Дуже сильна і категорична стаття, за душу бере.Після мого розлучення з чоловіком, я присягнулася собі, що більше ніколи в житті не зв’яжуся з нашим. Хочу Джона, Хосе, Карла – тільки не Івана. Не тому, що всі Івани – погані.. а тому, що зажралися.
Розбестилися…. Очікування часом розміром з Говерлу, а можливості – ростом з мурашник. І це тенденція.
Так, мені добре говорити – я глаголю з Америки, де чоловіки гуляють з дітьми, катають їх на гойдалці, і забирають на весь день у вихідні, даючи дружині сходити на манікюр. Вони, так само як і дружина, встають до крикливій дитині ночами, і міняють памперси. Вони не вважають негожим відмовитися від бару після роботи, коли вдома чекає сім’я. І вони не вважають це подвигом. Це нормально! Це правильно! Назвалися сильною статтю – будьте ласкаві, будьте сильними! Ваша сила в тому, щоб розуміти нашу слабкість. А не користуватися нею.
Пам’ять пам’ятаю, як одного разу зайшла до подруги. Вона була в декреті, з маленькою донькою на руках. Забеганная, втомлена жінка і її чоловік, що сидить в розтягнутих штанях, і грає в комп’ютер… Я сіла на диван, подруга заметушилася з чаєм, віддавши мені на кілька хвилин дитини. Вона металася по маленькій кухні, збираючи чашки і блюдця, одночасно помішуючи суп на плиті, і годуючи кота.
Чоловік, що сидів за грою, навіть не поворухнувся, хоча дитина в мене на руках почав плакати і вигинатися. Я, намагаючись його заспокоїти, стрибала по кімнаті, улюлюкаючи і гримасуючи, у тій годину як його батько, байдуже глянувши на це дійство, продовжив стрілялки. “Від козел.” Подумала я, вся мокра від стрибків з горланять дитиною. Хотілося підійти і тріснути, та так, щоб сам врізався в свій монітор своєї нахабної фізіономією….Але чоловік, слава Богу, не мій, тому бити не можна. А так хотілося…
Подруга поставила чай на стіл, і взяла з моїх тремтячих рук кричущу доньку. Я з полегшенням плюхнувся на стілець, витираючи спітніле чоло і судорожно роблячи ковток чаю. Подруга заспокоїла дитину, і стомлено мені посміхнулася.
Тільки зараз я помітила дрібні зморшки на її молодому обличчі, і недбало зібране в пучок волосся. Завжди радісна і доглянута, зараз вона була схожа на загнаного коня, взмыленную і до смерті втомлену. “Як ти?” Запитала вона, не доторкнувшись до чаю. Ми давно не бачилися, я прилетіла з Америки через кілька років і новин було багато…
Вона вийшла заміж, народила. Чоловік працював дрібним менеджером, грошей було мало. Вона, сидячи в декреті, намагалася підробляти переказами, сиділа ночами і бігала з дитиною по лікарях. То застуда, то грип. То щеплення. То зуби…
Я сиділа, слухала і волосся ворушилося на голові. “А чоловік? Допомагає?” Боязко поцікавилася я, заздалегідь знаючи відповідь. Вона тихо зітхнула і опустила очі. “Звичайно, він буває дивиться за нею, поки я прибираю. Вона боїться пилососа…Він з нею в іншій кімнаті сидить..”
Я відвела погляд до вікна. Тихий, сльотавий вечір, брудний сніг на тротуарі…истоптанный мільйонами ніг таких же нещасних жінок, які штовхають калюжах коляску. Тьмяні ліхтарі, і протікають черевики. Вони дбайливо подтикают теплі ковдри під сплячих дітей, хлюпаючи в мокрому взутті додому, поспішаючи приготувати вечерю так званим “чоловікам”.
Тягти сумки з базару, штовхають коляску в під’в’їзд без пандуса. А вдома, розривається на частини, готують вечерю, пилососять і сушать мокрі черевики, не спускаючи з рук дитини. І це все для того, щоб нести звання “дружини”. І ніхто їх за це не похвалити. Не обійме, не притисне до грудей і не оцінить. Тому що “вона винна”. А він “не винен”. Він же на роботу ходити….
Я не стала розповідати їй про те, що мій чоловік, та й будь-якої “чоловік”, зазвичай допомагає. І не чекає, поки дружина попросити. І не робить ласку. І береться за посуд і пилосос сам, прийшовши з роботи і переодягнувшись. І дітей відвозить ввечері в басейн, щоб дружина відпочила. І любити, і не дивиться з докором. І що це – нормально!
Я мовчала. І дякувала богу за те, що я живу в світі, де це – нормально. Там, де чоловік є глава сім’ї, несе левову частку домашніх обов’язків, не чекаючи похвали. Він – не тільки фізіологічно мужик.
Він – чоловік, сильний, розуміє, повноцінний партнер у сімейної рутини. Він ходити на роботу, їздить за продуктами і допомагає робити вечерю. Він звично миє посуд, а потім, бере дітей в оберемок, грає з ними в комп’ютерні ігри.
Він – батько, чоловік, стіна. А я можу в цей час загорнутися в махровий халат, і писати чергову статтю. Тому що я – теж людина, у мене є хобі та розваги крім памперсів. І ніхто не вимагає від мене пирогів і швабри, тому що поважає і любити. І дорожити, і головне – береже. І тому що він – справжній чоловік…
Так, мене любила Америка з її рівноправністю і свободою. І так, я люблю бути жінкою, а не домашнім роботом. І мені подобається те, що мої сини виростуть партнерами своїм дружинам, а не юзерами, які сидять в розтягнутих треніках і байдуже спостерігають за дружиною…
“Підкаблучники”, скажуть більшість мужиків, що сидять зі склянкою пива в “разливайці”, чиї дружини зараз сушать промоклі черевики і наспіх чистять картоплю на вечерю. А я вірю, що саме вони і є стадо невдячних “немужчин”, що сидять на поламаних жіночих спинах, і пихкаючи від гордості, що вони – сильна половина людства. Де вже там…
***
“Дружина, жерти давай”, чую голос з нізвідки. Різкий вигук вивів мене з моїх роздумів. Це наш гравець прокинувся, зголоднів, бідний. Подруга стомлено піднялася, мовчки налила суп і поставила перед “чоловіком”. Він, не сказавши “спасибі”, почав пити з тарілки. “Дай хліба!” Вказав він, не рушивши з місця…”Чоловік?!” подумалося мені… “та ні, просто (самі придумайте слово)…”
Дівчатка, дівчата, жінки! Давайте собі любити! Давайте ж навчимося відрізняти “вісь таких” від “нормальних мужиків”! Є ще гарні чоловіки, дбайлив! Є вони, ті, що не вважають вас – прислугою! Повірте, сильна жінка – це та, що живе зі слабкою, нікчемною істотою, і змушена бути сильною….Шукайте, дивіться і не потрібно компромісу. Життя у нас одне, любіть і поважайте того, хто йде з вами під руку по життю. Того, хто вас веде за собою, а не їде на ваших поламаних шиях…
