У період непевності, коли руйнується усталений уклад нашого життя, коли кожен день ставить перед нами все нові виклики, а ми відчуваємо себе дезорієнтованими, розгубленими, є загроза у цій розгубленості й застрягнути, опустити руки і в аморфному байдужому стані душі плисти за течією.
У такому стані, який охопив юдеїв після повернення з вавилонської неволі. У 537 р. до Хр. депортовані повернулися до Єрусалиму, відновили на місці Господнього храму, зруйнованого вавилонським царем Навуходоносором, жертовник і, зіткнувшись з перешкодами від сусідніх народів та своїх «доброзичливців», на цьому зупинилися. Ще й відповідальність за свою пасивність спробували перекласти на Бога, як це іронічно висловив один із пророків цього часу Аггей: «Не настав ще час відбудувати дім Господній» (Агг 1,2). Подібно, як і ми сьогодні полюбляємо важливі рішення відкладати до «якогось часу», бо боїмося докладати зусиль, долати опір, неминучі при їхньому здійсненні. Сидимо у «наших вигідних домах» (пор. Агг 1,4).
А Бог кличе до чогось більшого. До відбудови Храму. Чи то в буквальному розумінні Єрусалимського, який для юдеїв мав стати символом поглиблення стосунків з Богом, Його присутності серед їхнього народу, відродження та консолідації, чи то в алегоричному – «переміни обновленням нашого розуму» (пор. Рм 12,2) і всіх сфер нашого життя. Для юдеїв VI ст. поштовх до активних дій дав вищезгаданий пророк Аггей. І продовжив цю нелегку справу – будити сонних – ще один пророк Захарія. Якщо Аггей пророкував протягом кількох місяців «другого року царя Дарія» (тобто 520 р. до Хр.), то місія Захарії охопила два роки – 520-518 рр. до Хр. Її перебіг викладено в 1-8 розділах книги Захарії. Інші дві частини цієї книги написані авторами наступних століть, які намагаються розвивати ті ж теми, що й Захарія: розділи 9-11 (кін. IV cт. до Хр.) і розділи 12-14 (ІІІ ст. до Хр.).
Захарія часто посилається на пророків попередніх поколінь, звертається до їхніх навчань. Він каже про своїх сучасників: «Зробили своє серце твердим, як алмаз, щоб не слухатися закону й слів, що Господь сил послав був духом своїм через перших пророків» (Зах 7,12). Однак його риторика дещо відрізняється від їхньої. Адже пророкує Захарія в час занепаду, а не розквіту й розкошів. Його мета – також будити, але не із ситої самопевності, як це робили жорсткими словами і погрозами пророки до вавилонського виселення, а з охлялості, млявості. У такому випадку найкраще підійде підбадьорення, яке здатне зродити надію: «Не бійтесь, нехай кріпляться ваші руки» (Зах 8,13).
Захарія і двоє його наступників (так звані Девтерозахарія і Трітозахарія) картають своїх сучасників за різні хиби, марновірство, викривають соціальну несправедливість, але крізь усі три частини книги лунає мотив надії. Щоб він став актуальним у житті кожного, потрібно небагато: «Поверніться до мене, – слово Господа сил, – і я повернусь до вас» (Зах 1,3). За таких умов Бог обіцяє юдеям VI ст.: «Я вертаюся знов до Єрусалиму з милосердям; мій дім буде збудований у ньому» (Зах 1,16). І, як завжди, виконує обіцяне: відбудовує Єрусалимську святиню 515 р. до Хр. за співдією первосвященика Ісуса, сина Йоцадака, та політичного лідера Зоровавела.
Але книга Захарії не обмежується лише відбудовою Єрусалимського храму і ексклюзивізмом юдеїв, через який вони пізніше спіткнуться. Вона обіцяє спасіння й іншим народам, сягаючи не майбутнього в п’ять найближчих літ, а значно далі. Перша частина книги Захарії закінчується словами: «Десятеро з усяких різномовних народів ухоплять за полу юдея й казатимуть: Ми підемо з вами, бо ми чули, що Бог з вами» (Зах 8,23).
Якщо власне Захарія зосереджується здебільшого на помазаниках свого часу, причетних до відновлення святині, то Другий Захарія говорить про Когось іншого, Того, Хто принесе справжню надію: «Радуйся вельми, о дочко Сіону! Викрикуй, о дочко Єрусалиму! Ось цар твій іде до тебе, справедливий і переможний, смиренний і верхи на ослі їде, на осляті, на молоденькій ослиці» (Зах 9,9). Царство Його не полягатиме у військовій потузі: «Я знищу колісницю з Ефраїму й коня з Єрусалиму; воєнний лук буде зламаний» (Зах 9,10), а радше характеризуватиметься дбайливістю Доброго Пастуха, Який «пастиме, мов овець, народ свій» (Зах 9,16). Прийде до тих, які «блукають, немов вівці» (Зах 10,2), «до призначених на заріз – найнужденніших з отари» (пор. Зах 11,7) і «зробить їх сильними в Господі, і вони будуть славитися його ім’ям» (пор. Зах 10,12).
Немовби підхоплює думки своїх попередників і Третій Захарія, висловлюючи наступні месіанські пророцтва: «На мешканців Єрусалиму зіллю дух ласки та благання, і вони глядітимуть на мене, якого прокололи» (Зах 12,10), «Ой, мечу, встань проти мого пастуха, проти мужа, спільника мого, – слово Господа сил. Я вдарю пастуха, і розбіжаться вівці» (Зах 13,7).
Сумно, що ці пророцтва, які літургійна традиція Церкви пропонує нам до розважання на богослужіннях Великої Седмиці, цьогоріч ми будемо слухати через «апарати штучної вентиляції душі». Але в них же ми знайдемо відповідь на усі наші переживання. Зло і страждання – недовговічні. Про це говорять останні розділи книги Захарії. Про час, коли «прийде Господь, Бог мій, й усі святі з ним» (Зах 14,5), коли Він «стане царем над усією землею» (Зах 14,9), коли «потечуть живі води з Єрусалиму» (Зах 14,8), «і житимуть у ньому, й прокляття більш не буде, і Єрусалим стоятиме безпечно» (Зах 14,11).
У цьому і полягає остаточна надія християн. Нам Святе Письмо не обіцяє вигідного життя на землі. Навпаки, каже нам Бог в одкровенні книги Захарії: «Я їх розтоплю, як топлять срібло; я випробую їх, як випробовують золото» (Зах 13,9). Щоб вкінці могти справедливо назвати нас Своїм народом, а ми услід за пророком Захарією та апостолом Томою щирим серцем могли сказати: «Господь і Бог мій» (пор. Зах 13,9; Йо 20,28).
Василь Калита
