон Рентельна із Західного фронту. 5-й козачий навчально-запасний полк, що дислокувався до останнього часу у Франції, був перекинутий в Австрію (м. Цветль) — ближче до району дій дивізії. Зусиллями вербувальних штабів, створених Резервом козачих військ, вдалося зібрати більш ніж 2000 козаків з числа емігрантів, військовополонених і східних робітників, які були також направлені у 1-у Козачу дивізію. В результаті протягом двох місяців чисельність дивізії (не рахуючи німецького кадрового складу) збільшилася майже в два рази.

У бесіді з рейхсфюрером СС Р. Гіммлером, що відбулася 26 серпня 1944 р., генерал-майор Гельмут фон Паннвіц категорично відмовився особисто переходити на службу у війська СС, мотивувавши відмову тривалим стажем традиційної армійської служби.

Подальше підпорядкування 1-ої козачої дивізії, що розгорталася з осені 1944 р. в корпус, до військ СС (листопад 1944 р.) носило формальний характер і було викликане виключно інтересами постачання. Штатні посади як і раніше доукомплектовувалися військовослужбовцями Вермахту, зберігалися традиційне віддання честі, загальновійськова армійська форма. Закордонний дослідник історії військ СС не включає до їх складу корпус Паннвіца, підкреслюючи, що контроль СС над козаками був номінально-адміністративним, офіцери військ СС у корпусі були відсутні, а чини корпусу, незважаючи на формальність підпорядкування, зберегли солдатські книжки Вермахту. За офіційною номенклатурою Вермахту козачі дивізії 15-го корпусу числилися у складі сухопутних сил, а не військ СС.

Офіційну заяву про належність козачих частин до Вермахту, а не до військ СС зробив 28 лютого 2003 р. Федеральний військовий архів ФРН, який попутно підтвердив, що відповідна документація з історії 1-ої козачої дивізії та інших козачих частин архівується під грифом RH 58 (Східні війська, іноземні частини сухопутних сил).

Наказом від 4 листопада 1944 року 1-а Козача дивізія була передана на час війни у підпорядкування Головного штабу СС. Ця передача стосувалася перш за все сфери матеріально-технічного постачання, що дозволило поліпшити забезпечення дивізії зброєю, бойовою технікою і автотранспортом. Так. наприклад, артилерійський полк дивізії отримав батарею 105-мм гаубиць, саперний батальйон — декілька шестиствольних мінометів, розвідзагін — штурмові гвинтівки StG-44. Крім того, дивізії, за деякими даними, було додано 12 одиниць бронетехніки, включаючи танки і штурмові знаряддя.

Наказом від 25 лютого 1945 року дивізія була перетворена в «15-й Козачий кавале­рійський корпус військ СС». 1-а і 2-а бригади перейменовувалися в дивізії без зміни їх чисельності і організаційної структу­ри. На базі 5-го Донського полку Кононова почалося формування Пластунської брига­ди у складі двох полків з перспективою розгортання в 3-у Козачу дивізію. Кінно-артилерійські дивізіони в дивізіях переформовувалися у полки. Загальна чисельність корпусу досягла 25 000 солдатів і офіцерів, зокрема від 3000 до 5000 осіб німців. Крім цього, на завершальному етапі війни разом з 15-м Козачим корпусом діяли такі формування як Калмицький полк (до 5000 душ), кавказький кінний дивізіон, український батальйон СС і група танкістів РОА, з урахуванням яких під командуванням групенфюрера СС (з 1 лютого 1945 р.) Р. фон Паннвіца знаходилося 30—35 тис. осіб.

Козаки сподівалися воювати проти Червоної Армії, але замість цього, у вересні 1943, їх відправили в Югославію воювати з партизанами Йосипа Броз Тіто. Козаки брали участь у декількох великих операціях, зокрема в десанті на Драві та нападі на штаб Тіто у Боснії, звідки Тіто вислизнув лише чудом.

15-й козачий кавалерійський корпус військ СС в основному брав участь у боротьбі з партизанами в Італії, Югославії, Білорусії, Польщі, РРФСР. Брали безпосередню участь у бойових діях проти Червоної Армії: 25 грудня 1944 року 15-й козачий кавалерійський корпус військ СС воював з радянськими частинами (133 стрілецька дивізія) на річці Драва.

Історія корпусу скінчилася видачею козаків в Лієнці.

Визначенням Військової колегії Верховного суду РФ від 25 грудня 1997 року Краснов П. Н., Шкуро А. Р., Султан-Гірей Килич, Краснов З. Н., Доманов Т. І. і фон Паннвіц Р. В. визнані обгрунтовано засудженими і такими, що не підлягають реабілітації [2]

1998 року в Москві біля храму Всіх Святих було споруджено пам’ятник, на якому зазначено: «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество».

