Авторські статті

ІгорТенюх: “Військово-Морські сили як важливий фактор геополітичної стабільности в регіоні та впливу на формування геостратегії майбутнього України як морської держави”

Для сучасного світу характерною рисою є нестабільність геополітичної ситуації. Останнім часом спостерігається тенденція перерозподілу царин політичного і економічного впливу між провідними державами світу, загострення внутрішньополітичної ситуації у країнах “третього світу”.

Це обумовлено прагненням провідних економік забезпечити свою енергетичну та продовольчу безпеку з одного боку, та вкрай низьким рівнем життя населення малорозвинених держав – з иншого. Усе частіше таке протистояння супроводжується виникненням внутрішніх та локальних збройних конфліктів, зростанням терористичної та піратської діяльности.

Не є виключенням і регіон Чорного моря. Зміна політичної ситуації після розпаду Совєцького Союзу та утворення нових незалежних держав спричинило нові та загострило вже наявні конфлікти.

Продовжується боротьба за лідерство в регіоні між причорноморськими країнами, посилюється присутність США та НАТО в регіоні. Це пов’язано із зосередженням тут величезних природних ресурсів і, як наслідок, серйозних економічних інтересів провідних держав світу та країн регіону. Окрім того, Чорне море є перехрестям традиційних шляхів Схід-Захід і Північ-Південь, контроль над якими визначає дійсний контроль над Евразією.

На даний час спостерігається тенденція збільшення транспортного навантаження на морі у зв’язку зі зростанням обсягів транзиту, насамперед, нафтового. Але відсутність прозорости в цивільному мореплаванні та обмеженість інформації про комерційні судна створює передумови для актуалізації терористичних загроз у Чорноморському регіоні. В умовах зростання морського пасажиропотоку, а також освоєння терористами новітніх, зокрема комунікаційних, технологій, які дозволяють отримувати необхідну інформацію в режимі реального часу, підвищується рівень потенційної небезпеки на морському транспорті.

У цій ситуації особливої небезпеки для країн Причорноморському регіону набуває тенденція збройних конфліктів на тлі міжнаціональних, міжетнічних та міжконфесійних протиріч. Обстановка у конфліктних регіонах загострюється, особливо в тих, де перетинаються економічні, політичні та національні інтереси причорноморських країн. Незважаючи на активізацію зусиль міжнародної спільноти із попередження та врегулювання конфліктів, діяльність міжнародних організацій залишається, на жаль, малоефективною.

Таким чином, розвиток геополітичної ситуації в Чорноморському регіоні створює певні загрози національній безпеці України, в тому числі з морського напрямку.

Перша група загроз – це зазіхання на територію України з боку суміжних держав.

Територіяльні претензії суміжних держав проєктуються і на прибережні та морські акваторії України. Це прагнення до присвоєння ділянок територіяльного моря, виняткової економічної зони й континентального шельфу України та намагання розв’язати проблему зростання ресурсного дефіциту за рахунок експлуатації морських багатств України.

Застосування суміжними державами засобів збройної боротьби на морі для досягнення власних інтересів на даний час малоймовірне. Але за умов збереження тенденції подальшої дестабілізації ситуації у прикордонних регіонах не виключається виникнення ситуації втягування України у збройний конфлікт.

Друга група загроз – тероризм та піратство на морі.

Рівень загрози тероризму та піратства у світовому океані залишається високим. Особливої небезпеки для України дана загроза набуває за умов невпорядкованости виробничої діяльности на Азово-Чорноморському шельфі, значного просторового рознесення ділянок видобутку.

Проте найбільшу загрозу цивільному судноплавству, життю та здоров’ю моряків-громадян України становлять регіони Середземного моря та Аденської затоки.

Третя група загроз стосується контрабанди, незаконних операцій з обігу наркотиків і торгівлі зброєю та незаконної міграції.

Додатковим фактором зростання зазначеної загрози може стати розвиток міжнародного яхтингу, який дає можливість пройти через більшу частину країни по Дніпру, спуститися Дунаєм з країн Західної Европи і вийти в Чорне море або через Азовське море – по Дону до Волги.

Крізь морські порти Азово-Чорноморського басейну проходить до 60% усього наркотрафіку регіону. За оцінками фахівців, за найближчі 5 років обсяги транзиту наркотиків через порти України в напрямі Схід-Захід зростуть в 2-3 рази.

Окрім того, як високий визнається рівень транзиту через Україну в Західну Европу вихідців із Афганістану, Індії, Пакистану. Зокрема, Місія Евросоюзу з надання прикордонної допомоги вважає маршрут Одеса – Стамбул одним зі шляхів, “де є підстави підозрювати незаконне транспортування та торгівлю людьми”.

Четверта група загроз – це екологічна небезпека, пов’язана з екологічними наслідками виробничого освоєння Чорного й Азовського морів і річок, що впадають у них.

Забруднення морського середовища, що руйнує морську біологічну систему, відбувається внаслідок збільшення скидання забруднених вод, аварій і катастроф морських суден, стаціонарних установок і штучних споруд як у морі, так і на березі, вилучення відходів і прокладки трубопроводів, кабелів, буріння і т.п.

Реальну загрозу виникнення масштабних розливів нафти та хімічної сировини поблизу узбережжя України створює зростання обсягів азово-чорноморських перевезень наливних вантажів.

Говорячи про воєнно-політичну ситуацію в Азово-Чорноморському регіоні, окремо слід розглядати питання базування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

На сьогодні взаємини між Росією та Україною з цього питання залишилися на рівні “базових угод”. Хоча передбачалося укладення додаткових угод, що регламентуватимуть реалізацію досягнутих домовленостей. За 15 років не було досягнуто жодного компромісу. Ухвалення Харківських угод тільки ускладнило обстановку.

За таких умов Військово-Морські Сили України залишилися у Севастополі без достатнього причального фронту та відповідної інфраструктури. При цьому командування Чорноморського Флоту навмисно тривалий час не виводить з бойового складу кораблі, що вислужили встановлені терміни та які не використовують за призначенням – це створює ілюзію зайнятости та крайньої необхідности орендованих фондів.

Невирішеним залишається питання спільного використання визначених об’єктів, в першу чергу полігонів та навігаційних об’єктів, які фактично залишилися у власності Чорноморського флоту Росії.

І головне. Сьогодні реальною залишається загроза втягування України в збройний конфлікт між Росією та иншою державою як третьої сторони.

Так, аналіз перебігу російсько-грузинського конфлікту показує, що розвиток ситуації в подібному напрямку неможливо виключати.

Таким чином, ситуація в Азово-Чорноморському регіоні залишається нестабільною. За таких умов військово-морські сили залишаються одним із найважливіших інструментів гарантування безпеки на морі. Це пов’язано з тим, що тільки бойові кораблі спроможні відносно швидко розгорнутися в будь-якому регіоні світового океану (Чорного моря) та виконувати завдання тривалий час у відриві від пунктів базування.

Однак відсутність цілеспрямованої державної політики у морській галузі призвела до руйнування всього морського господарського комплексу України. На сьогодні фактично втрачено 80% суден цивільного та науково-дослідного флотів, а ті, що залишилися, є морально та фізично застарілими й нерентабельними.

У секторі судно- та кораблебудування Україна різко знизила свій потенціял через відсутність державної підтримки цих галузей.

Єдиною галуззю морегосподарчого комплексу, що інтенсивно розвивається, є портове господарство. Але розвиток портів, який держава нині не контролює, здійснюється в основному за рахунок іноземних інвестицій. Взагалі не вирішується питання розвитку інфраструктури пунктів базування бойових кораблів.

Під загрозою перебуває існування Військово-Морських Сил як основного компоненту захисту національних інтересів України з морського напрямку. Більшість бойових кораблів побудовані у 70–80-ті роки минулого сторіччя та потребують значного фінансування на підтримання їхньої технічної готовности. Останнім часом флот поступово перетворюється лише на сухопутну компоненту.

Аналіз фінансування утримання (відновлення технічної готовности) бойових кораблів та суден показує, що призначення, які надавали протягом останніх років, задовольняли щорічну мінімальну потребу ВМС у середньому на 10–12%. При цьому узагальнена середньорічна потреба Військово-Морських Сил у фінансуванні заходів, спрямованих на відновлення та підтримання технічної готовности кораблів, складає 235–300 млн. грн.

Через відсутність коштів технічну політику щодо корабельного складу зведено до підтримувальних ремонтів, запровадження обмежень на використання озброєння і техніки та продовження ресурсу. Внаслідок тривалого недофінансування ремонтів Військово-Морські Сили були вимушені протягом 1999–2004 років вивести з бойового складу 11 бойових кораблів і 34 судна та віддати їх на брухт.

Проте бойові кораблі, перш за все фрегати, які були у складі ВМС до 2004 року, за своїм бойовим потенціялом ще могли би становити основу корабельного складу Військово-Морських Сил.

Украй низький рівень фінансування відновлення технічної готовности кораблів та суден Військово-Морських Сил протягом останніх років – це тільки один бік проблеми. Инша важлива проблема – відсутність системи судноремонту, зорієнтованої на проведення комплексного ремонту бойових кораблів та суден державних відомств (Міністерства оборони України та Державної прикордонної служби України).

В Україні за часів СССР суднобудування було однією із найбільш розвинутих галузей промисловости. Його доля складала 30% виробничих потужностей колишнього СССР, з яких до 65% – військове кораблебудування, яке фінансувалося з Державного б’юджету. За совєцьких часів зі стапелів тільки одного суднобудівного підприємства – “Заводу ім. 61 Комунара” – кожні 8 місяців виходив новий бойовий корабель водообсягом більше 4 тис. тонн.

На цей час Україна ще має достатній науково-виробничий потенціял у галузі суднобудування. Але, на жаль, він залишається незатребуваним. Починаючи з 1991 року, науково-дослідні установи України на замовлення Міністерства оборони та за власної ініціятиви виконали низку науково-дослідних робіт із проєктування кораблів різних класів та комплексів озброєння. Проте у зв’язку з відсутністю державного фінансування жодного проєкту реалізовано так і не було.

На жаль, не було створено й ефективних довгострокових програм (планів) кораблебудування, що в умовах фізичного та морального старіння наявного корабельного складу залишає ВМС без перспективи.

Державну програму розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки через хронічне недофінансування провалено.

Яка доля виконання нової Держпрограми 2012–2017 рр. – покаже час, але вже можна констатувати великі проблеми з її реалізацією.

При цьому всі причорноморські країни мають власні довгострокові програми розвитку національних флотів.

Реформування ВМС Туреччини здійснюється на підставі “Перспективного плану оборонної розбудови до 2020–2025 рр.”, “Плану модернізації видів Збройних сил на період 2003–2012 рр.”.

Реформування МС Румунії здійснюється на підставі “Національної оборонної стратегії Румунії” та “Стратегії трансформації ЗС Румунії на період до 2025 року”, програми реформування ЗС держави до 2015 року (програма “FARO-2010/2015”).

Процес реформування ЗС Болгарії здійснюється на підставі “Довгострокової програми розвитку військ та сил до 2015 року” з урахуванням змін та доповнень, які було внесено 2008 року, та Плану розвитку ЗС РБ на 2011–2014 рр.

У державах НАТО стандартною є процедура планування (короткострокового, середньострокового та довгострокового) будівництва кораблів. Як правило, в розвинених морських державах (США, Велика Британія, Франція та ин.) ці плани розглядають (уточнюють) на найвищому рівні та забезпечують фінансовими ресурсами із захищених статей б’юджету.

У загальному вигляді ці плани передбачають будівництво (модернізацію) кораблів на національних верфях у кооперації з иншими державами для національних потреб та на продаж, а також закупівлю нових (тих, що були в експлуатації) кораблів і зразків корабельного озброєння в инших державах. Треба зазначити, що навіть економічна криза не змусила жодну з держав відмовитися від реалізації запланованих заходів. Було скориговано лише терміни їх виконання.

Єдиним проєктом з переоснащення корабельного складу ВМС України, що на даний час реалізується, є будівництво нового корабля класу “корвет”. Однак через украй обмежене фінансування реалізація зазначеного проєкту відбувається повільно. Розпочате 2005 року проєктування корабля на теперішній час повною мірою не завершено. Ухвалені та затверджені рішення постійно піддають ревізії. Так, нині розглядають можливість встановлення гіршого за характеристиками, але дешевшого озброєння. Минулого року проведено так зване “закладання” першого корпусу, а спуск на воду корабля заплановано лише на 2017 рік. Замість потрібних 10 кораблів до 2021 року заплановано побудувати тільки 4. При цьому Туреччина, розпочавши проєктування корабля подібного класу того ж 2005 року, нині завершує будівництво другого корабля серії.

Необхідно зауважити: створення нового, оснащеного сучасним озброєнням флоту – це не тільки гарантоване забезпечення захисту національних інтересів держави з морського напрямку, підтримання позитивного іміджу України у світі як надійного ділового партнера, але й розвиток економіки держави.

Корабель – це складна інженерна система. Його проєктування та будівництво завжди пов’язані з роботою на перспективу, розвитком технологій, пошуком нових наукових рішень, які у подальшому знаходять своє використання у цивільних проєктах.

Розвиток флоту – це залучення значних державних, у тому числі іноземних, інвестицій підприємствами всіх галузей реального сектора економіки – від металургії до електроніки. Так, у будівництві нового корабля класу “корвет” планувалося задіяти близько 225 підприємств України – від Львова до Сімферополя. Крім того, будівництво сучасних кораблів – це ще й вихід на світовий ринок озброєнь. Це дозволяє не тільки забезпечити національний флот, а й дає значні прибутки державному б’юджету.

Крім проблем із технічною готовністю, є ще одна – кадрова.

На сьогодні професія офіцера, військового повністю втратила престиж у суспільстві. Відсутність у держави продуманого, грамотного патріотичного виховання, навмисне створення в засобах масової інформації негативного іміджу сучасних Збройних Сил, низьке грошове забезпечення, невирішеність соціяльних проблем відвертають молодь від армії.

На сьогодні конкурс у вищі військові навчальні заклади практично відсутній, абітурієнти мають, як правило, мінімально необхідні для вступу бали із зовнішнього тестування.

Уже декілька років відчувається хронічний брак офіцерів первинної ланки – командирів взводу, батареї, групи. Цього року найбільш гостро постала проблема звільнення старших офіцерів, які обіймали провідні посади в органах військового управління.

Сьогодні практично відсутні офіцери, які мають практичний досвід організації підготовки та виконання торпедних і ракетних стрільб бойовими кораблями.

На жаль, фінансування заходів бойової підготовки на рівні мінімальної потреби дозволяє лише підтримувати навченість особового складу на рівні, що був досягнутий 4–5 років тому. А наступного року, враховуючи прогнозовані обсяги ресурсного забезпечення, основні показники бойової підготовки будуть знижені в 1,3 рази.

Офіцери органів управління зав’язли у підготовці різноманітних відповідей, доповідей, довідок, на що витрачається близько 90% робочого часу. До цього додається безліч різноманітних перевірок. Тільки цього року у Військово-Морських Силах працювало понад 30 різного рівня комісій – від Головної інспекції Міністерства оборони України до окремих структурних підрозділів Генерального штабу. При цьому реальну допомогу не надають, проблемні питання не вирішують. Констатують лише всім відомі факти та складають нікому не потрібні плани усунення недоліків. За такого підходу повністю втрачається творчість у роботі, задоволення службою. Наслідок – небажання продовжувати військову службу.

Підсумовуючи викладене, можна зазначити: без ухвалення ефективних рішень щодо відновлення боєздатности та розвитку національного флоту держава може залишитися без одного з основних компонентів захисту національних інтересів у Азово-Чорноморському регіоні – Військово-Морських Сил.

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України