Людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Сутність демократії визначається здатністю суспільства впливати на владу, вимагати служіння його інтересам. Це є аксіомою стабільного розвитку держави, коли пріоритетними є спілкування між владою і народом.
Відповідальність за ухвалені рішення, нормативно-правові акти, за вчинки, за стан справ, як в державі, так і в кожній територіальній громаді вимірюється ступенем довіри народу до влади.
Майже 40 % громадян України вважають, що терпіти таке важке життя вже неможливо. Оцінюючи політичну ситуацію в країні, 58% респондентів вважають її напруженою, а кожен п’ятий (20%) критичною, 47% – висловились за потребу активно протестувати проти погіршення умов життя. Такої тотальної недовіри та зневіри в українському суспільстві ще не було.
До цього слід додати неможливість для мільйонів українців задовольнити найважливіші життєві потреби, фактичне зруйнування задекларованих у Конституції систем ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування, загальнодоступності та безоплатності освіти, неможливість для громадян у багатьох випадках знайти захист своїх законних прав у владних структурах, тотальна корумпованість і, як наслідок, невдоволення величезної кількості громадян своїм життям і тим, як ведуться справи у державі.
Усе це є передумовою нинішніх масових протестних виступів українців.
Із усіх опитаних 83% вважають, що влада зовсім не вирішує проблеми, пов’язані з підвищенням добробуту громадян.
Нині українська влада, ігноруючи громадянське суспільство, користується усіма засобами примусу, оскільки має ресурси та інструменти для приборкання будь-якого небажаного для неї народного волевиявлення. Відтак, сьогодні українська влада цинічно зневажає суспільний інтерес, а відтак і громадянське суспільство. Особливо яскраво це проявилось під час масових протестних акцій українців, що розпочались у кінці листопада 2013 року й тривають досі.
Упродовж цілого грудня 2013 року та січня 2014-го відбувається велике скупчення на центральних вулицях м. Києва військовослужбовців внутрішніх військ МВС України та працівників міліції. З незрозумілих причини, про які не повідомлено громадян, правоохоронці заблокували низку центральних вулиць столиці: Садову, Грушевського, Шовковичну, Липську та ін. Відтак, повністю обмежено свободу пересування громадян України зазначеними вулицями до будівель парламенту, будинку Уряду, споруд, що забезпечують життєдіяльність населення.
Це призвело до того, що громадяни, державні службовці, військовослужбовці, народні депутати України не можуть вільно потрапити до місць свого постійного проживання, будинку парламенту, урядових будинків, без пред’явлення військовослужбовцям внутрішніх військ службового посвідчення, або паспорта з відміткою постійного місця реєстрації. Такі дії є грубим порушенням статті 33 Конституції України, за якою громадянам гарантовано свободу пересування та статті 21-ї, що гарантує рівність усіх перед Законом.
Блокування цих вулиць призвело до масового порушення інших особистих прав і свобод громадян, оскільки на цих вулицях розташовані заклади громадського харчування, побутового обслуговування населення, аптеки тощо. Згідно з Конституцією України свобода пересування може бути обмежена лише законом і в умовах військового чи надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України), рішення про введення яких в Україні або в окремих її місцевостях може ухвалити лише Президент з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 частини першої ст. 106 Конституції України). Відтак, згідно з Конституцією України такі обмеження свободи пересування громадян мають бути затверджені лише Законом із обов’язковим встановленням терміну такого обмеження.
Також, центральні вулиці м. Києва заблоковані військовою технікою Міністерства оборони України та внутрішніх військ, що є антиконституційним, оскільки згідно з статтею 17 Конституції України Збройні сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян. Такі дії військовослужбовців внутрішніх військ є окремими елементами їх повноважень в умовах військового чи надзвичайного стану і грубим порушенням положень статті 57 Конституції України відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути офіційно доведені до відома населення, а ті, які не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними.
Крім того, такі акти про обмеження прав пересування громадян згідно з законодавством України, мають бути обов’язково зареєстровані у Міністерстві юстиції України, оскільки вони стосуються необмеженої кількості громадян. Як відомо, ніякі акти з цього приводу Президент, уряд України, чи Мін’юст не видавали. Отже, таке обмеження пересування громадян України є антиконституційним.
Такі дії працівників міліції грубо суперечать й міжнародним стандартам прав людини, а саме Загальній декларації прав людини (ухвалена й проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН 10.12.1948 р.) статтею 13 якої проголошено, що кожна людина має право свободи пересування, Європейській конвенції з прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, іншим міжнародно-правовим актам.
Посилання ж працівників міліції та військовослужбовців внутрішніх військ на норми законів України “Про міліцію” та “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, а тим більше на накази їхніх керівників є такими, що суперечать статті 8 Конституції, у якій зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Тим більше, що відповідно до пункту 20 статті 11 Закону України “Про міліцію”, міліціянтам для виконання покладених на них обов’язків, поряд з іншим, надається право відповідно до своєї компетенції тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони життя і здоров’я людей.
Тобто, законодавство один наголос робить на тимчасовість обмеження або заборону доступу громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти (про тимчасовість взагалі не йшлося), а другий наголос – на забезпечення громадського порядку (безпеки), охорони життя і здоров’я людей.
У цьому випадку таке блокування обов’язково мало бути пов’язане із безпосередньою загрозою громадському порядку (безпеці), життю і здоров’ю людей, чого в реальності не було. Тому, через призму визначення в “Юридичній енциклопедії” поняття “громадська безпека” такі дії працівників міліції є антиконституційними і протизаконними. Так, у ній, зокрема, юридичний термін “громадський порядок” сформульовано так: “Громадський порядок” (безпека) – урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, повагу честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі”. Отже, такі дії працівників міліції є антиконституційними і протизаконними.
За результатами аналізу політичних подій в Україні доводиться констатувати, що сьогоднішня так звана “українська влада” розпочала війну проти власного народу. Інакше, як можна пояснити жорстоке побиття “беркутівцями” студентів у ніч з 30 листопада на перше грудня 2013 р., які мирно протестували проти дій влади, що вкрала в українців європейську перспективу та не менш жорстоке побиття інших учасників мирних протестів вже біля Адміністрації Президента.
Також, протягом грудня 2013-го та січня 2014 року сталося багато жахливих випадків, в результаті яких постраждали активісти Євромайдану, а саме: стріляли в активіста Дорожнього контролю Володимира Маралова; у Харкові один із організаторів місцевого Євромайдану Дмитро Пилипець отримав кілька ножових поранень; помер від травм побитий правоохоронцями 18 грудня Павло Мазуренко; в кількох містах з’явилися десятки повідомлень про підпал автомобілів активістів Майдану та учасників мирних протестів в інших регіонах України; було жорстоко побито українську журналістку Тетяну Чорновол, відому своїми публікаціями щодо подій на Євромайдані у Києві.
Сьогодні професія журналіста в Україні стала найнебезпечнішою. За останній місяць над журналістами в Україні було вчинено стільки насильств, що їх можна порівняти лише з “втратами” під час війни, що тривала на Балканах у середині 90-х років минулого століття.
Не менш кричущим є факт вчинення насильницьких дій стосовно народних депутатів, а також їхніх помічників. Так, 3 січня 2014 року на порозі ТВМ4 Шевченківського РВ УМВС у м. Києві десяток невідомих осіб скоїли цинічний напад на народного депутата України від ВО “Свобода” Андрія Іллєнка та адвоката-свободівця Сидора Кізіна. У Андрія Іллєнка – підозра на перелом щелепи та струс мозку. У Сидора Кізіна – розсічене обличчя.
Це все відбувається тоді, коли влада проводить різноманітні так звані “круглі столи” за участю політичних діячів, громадськості, на яких запевняє про намагання лише мирним шляхом розв’язати політичну кризу в Україні. Вбачається, що метою цих показових акцій є – залякати громадськість, показавши, що перед політичною доцільністю закон і люди ніщо.
Усі ці події свідчать про те, що правоохоронні органи України, зокрема МВС, не здатні виконувати свої прямі законодавчі обов’язки, найголовнішими серед яких є захист життя, здоров’я, прав і свобод людини й громадянина.
Протягом періоду часу з 20 листопада до 20 грудня 2013 року на адресу міністра внутрішніх справ, Генпрокурора, командувача внутрішніх військ було направлено більше десятка звернень, урядових телеграм щодо незастосування сили до мирних демонстрантів, необхідності чіткого виконання Конституції та Законів України, припинення порушень конституційних прав громадян тощо. На жаль, у відповідь всі отримали відписки, в яких не містилося жодної конкретної відповіді на поставлені запитання.
Тому, як це можна оцінювати інакше, ніж повне ігнорування Конституції, законів, громадянського суспільства, громадян України та світової громадськості.
Таким чином:
1. Нагальною на сьогодні є необхідність практичного гарантування державою прав і свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції та законах України.
2. Згідно зі статтею 121 Конституції України, що визначає повноваження Прокуратури України, на яку, поряд з іншими, покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді, у таких випадках громадяни, які вважають, що їхнє гарантоване Конституцією України право на свободу пересування порушено, мають право звернутися до органів прокуратури з відповідними заявами щодо вчинення стосовно них злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена статтею 365 (“Перевищення влади або службових повноважень”) Кримінального кодексу України, або до Президента України, який відповідно до частини другої статті 102 Конституції України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
