У 100-літній ювілей його називали “філологічним курйозом”, “диваком”, якому, як і всім, годилося б писати “общім язиком”. У 200-літній ювілей виконувач обов’язків Президента України ветує скасування українофобського антиконституційного “мовного закону” агентів Росії Ківалова-Колєснічєнка. За скасування цього закону проголосувало 232-а депутати.
Це, як на мене, друге за державною важливістю голосування після рішення Верховної Ради про усунення Януковича з поста Президента.Натомість, мабуть, через весняний авітаміноз або ще щось набагато гірше, певна частина зазомбованого українського суспільства подає це ветування як велику мудрість у контексті не “єдности країни”, а “єдінства страни”. Єдина країна можлива лише при єдиній державній мові, як, зрештою, кожен із нас має лише єдину матір. Можна лише здогадуватися, як Шевченкові було важко, у ЙОГО час, коли у наш час “не на часі” скасування україновбивчого закону, а отже, знищення духовної основи держави. Це можна означити хіба як подальший прогрес курячого світогляду (себто брак “національного вітаміну”) в окремих владно-суспільних колах, яких не струснула навіть героїчна Небесна Сотня у січнево-лютневі дні 2014 року.
Отож основний Шевченків посил крізь товщу його 200-ліття – мовний. Сьогодні це адресовано передусім окремому владному істеблішменту та розмагніченим суспільним горе-ліберальним та антиукраїнським колам. Коли Шевченка запитали, чим пояснити нечувану досі популярність його творів, він відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані“. Цю Шевченкову думку у його 100-літній ювілей розгортає видатний єврейський діяч Володимир Жаботинський: “…якби він усе це написав по-російськи, то не мав би ані в чиїх очах того величезного значення, яке всі, з усіх боків визнають йому тепер”. У ХХ столітті повторив це відомий критик Юрій Луцький: “Весь сенс “Кобзаря” полягав у тому, що він був написаний по-українському!”.
Що означала Шевченкова українська мова? По-перше, національний (чи націоналістичний) світогляд, що категорично відкидав мовне відступництво: “…свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають”. Повторював це і прозово: “Я нічого не хочу – тільки, щоб люди свого не цурались”. Висміював перевертнів: “…і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій…може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови…” (“Сон”). За крок до відступництва запопадливе вивчення чужого коштом свого: “І всі мови Слав’янського люду – Всі знаєте. А своєї Дасть Біг…” (“І мертвим, і живим…”) із всесильною прагматичною мотивацією: “Дарма праця, пане-брате: Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу…” (“Гайдамаки”).
По-друге, Шевченкова мова – це духовно-державні чати його народу. Після заслання, перебуваючи у місті-упирі, збудованому на козацьких трупах, у Петербурзі, він записав свою мовно-життєву програму: “Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих…Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово” (“Подражаніє 11 Псалму”). Значна частина нащадків на рівні рабів так і зосталася, та ще й з вимогою консервувати своє рабство через мову окупації, і то подану як велике право (хіба що для дуже мізерно малих…). Не про колєснічєнків, звісно, йдеться. З тими все зрозуміло, а про тих, хто підхлібно, по-фарисейському, начебто з благою мотивацією лягає у 200-ий ювілей Шевченка під “язик”, а отже, владу окупації, припудрену демолібералізмом.
По-третє, мова стає конфліктом, з якого народжується або злет, або падіння. Шевченків мовний конфлікт вибухнув із “Кобзарем” 1840 року. Визнаючи талант автора, претензії мали хіба до мови, яку назвали “уродованием русского языка на хохлацкий лад”, “наречием, которого даже не существует”. Проте була і втішна характеристика відомого українофоба Бєлінського. Прочитавши Шевченкові вірші, він заявив, що вони “отличаются самым чистым малоросийским язиком, который совершенно недоступен для нас, москалей, и потому лишает нас возможности оценить его по достоинству”. Не обійшлося і без найбільшої трагедії українства – власного поборювання і відступництва, на тлі якого бєлінські є лише позірною загрозою. Йдеться про Гоголя, який на запитання професора О. Бодянського, якої він думки про Шевченка, відповів: “Та й мова… Нам треба писати по-російськи; задля нас, чехів, сербів єдиною святинею повинна бути мова Пушкіна…”. Звісно, таке мислення призводить лише до одного – Гоголь збожеволів через невідповідність російської форми українському змісту. 1844 року у листі до Л. Смирнової він ще встиг зізнатися: “…сам не знаю, яка моя душа: хохлацька чи російська”.
Шевченко з тим проблем не мав. Тому він символ нації, тому на поради писати російською мовою відповів: “Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода – Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте…кричіть собі, Я слухать не буду…”. Водночас зачепили за живе Шевченка слова Бєлінського та Гоголя – і впав він у хвилеве мовне відступництво, написавши російською трагедію “Никита Гайдай” (1841) і поему “Тризна” (1844). Проте лише великі постаті здатні виправляти і визнавати свої помилки. Своєму мовному переступові Шевченко сам дав оцінку у листі до друга Я. Кухаренка (30.09.1842 р.): “Переписав “Слепую” та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате-отамане! Єй-Богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур його: мене тут і земляки, і не земляки зовуть “дурнем”. Але хіба я винен, що уродився не кацапом або не французом! Що ж нам робити… Перти проти рожна чи закопатися заживо в землю!”. І попер проти рожна всією своєю життєтворчістю, зазначивши найосновніше: “…на москалів не зважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у їх народ і слово, і в нас народ і слово” (з передмови до ненадрукованого “Кобзаря” 1847 року). Натомість сьогоднішнє постійне зважання на московський чинник лише засвідчує дуже глибокий рівень колонізованости і несамостійности українського суспільства, навіть попри ті нещодавні революційні зміни. Вихід на історичну арену у 200-літній Шевченків ювілей реальної мілітарної зброї і Шевчекового Слова – зброї ДУХУ – це Господній знак про непереможність саме СЛОВА-МОВИ, якщо винятково їх мати за основу основ народу та держави. Будь-яка мовна поступка – це катастрофічна поразка на майбутнє, яку знову доведеться відкуповуватим Небесним Сотням. Ми не піднялись так масово у липні 2012 року, коли нам плюнули у МОВУ-ДУШУ брутальними “мовним законом”. Надто дорого заплатили за це сьогодні. Що ще має статися, аби припинити безглузді процеси “язикоугодовства“? Шевченків ювілей – шанс духовно переродитися у велику націю, що врешті-решт перестане компромісити мовною Божою даністю і поступатися основою основ.