Гіві (нім. Hilfswillige, Гільфсвілліґе) — добровільні помічники Вермахту, яких набирали з місцевого населення на окупованих територіях і військовополонених. Спочатку вони служили в допоміжних частинах водіями, санітарами, саперами, кухарями тощо, вивільняючи німців для участі в бойових діях. Після того, як втрати Вермахту почали рости, хіві стали залучати до безпосередньої участі в бойових діях і каральних операціях проти партизан і місцевого населення.

Спочатку гіві продовжували носити радянську форму і відзнаки, але поступово їх одягали в німецьку форму. Іноді про приналежність хіві до Вермахту говорила лише нарукавна пов’язка з написом «Im Dienst der Deutschen Wehrmacht» («На службі Вермахту»).

З 1941 року у міру просування Вермахту число добровільних помічників безперервно росло. Вже в квітні 1942 р. їх було 200 тисяч осіб, а в липні 1943 — вже 600 тисяч. Для управління цими людьми був створений спеціальний пост «генерала-інспектора східних військ». З жовтня 1943 року вони були включені до стандартного штату німецької піхотної дивізії: чисельність особового складу німецької піхотної дивізії приблизно становила “10,708 осіб і 2005 осіб вільнонайманих (допоміжний робочий персонал) “.

Станом на лютий 1945 р. чисельність «гіві» становила 600 тис. осіб у сухопутних військах, від 50 до 60 тисяч у Люфтваффе і 15 тисяч осіб у ВМС .

Загальна чисельність радянських громадян і російських емігрантів у складі Вермахту, Ваффен СС, поліції і військових з’єднань становила близько 1,2 млн осіб (зокрема слов’ян — до 700 тис., представників балтійських народів — до 300 тис., представників тюркських, кавказьких і інших малих народів — до 200 тис.). Біля третини з цього числа — бойові з’єднання і частини, що билися на фронтах Другої світової війни проти армій антигітлерівської коаліції і на окупованих територіях проти партизан. До них відносяться формування східних військ вермахту, військ СС і поліції, а також німецьких спецслужб — Абверу і СД. Ці категорії хіві частково також брали участь у бойових діях і використовувалися для поповнення бойових частин і з’єднань. Максимальна одноразова чисельність всіх категорій хіві сягала 800—900 тис.

Люди, що служили добровольцями в німецьких з’єднаннях були визнані зрадниками батьківщини. Майже всі вони були розстріляні або пройшли через табори і через заслання. У серпні 1945 р. до висилки на «спецпоселення» було засуджено 145 тисяч колишніх хіві. Ця цифра свідчить про величезний масштаб співпраці з окупантами на окупованих територіях, хоча слід відзначити, що багато людей йшли в помічники не за ідейними міркуваннями, а скоріше щоб не померти з голоду.

Бойовий союз російських націоналістів (рос. Боевой союз русских националистов) — російська нацистська організація, сформована в таборі військовополонених-червоноармійців у м. Сувалки.

На початку 1942 року відповідно до планів оперативного штабу «Цеппеліна», була відібрана група полонених червоноармійців з табору в Сувалках. Ця група була спрямована до вербувального табору у Бреслау. Після спеціального вишколу колишніх червоноармійців спрямували в місячну ознайомчу поїздку нацистською Німеччиною.  Після повернення цієї групи полонених до табору, в останньому відбулись суттєві зміни: таборовий режим було значно полегшено, поліпшено харчування, а на території 13-го блоку було збудовано великий барак. У бараці розташовувалась глядацька зала зі сценою та підсобними приміщеннями. Комендант табору Володимир Гіль привіз з собою повний набір музичних інструментів для оркестру, серед полонених знайшли музикантів та артистів, було створено музичний та театральні гуртки. Перший концерт було призначено на 20 квітня 1942 року. В урочистий день, перед концертом та виставою, була організована «офіційна частина». Слово мав комендант табору Гіль, який закликав полонених вояків до боротьби з більшовиками. Далі Гіль заявив, що ним створюється військово-політична організація «Бойовий Союх Російських Націоналістів». Після цього було оголошено програму Союзу. Остання містила такі тези:

Майбутня Росія має бути націоналістичною, народам, що населяють Україну, Білорусь, Прибалтику та Закавказзя, надається право на самовизначення і виокремлення у самостійні держави під протекторатом Великої Німеччини… У майбутньої Росії має бути новий лад, оснований за принципом нового ладу у Європі… Колгоспи ліквідовуються, а вся земля, що їм належить, передається у приватне користування. В галузі торгівлі заохочується приватна ініціатива.

