Тепер це називають “Донбаським Синдромом”.
У кожного з нас це всередині. Ми здригаємось і шукаємо укриття від гучних звуків, ми готові зірватися і залягти, почувши феєрверки. Ті, хто пройшов Майдан – ще й від спалахів смикаються, здригаються …
Ми часто не можемо стримати спалахи агресії. Деяких з вас так і хочеться взяти за комір і вивезти ТУДИ, ткнути обличям в розплавлену застиглу масу, яка була бронею і розтанула, в випалену, смердючу від танкової соляри і гнилої крові землю, щоб вони, зрозуміли, щоб дійшло – війна тут, за порогом.
Між нами і вами – вже кам’яна стіна. Ви хочете зрозуміти, але не зрозумієте, бо не були там. Ваші питання, людей для яких цифри “80”, “120”, і потім “200” і “300” – порожній звук, вони дратують. Нам нема про що говорити.
Зі своїми ми лише коротко згадаємо. І так, кивнемо головами, тому що у всіх одне, всі бачили смерть.
Скоро ми будемо для вас “синдромщиками”. Ви будете говорити і боязко відсаджуватися за столом від нас – контужених, посічених, знівечених кожен по-своєму.
Нам довелося вбивати. Заради вас. І навіть заради тих усміхнених дівчат, які гидливо морщать носики підбираючи спідниці зі стразиками, побачивши солдатську шинель у міському кафе.
Нам було можна. Потрібно. Але тепер ми як небезпечні звірі, яким доведеться жити тут, серед вас, людей, чия совість і чиї руки чисті.
Дописувач: