Обмін полоненими – це важка і клопітка робота. Бойовики не поспішають звільняти українських офіцерів і добровольців і всіляко затягують переговори
На спідометрі – 160. Автомобіль буквально злітає після кожної ямки. Час і місце обміну полоненими невідомо до останнього. Дзвонить парламентер з української сторони і називає всі “явки і паролі” – ми мчимо в бік Донецька. Саме там, поблизу міста Ясинувата, запланована зустріч. Це так звана буферна зона.
В першу чергу мене цікавить військовослужбовець Ігор. Він – близький родич моєї колеги. Український офіцер вже третій місяць перебуває в руках терористів. Його багато разів намагалися звільнити, але бойовики кожен раз зривали обмін. У “Сепар” кадрові військові та добровольці на особливому рахунку. Їх вважають головними ворогами. Але цього разу його прізвище внесене в список на обмін і є надія, що він опиниться на волі.
Приїжджаємо на вказаний блокпост, військові попереджають – відходити від пункту пропуску далеко не можна. Всюди розтяжки і протитанкові міни. Скільки такого “добра” ніхто не знає. Одні пастки ставили українські військові. Інші – справа рук бойовиків. Загалом, ходити дозволено тільки по перевірених доріжках. Як приклад необережного поводження військові показують згорілу вантажівку. Водій розвертався в недозволеному місці і підірвався на протитанковій міні. Чоловік загинув на місці. Від автомобіля залишилися тільки фрагменти кузова.
Звідси до Донецька всього кілька кілометрів. На годиннику вже шість вечора, стемніло і дме холодний осінній вітер. Українська сторона привезла для обміну 25 бойовиків і їх посібників. Представники терористичної організації ДНР у вказане місце вчасно не прибули і спізнюються вже на кілька годин. Вони повинні звільнити 25 українських військових. Переговорники спілкуються по телефону, з’ясовують останні деталі. Виявляється, бойовиків щось не влаштовує і вони готові зірвати обмін.
Полонені терористи сидять у мікроавтобусі. На кілька хвилин їм дозволяють вийти покурити. Більшість розмовляти відмовляється, але деякі повідали, як опинилися за гратами. Чоловік з Волновахи здавав позиції українських сил і коригував вогонь бойовиків. Хлопець з Маріуполя – займався тим же. У нього в телефоні виявили багато номерів терористів. Ще один молодий чоловік вивісив у Дніпропетровську прапори з написом “Новоросія”. За це його і заарештували. Ніхто з трьох не визнав, що тримав у руках зброю. Але всі сказали, що планують повернутися додому і продовжити свою діяльність. Нічого кримінального в допомозі терористам вони не бачать.
В абсолютній темряві миготить світло фар. Це їде автобус з Донецька. У ньому українські військові. Бойовики все-таки приїхали. Обмін проходить дуже швидко. Зачитуються списки з обох сторін. Полонені шикуються в колону і по команді обмінюються автобусами. Весь процес займає не більше десяти хвилин. Переговорники обмінюються формальними фразами. Але постійно відчувається напруженість. Адже навколо люди зі зброєю. Всі в масках. Це супровід з боку українських сил і бойовиків.
Серед звільнених Ігоря немає. Бойовики в останній момент викреслюють його прізвище зі списку. Звільнені бійці небагатослівні. Інформація така: вони потрапили в полон поблизу Іловайська, їх взяли в оточення підрозділи російської армії, а потім вже передали в руки бойовикам. За гратами вони просиділи більше двох місяців. Їжу готували самі. Серйозним тортурам не піддавалися. У перші хвилини на волі це все, що вони захотіли розповісти. І просять більше не турбувати.
Через півгодини бійці вже більше говіркі. Приходить усвідомлення, що вони на волі і немає небезпеки. Одні починають посміхатися і плакати одночасно, інші просять телефон подзвонити рідним, треті – охоче пригощаються цукерками. Один боєць згадує про полонених товаришів – каже, що все зробить, щоб витягнути їх звідти. Ми прощаємося, а хлопці їдуть на реабілітацію.
Ігоря звільняють через два тижні. Складно припустити, які зусилля для цього було докладено. Не хочеться думати і про те, скільки ще таких обмінів доведеться пережити нашим хлопцям на передовій.
Джерело :