По завершенню урочистостей всім бажаючим було запропоновано вступити до лав організації.

1 травня 1942 року сто колишніх військовополонених табору у Сувалках стали членами Бойового союзу російських націоналістів. Того ж дня вони були офіційно звільнені та перевдягнуті у нові чеські однострої. Членам Союзу видали посвідки, на яких російською та німецькою мовами було надруковано, що «пред’явник цього є військовослужбовець Бойової Дружини Бойового союзу російських націоналістів».

Це була перша сотня Союзу (або військова група Центру БСРН). Колишніх командирів РСЧА звели в один взвод, у якому, в якості рядових, перебували командири зі званнями від молодшого лейтенанта до полковника. Серед них можна назвати підполковника В. Орлова, майорів А. Шепелова і П. Петрова, капітанів Д. Малиновського, І. Тімофєєва і Носова, старших лейтенантів С. Точілова, І. Ілющенко і Л. Самутіна.

Невдовзі, у супроводі офіцерів СД, сотню передислокували у Парчев (район Любліна). Тут, у колишньому замку графа Замойського, розташовувалась «особлива частина СС» або «гауптлагерь Яблонь», — підрозділ «Цеппеліна», який займався розвідувально-диверсійною підготовкою російських нацистів. Добровольці проходили військовий вишкіл: стройова підготовка, вивчення матчастини стрілецької зброї (7,92-мм карабіна системи Маузера 98к і 9-мм пістолета-кулемета МР-40), тактика. Після трьох тижнів посилених тренувань особовий склад був залучений до спецоперацій зі знищення євреїв та знищення військових з’єднань Армії Крайової в Томашівському, Замостському, Рава-Руському і Парчевському повітах. У цей період формування отримало назву «Дружина», що, на думку дослідника Е. Молло, мало переконати військовослужбовців в його елітарності. Антипартизанські акції полягали в тому, що курсанти розвідшколи перевдягались у цивільний одяг і, зображаючи з себе партизанський підрозділ, входили у контакт зі справжнім підрозділом АК, а згодом ліквідовували його. «Дружина» брала участь у знищенні єврейського населення в Люблінській окрузі. Згідно з німецькими документами, у цьому терені зусиллями російських курсантів розвідшколи СД, було знищено 1500 євреїв та партизан.[6] Згодом, у своїх споминах, російські нацисти намагались «згладити» свої акції проти євреїв та польського антинімецького підпілля. Так у спогадах пропагандиста БСРН Самутіна «незручні» епізоди нівельовані або перекручені. Автор пише, що дії підлеглих Гіля зводились, в основному, до безкорисного «вештання по селищах, селах, хуторах і присілках».

Навесні 1942 року нацисти розпочали широкомасштабну акцію зі знищення євреїв у Генерал-губернаторстві. Ця операція отримала назву «Рейнхард» та тривала з весни 1942 до осені 1943 рр. «Рейнхард» передбачав не лише знищення євреїв у таборах смерті Бельзец, Собібор и Треблінка, але й придушення єврейського та польського спротивів. Члени БСРН брали активну участь у реалізації «Рейнхарду», адже мали пройти перевірку та довести свою благонадійність, як колишні радянські військові. Участь російських націоналістів у винищенні цивільного єврейського населення визнають самі діячі БСРН. Так головний пропагандист Союзу Леонід Самутін у своїх спогадах, написаних на еміграції, намагався зняти з себе відповідальність за участь в Голокості і перекласти її одноосібно на начальника штабу «Дружини», колишнього капітана РСЧА Андрія Блажевича:

Під час нашого рейду Блажевич виявив себе з несподіваного боку — він розшукував євреїв, які ще залишились по селищах, і розстрілював їх, обов’язково особисто, і обов’язково на очах присутніх.

Членами Союзу могли бути тільки чоловіки у віці старше 18 років, всіх національностей за виключенням євреїв. Формально до союзу не приймались колишні співробітники НКВС, політскладу РСЧА, колишні високопоставлені партійці-комуністи. При вступі до організації кандидат в члени заповнював текст присяги та складав приречення:

Я, набуваючи членства у Бойовому союзі російських націоналістів, забов’язуюсь чесно і беззаперечно виконувати всі доручення та обов’язки, що покладаються на мене Союзом. В разі моєї зради Союзові — я підлягаю знищенню.

Продовження буде…

МАТЕРІАЛИ: ВІКІПЕДІЯ

 

 

 

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

20 − six =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh