Хроніки ДАП-у, спогади Кіборгів. 81-ша: Ми повернемося!

… Руками намацав стілець…

Як тільки сів на стілець, в кімнаті лунко гахнув вистріл.

Без матюків важко розповідати саме такі моменти, тому що думки тоді пролітали в голові блискавично: “… ах ти ж, Хаус, мужчина нетрадиційної орієнтації (!), підставив мене, як… І як таке могло трапитися?..”

І, знаючи, як допитують полонених, а я таке бачив на власні очі в Шахтарську, – то був “спеціальний” вистріл, аби ввести мене в шоковий стан…

“А зараз будуть бити… ех…”

Згрупувався… Закрив голову руками, жваво уявляючи, які здоровенні кулаки у цього здорованя.

На броніку в підсумку я мав 2 гранати…

То наступного моменту ще подумав чи, може, вдасться кинути гранату.

“А що це дасть?.. Парочку поранених, в тому числі і я… і всі розлючені…”

І все це пролетіло в моїй голові за лічені секунди.

Наступної миті щось металеве брякнуло до підлоги і пролунав окрик:

– Граната!..

Приїхали…

Я залишався на стільці в згрупованому стані, а решта, позаяк, були тутешніми типу, тож, тому й знали де вихід з кімнати, – вискочили.

Так виглядало, що жертв не було, і через кілька хвилин накал перших хвилин “знайомства” спав.

Як виявилось потім, боєць, який забрав у мене автомат, від’єднав рожок і натис на спусковий гачок.

Звісно, що патрон в мене був в патроннику. А за кілька секунд він і рожок випустив з рук.

Хтось, мабуть, з мелафоном (такий фантастичний апарат для читання думок)) читав мої думки і вирішив, що це граната. Включили ліхтарик, подивились, що все в порядку.

Здорованем виявився Адам – командир групи снайперів окремого 90бату (Максим Рідзанич, головний сержант роти — командир взводу снайперів 1-ї аеромобільної десантної роти 90 ОДШБ 81-ї бригади. Загинув 20.03.2015 поблизу Опитного під час зіткнення з російським ДРГ). Саме йому я і передав радіостанцію.

А він до останнього не довіряв ні мені, ні голосу з радіостанції і вимагав щоб на зв’язок вийшов той, чий голос він знає.

Коли все владналося, я щиро подякував за теплий прийом і сказав, що мені пора.

На виході з пожежки радіостанцій в мене уже не залишилося.

Відвів Хауса до Вежі і сказав, щоб вони вийшли по своїй радіостанції на Прокурора і доповіли, що ми вийдемо на Метео.

Коли підходили до дороги зі взльотки на Метеовежу, то чітко почули наростаючий звук гусеничної техніки.

Зі сторони Метео по дорозі їхала гусенична техніка.

Не маючи можливості зв’язатися с КП і не маючи розуміння хто, куди і навіщо їде, вирішив відійти від дороги, щоб не бути намотаними на гусениці.

В темряві ж не скажеш, на якій відстані від проходу ми засіли, але не далі, ніж за 100м.

До стіни ми близько не підходили, так як я запам’ятав, що Пси попереджали, що вони вздовж стіни наставили ротяжок…

Мастєр доповів, що в тепловізорі сіли батарейки, на що я відповів йому:

– Потім поміняєш…

Не знаю, що то було, МТ-ЛБ чи БМП, але в них точно був тепловізор і вони нас побачили. Зупинилися і відразу відкрили по нас вогонь. Було чутно, як подають команди розгортатися в бойовий порядок.

А в нас було лише одне укриття – стіна.

Я крикнув:

– За стіну!..

І вже, не думаючи про розтяжки, ми через пролом перебігли і залягли за стіною.

За кілька секунд почали стріляти і з цієї сторони стіни. Нам залишалось лише вжатися в землю.

Стрільба як раптово почалася, так раптово й закінчилась.

Мабуть, пішли доклади і вияснилося, що ми – свої.

Техніка відійшла…

Ми зашли на метеостанцію.

В БТР, окрім нас вантажилася ще й група Халка з пораненими. Всього майже 20 людей.

Більша частина їхала на броні.

БТР летів по об’їздній.

Після повороту на Водяне, я в тіні дерева зафіксував якийсь великий силует і закричав:
– Лівіше!..
Механік не зреагував. Знову кричав:
– Лівіше!
… і, передчуваючи зіткнення, піджав ноги до самих вух.

Рикошетом ми відштовхнулися від якоїсь броні на обочині, вздовж борта полетіли іскри.
… Через 5 хвилин ми уже були у Водяному, і я доповідав на КП.
… Наступної ночі ходив забирати групу Адама з пожежки (про це вже написано тут в Спогадах Кіборга Живчика).

А ще через день їздили забирати останки наших загиблих з взльотки – про це Прокурор десь теж написав.

А тут ще хочеться пригадати смішну Історію з Адамом покійним…
… Позивний мого товариша Череп.

Ходили ми в розвідку в сторону кар’єра (будиночок Рибака) і залишили там групу.

Поверталися з Черепом вдвох.

І знали, що в цей час – десь зараз – має бути ротація одного поста – Зозуля (або Кукушка). Цей пост в посадці південніше Метеостанції був. Орки тоді вже зайняли метеостанцію.

Пішки нам іти 4км.

Ми вийшли на об’їздну. Стоїмо і розмовляємо там, де, зазвичай, вивантажується зміна.

І вже чути рев двигуна.

Я кажу Черепу:
– Стану поперек дороги, вони мене побачать. А він мені:
– Та сумнівно, що побачать…

Так, в принципі, і сталося, мало не збив мене “шишар”, я тільки в сторону встиг відскочити. Він зупинився, розвернувся і з нього почали вивантажуватися бійці, а ми стоїмо в метрах 5-7 і шепочемося між собою про життя, про погоду, про все на світі..

І бачимо, що це Адам зі своїми хлопцями. Через 5 хвилин голос Адама:
– Ви хто? Я вас тримаю на прицілі.

А я йому:

– А що таке?.. Ми тут маршрутку на Дніпро чекаємо, скоро має бути…
Він явно жарту не сприйняв, і в непонятках замовк…

А Череп йому:

– Не знаю, хто кого на прицілі, але ми тут вже, взагалі то, хвилин 10 стоїмо і спостерігаємо за вами…

(Окунь)

На фото – Адам.

Честь, Шана і Вічна пам’ять на всі покоління українців…

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

two × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh