Народний депутат України від ВО “Свобода” Ірина Фаріон взяла участь у міжнародній науково-практичній конференції “Геноцид України у ХХ столітті” з наскрізною темою: “Україна під окупаційними режимами: історичні реалії та постколоніяльний синдром”.
У своєму виступі свободівка виокремила причини “постколоніяльного синдрому” – тяжкої задавненої хвороби духу закривавленої української нації. На її думку, причини полягають у винищенні фокусів нації: українських державників – від Виговського й Мазепи до Бандери і Шухевича; українських інтелектуалів як національного розуму – від Немирича до Стуса; української душі – мови через геноцид селянства і сам факт лінгвоциду через понад 400 указів ґвалту української мови; українського духу – церкви – від унійної до автокефальної. Як підкреслила свободівка, це чотири фундаментальні опори – стіни-носії народу. Вона закликала відбудувати зараз ці чотири опори, і тоді постколоніяльний синдром у вигляді пристосуванства, поступливости, роздвоєности кане у Лету: “Відомо ж бо, хто розширив межі людського духу – переважає того, хто розширив межі територіяльних володінь”.
Ірина Фаріон також підкреслила, що у назві заходу заявлено найважливішу сьогодні тему в життєсмертному вимірі України: “Тривалий антагонізм усередині більшости з нас та інфантильне зовнішнє озирання на сусіда, починаючи з побуту і закінчуючи державними міжнародними взаєминами; брак егоїзму, твердости і непоступливости. Це ті ментальні злитки, що творять наш історичний характер, діягностовані в ослаблій частині суспільства як “постколоніяльний синдром”. Свободівка зупинилася на характеристиці історії українського народу від періоду Княжої України у ХIII ст., коли завершилося наше імперське та самостійне існування, на Середній українській добі (ХIV–ХVI ст.) – часі розтину України поміж Польщею, Литвою та Угорщиною: “У ХVIII ст. маємо анафему українській етнічності (про державність і не йдеться), проголошену Москвою. Нова українська доба наступає з кінця ХVIII – ХIХ ст. Основним її архітектором стала народна мова та фольклор. Відроджена і повстала після московської анатеми українська етнічність з початком ХХ століття знову рушила у наступ”.
“Українці, розтяті між Польщею, Росією, Австро-Угорщиною, Румунією, крізь війни, терор і репресії неспинно йшли на зустріч один одному. Йшли, бігли, гналися у прагненні бути разом усією українською родиною, всупереч політичним кордонам і завдяки кровно-духовній спільності. Ядра цієї спільноти не вдавалося здолати жодному европейсько-азійському окупантові. Сьогодні, у час чергового національного надриву до визволення (з огляду на листопадово-лютневі події 2013–2014 років), маємо шанс позбутися цієї контроверсії зі шлейфом історичної підлеглости”, – наголосила Ірина Фаріон.
