«Мой адрес — не дом и не улица,
Мой адрес — Советский Союз»
(Із пісні)
Окупаційна влада за сімдесят років зробила вельми багато для виховання з українців совіцьких людей. Прищеплення зневаги до старших поколінь через їхню нібито відсталість було одним із багатьох напрямків виховання безпам’ятства. Позаяк цей процес тривав упродовж трьох поколінь, то для громадян 90-х років XX сторіччя стало типовим, що діти знають імена батьків і прямих дідів і бабів. Про четверте покоління знання вельми уривчасті, і мало хто знав імена прадіда і прабаби.
Люди з короткою пам’яттю в три покоління не вростають в свою землю, не маючи почуття спорідненості зі своїм родом. Не знають історії своєї нації. У них просто не виникає потреби знати свій рід. Для них важливо, що вони громадяни Радянського Союзу, що Совіцький Союз і далі буде ще більший.
Тому за завданням КПРС треба охоче їхати з України на Далекий Схід, на Камчатку, в Середню Азію чи ще кудись для спорудження там соціалістичних новобудів. На ту новобудову уряд привезе молодих працівників з різних республік, національних країв і областей, і їм там зовсім не буде потрібна мова, культура, звичаї їхніх дідів і прадідів. Вони в цих інтернаціональних бригадах удосконалюватимуть свої знання російської мови та «передової» російської радянської культури.
Ізоляція молоді від культури своїх націй та закордонних впливів давала комуністичній владі можливість вирощувати манкуртів, цілковитих зомбі.
Приблизно з такою свідомістю українці 1991 року стали громадянами своєї незалежної держави. Проголошення незалежності ще не було незалежністю. Незалежність ще треба було створити. Хто мав бути будівничим цієї незалежної держави: українці США, Німеччини, Англії, Франції, Канади? Та ні, ясна річ, що ні! Не хто інший, як саме українці з України. Це їхня батьківщина і саме вони мають обов’язок розбудувати українську державу.
А як же вони мали взятися за розбудову, коли були пасивні і навчені виконувати чужі вказівки, а не самі вирішувати. Як могли розбудувати Україну, коли звикли розбудовувати великий СССР, а про Україну знали лише, що її мешканці-українці неперспективні, як неперспективна наша мова й культура. Як можна будувати те, що не має перспективи на життя і об’єктивним ходом історії приречене на зникнення?
З такою свідомістю громадяни незалежної України ходили на виборчі дільниці й голосували за комуністів — ворогів української незалежності. У Верховній Раді з 1991 року почергово переважали комуністи, потім червоний директорат, потім мафіозні клани та організовані злочинні групи послідовно грабували країну та витісняли з України українські наукові, інженерні й людські кадри. Цій антидержавній діяльності чинив опір невеличкий патріотичний прошарок з народних депутатів та державних службовців, який одначе не мав змоги змінити сам характер влади, бо врешті-решт її характер залежить від настроїв більшості українського населення.
Розуміючи, що стан нації залежить від рівня національної свідомості, патріотичні партії, громадські організації та окремі особистості працювали на підвищення національної свідомості народу. Найкращим способом прищепити молоді любов до рідного краю є показати їй подвиги її пращурів. Однією з коструктивних тем у цій справі є вивчення історії окремих сіл, а в селах — їхніх родів.
Історія не сама робиться, її роблять люди. Тому так цікаві сільські родоводи. І те, що з бігом часу набуває загальноукраїнської ваги, починалось як звичай з однієї точки, може, саме з цього села.
За комуністичної диктатури багатьом доводилося приховувати свій родовід, якщо в ньому були родичі, яких влада могла зарахувати до буржуазії, експлуататорів, або вони належали до армії УНР чи якоїсь антибільшовицької партії, чи були причетні до повстанського загону абощо. Самостійна Україна як демократична держава відкрила своїм громадянам можливости вивчати історію своїх родів і знати свій родовід. Почали з’являтися часом доволі добрі твори з історії сіл і містечок.
Потічок цієї літератури стає дедалі ширшим. Це свідчить, що дедалі більше українців звертають увагу на свій родовід, своє походження. Це вельми важливо, бо приходить розуміння важливості значення антропологічної будови свого роду як антропологічних рис нації, особливостей національного темпераменту, характеру, важливості знання знаків, символів, звичаїв, традицій і всього культурного і духовного комплексу. Перші із названих рис вельми стабільні і для помітних змін антропологічного складу потрібно понад тисячу років. Знаки й символи також дуже тривкі. Культура й духовність міняються швидше, хоч їхня основа, мова, також доволі тривке і стабільне явище.
