… Руками намацав стілець…
Як тільки сів на стілець, в кімнаті лунко гахнув вистріл.
Без матюків важко розповідати саме такі моменти, тому що думки тоді пролітали в голові блискавично: “… ах ти ж, Хаус, мужчина нетрадиційної орієнтації (!), підставив мене, як… І як таке могло трапитися?..”
І, знаючи, як допитують полонених, а я таке бачив на власні очі в Шахтарську, – то був “спеціальний” вистріл, аби ввести мене в шоковий стан…
“А зараз будуть бити… ех…”
Згрупувався… Закрив голову руками, жваво уявляючи, які здоровенні кулаки у цього здорованя.
На броніку в підсумку я мав 2 гранати…
То наступного моменту ще подумав чи, може, вдасться кинути гранату.
“А що це дасть?.. Парочку поранених, в тому числі і я… і всі розлючені…”
І все це пролетіло в моїй голові за лічені секунди.
Наступної миті щось металеве брякнуло до підлоги і пролунав окрик:
– Граната!..
Приїхали…
Я залишався на стільці в згрупованому стані, а решта, позаяк, були тутешніми типу, тож, тому й знали де вихід з кімнати, – вискочили.
Так виглядало, що жертв не було, і через кілька хвилин накал перших хвилин “знайомства” спав.
Як виявилось потім, боєць, який забрав у мене автомат, від’єднав рожок і натис на спусковий гачок.
Звісно, що патрон в мене був в патроннику. А за кілька секунд він і рожок випустив з рук.
Хтось, мабуть, з мелафоном (такий фантастичний апарат для читання думок)) читав мої думки і вирішив, що це граната. Включили ліхтарик, подивились, що все в порядку.
Здорованем виявився Адам – командир групи снайперів окремого 90бату (Максим Рідзанич, головний сержант роти — командир взводу снайперів 1-ї аеромобільної десантної роти 90 ОДШБ 81-ї бригади. Загинув 20.03.2015 поблизу Опитного під час зіткнення з російським ДРГ). Саме йому я і передав радіостанцію.
А він до останнього не довіряв ні мені, ні голосу з радіостанції і вимагав щоб на зв’язок вийшов той, чий голос він знає.
Коли все владналося, я щиро подякував за теплий прийом і сказав, що мені пора.
На виході з пожежки радіостанцій в мене уже не залишилося.
Відвів Хауса до Вежі і сказав, щоб вони вийшли по своїй радіостанції на Прокурора і доповіли, що ми вийдемо на Метео.
Коли підходили до дороги зі взльотки на Метеовежу, то чітко почули наростаючий звук гусеничної техніки.
Зі сторони Метео по дорозі їхала гусенична техніка.
Не маючи можливості зв’язатися с КП і не маючи розуміння хто, куди і навіщо їде, вирішив відійти від дороги, щоб не бути намотаними на гусениці.
В темряві ж не скажеш, на якій відстані від проходу ми засіли, але не далі, ніж за 100м.
До стіни ми близько не підходили, так як я запам’ятав, що Пси попереджали, що вони вздовж стіни наставили ротяжок…
Мастєр доповів, що в тепловізорі сіли батарейки, на що я відповів йому:
– Потім поміняєш…
Не знаю, що то було, МТ-ЛБ чи БМП, але в них точно був тепловізор і вони нас побачили. Зупинилися і відразу відкрили по нас вогонь. Було чутно, як подають команди розгортатися в бойовий порядок.
А в нас було лише одне укриття – стіна.
Я крикнув:
– За стіну!..
І вже, не думаючи про розтяжки, ми через пролом перебігли і залягли за стіною.
За кілька секунд почали стріляти і з цієї сторони стіни. Нам залишалось лише вжатися в землю.
Стрільба як раптово почалася, так раптово й закінчилась.
Мабуть, пішли доклади і вияснилося, що ми – свої.
Техніка відійшла…
Ми зашли на метеостанцію.
В БТР, окрім нас вантажилася ще й група Халка з пораненими. Всього майже 20 людей.
Більша частина їхала на броні.
БТР летів по об’їздній.
Після повороту на Водяне, я в тіні дерева зафіксував якийсь великий силует і закричав:
– Лівіше!..
Механік не зреагував. Знову кричав:
– Лівіше!
… і, передчуваючи зіткнення, піджав ноги до самих вух.
Рикошетом ми відштовхнулися від якоїсь броні на обочині, вздовж борта полетіли іскри.
… Через 5 хвилин ми уже були у Водяному, і я доповідав на КП.
… Наступної ночі ходив забирати групу Адама з пожежки (про це вже написано тут в Спогадах Кіборга Живчика).
А ще через день їздили забирати останки наших загиблих з взльотки – про це Прокурор десь теж написав.
А тут ще хочеться пригадати смішну Історію з Адамом покійним…
… Позивний мого товариша Череп.
Ходили ми в розвідку в сторону кар’єра (будиночок Рибака) і залишили там групу.
Поверталися з Черепом вдвох.
І знали, що в цей час – десь зараз – має бути ротація одного поста – Зозуля (або Кукушка). Цей пост в посадці південніше Метеостанції був. Орки тоді вже зайняли метеостанцію.
Пішки нам іти 4км.
Ми вийшли на об’їздну. Стоїмо і розмовляємо там, де, зазвичай, вивантажується зміна.
І вже чути рев двигуна.
Я кажу Черепу:
– Стану поперек дороги, вони мене побачать. А він мені:
– Та сумнівно, що побачать…
Так, в принципі, і сталося, мало не збив мене “шишар”, я тільки в сторону встиг відскочити. Він зупинився, розвернувся і з нього почали вивантажуватися бійці, а ми стоїмо в метрах 5-7 і шепочемося між собою про життя, про погоду, про все на світі..
І бачимо, що це Адам зі своїми хлопцями. Через 5 хвилин голос Адама:
– Ви хто? Я вас тримаю на прицілі.
А я йому:
– А що таке?.. Ми тут маршрутку на Дніпро чекаємо, скоро має бути…
Він явно жарту не сприйняв, і в непонятках замовк…
А Череп йому:
– Не знаю, хто кого на прицілі, але ми тут вже, взагалі то, хвилин 10 стоїмо і спостерігаємо за вами…
(Окунь)
На фото – Адам.
Честь, Шана і Вічна пам’ять на всі покоління українців…