Мова і вся культура, що створена на цій мові, об’єднують людей цієї мови й культури в одну етнічну єдність. Діти беруть мову, ритуали, смаки, звички тощо від батьків, а батьки — від своїх батьків. Родова безперервність становить етнічну безперервність і з любові до свого роду формується любов до своєї нації та рідного краю. Людина без любові до свого роду і нації наче істота без душі.
Поширення інтересу до свого роду, що, народившись у самостійній Україні, тепер зацікавлює дедалі більше українців, сприяє поширенню почуттів спорідненості між українцями і збільшує національну консолідацію.
Нещодавно Євген Чернецький та Олександр Пшонківський подарували мені пречудову книжку, можна сказати, взірець дослідження родоводів під назвою «Українське село. Родовідна книга Красного і Затиші на Білоцерківщині». У ній автори Чернецький і Бондар дослідили історію двох сіл та генеалогічні таблиці вісімдесяти родів. Автори розробили методику поколінного розпису та системи умовних позначок, які допоможуть читачеві, що сам схоче накреслити родовідне дерево свого роду.
Це чудова праця.
Цю добру справу продовжили Є. Чернецький та П. Прилуцький. Вони підготували нову працю з подібною назвою «Українське село. Зажинки до родовідної книги Потіївки на Білоцерківщині», присвячену дослідженню іншого села та його мешканців, яка має три частини, і додаток. Частина перша про давні часи і сакральну культуру. Друга про роди села. Третя частина про історію села.
Додаток «Місцеві народознавчі дослідження» — має дванадцять цікавих розділів, наприклад, злочини більшовицької окупаційної влади в Україні (3), традиції, обряди, легенди (10), краєвиди Потіївки (12).
Українці — хлібороби. Упродовж кількох тисяч років жили селами і хуторами. Там формувались наша культура і наш дух. Тепер більшість нації живе в містах. У міста прийшли з сіл. Багато міщан не порвали зв’язку з селами і у вихідні їздять у село до родичів чи навідуються до рідних могил. Навіть ті, хто довше живе у місті, і навіть ті, хто став великим вченим чи відомим діячем культури, мають за містом чи коло хати грядку землі чи садок, до якого їдуть у вільний час, аби щось робити своїми руками на землі. Хліборобський інстинкт такий глибокий, що дотик до живої землі заспокоює душу і українець відпочиває від міської метушні. Там, на землі, душа відчуває щось вічне, а в місті ти наче тимчасово, наче в якійсь не твоїй квартирі, дарма що фізично ти давно вже міщанин.
Село — пуповина нашого роду, нашої мови і всієї нашої духовности. Відновлення духовного зв’язку з ним, до чого спонукають праці Чернецького, Бондаря, Прилуцького, зміцнюють нас як націю, а консолідована нація спроможна зберегти село перенесенням туди переробної промисловості. Книжка оздоблена кольоровими краєвидами Потіївки, що робить не тільки корисною, а ще й приємною для ока й душі.
Хай названі дві праці заохотять багатьох інших патріотичних українців написати такі ж історії тисяч сіл та скласти генеалогічні таблиці мільйонів українців — оце була б знаменита праця з прищеплення любові до рідного краю та українського роду!
Левко ЛУК’ЯНЕНКО
* * *
Книжка «Українське село. Зажинки до родовідної книги Потіївки на Білоцерківщині» присвячена старожитностям, традиційному світогляду, історії с. Потіївка Білоцерківського району Київської області, розглянутим на деталізованому тлі родоводів її мешканців, що доповнені прикладами генеалогічних таблиць. Джерела про потіївські роди, наведені в другій частині, охоплюють ХVIII—ХХ століття. Додаток «Місцеві народознавчі дослідження» є своєрідним публіцистичним портретом Потіївки ХХ — початку ХХI ст., відтвореним на підставі сотень світлин (зокрема, повнокольорових), спогадів, краєзнавчих розвідок. Структура села в контексті поріччя Насташки і її притоків увиразнена на мапах і картосхемі у простовому і часовому вимірах. Видання адресоване патріотам України, дослідникам родоводу українського народу, бібліотекарям, учителям, нащадкам старовинних родів Потіївки.
