Білі плями української історії: Коліївщина

На важкодоступних крижаних шляхах, якими з небезпекою для життя до Південного полюсу час від часу таки добираються одчайдухи-сміливці, трапляються досить значні території, вкриті гладеньким, аж блискучим, наче дзеркало, льодом.Йти ним майже неможливо: не дай Боже посковзнутися і впасти, без сторонньої допомоги не піднімешся. Доводиться мандрівникам далеко обходити цей неприступний терен, бо інакше біди не обберешся. На магістралях правдивої української історії такими лиховісними ділянками є теми, так чи інакше пов’язані з Росією (і теперішньою, і давнішньою), які українські історики здавна стараються обминати; не зачепити, обійти, щоб, як мовиться, не зачепити гніздо шершнів чи тих же гусей.

Тому так багато у цій царині білих плям, викривлених даних, недостовірних фактів, бо ж давно відомо, як легко занести на манівці народ уярмлений, позбавлений права творити й пізнавати себе, отож і до сьогодні ми, українці, належно не знаємо не лише істинних речей, а й елементарного: хто у нас вартує нашої пам’яті і доброго слова, а хто – ні того, ні другого.

Візьмемо всім відому подію під назвою “Коліївщина”, оспівану самим Шевченком у поемі “Гайдамаки”, як один із епізодів національно-визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування, де діють такі відомі в нашій історії лицарі як гайдамаки, що тотожні оспіваним у віках козакам-запорожцям. Між тим, не все тут так просто: якщо козаки, приміром, лютували на чужій території, іноді теж надаремно (нищачи жінок і дітей), то гайдамаки чинили це на своїй, причому, не тільки помщаючись за заподіяні кривди своїм ворогам, а й осатаніло ріжучи “освяченими ножами” свого брата-українця, щоправда, “уніата”. Як в тій же Умані, де місцеве населення впустило їх в місто по своїй згоді, а відтак було з надзвичайною жорстокістю вирізане. Виходить, не національно-визвольна боротьба це була, чи не одна вона, а й релігійна війна, яка у всі часи і у всіх народів відзначалася особливою кровожерністю, бо її учасникам здавалось, що діють вони во ім’я Бога, з любові до Нього. Тому й така пекельна ненасить крові і вогню у так званих “народних месників”, прагнення не лише знищити супротивника, а й помучити його перед тим, вкинути живцем у вогонь.

Та щоб зрозуміти доладно, що тоді відбувалося на Правобережній Україні, – трохи історії. Отож уже після Переяславської ради, а, якщо точніше, після спільного походу на Польщу 1655 року, Москва зрозуміла, що підім’яти Україну під себе їй вдасться (в тому поході українські війська під проводом Івана Золотаренка захопили всю Білорусь і ледь не поставили Польщу на коліна!), тож уклала з Польщею Віленський мир, домовившись з нею про союз, а також про поділ Украйни на Правобережну, яка в наступному відійде до Польщі, та Лівобережну – Московську. Так в 1663-1667 рр. і сталося. Змосковщивши Лівобережну, можна буде взятися і за Правобережну, діждавшись нагоди, коли Польща ослабне. Таке сталося рівно через сто років: польські пани, особливо магнати, розперезались до краю, обираючи короля, ставлять йому безліч умов тощо. Не дійшовши згоди, висувають кілька кандидатів, партія магнатів, що програла, укладає союз-конфедерацію по виборах нового короля тощо. В 1763 році аж військо, надіслане Катериною Другою, допомогло одному з кандидатів – Станіславу Понятовському стати на престол. Коли ж той в подяку провів закон про рівність прав католиків і не католиків, усі невдоволені зібрались в м.Барі (Поділля) і оголосили про чергову конфедерацію проти короля. Тому нічого не залишалось робити, як просити царицю про допомогу. Та з задоволенням надіслала піхотні частини на чолі з генералом Крєчетніковим та донських козаків на чолі з полковником Гур’євим. По Україні ж рознеслася чутка, що московське військо прийшло рятувати українців з польського ярма, і скрізь стали виникати загони гайдамаків, які очолили Семен Неживий, Іван Бондаренко, Яків Швачка та інші. Швидко рознеслась ще “краща” чутка: цариця видала “Золоту грамоту”, у якій встановлює на Правобережжі козацький лад і закликає всіх: “Бий панів, ксьондзів, жидів і забирай собі їх майно!”. Окрилені гайдамаки “щиро” взялися за діло.

Та водночас за справу взялася і Церква. Православна, яка в першій половині вісімнадцятого століття стала різко втрачати свої позиції. Як стверджує богослов й історик 100-літній Дмитро Блажейовський, “греко-католицька Церква на Правобережжі посилилася так, що від Попраду по Дніпро всього 16 парохій залишилися православними, так що навіть Суботів, Канів, Чигирин та Моринці стали греко-католицькими” (Моє століття та деякі мої погляди на українську історію, с.32). Отож ще 1765 року православний архімандрит Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський добирається до Петербурга (будучи підданим Польщі), де його приймає сама Катерина Друга. Вислухавши його “жалі”, доручає йому написати “Естракт нєкоєй часті обід”, вчинених греко-католиками православним на Правобережній Україні (яка належить Польщі!). Водночас напоумлює його, що має зробити, вернувшись додому. Можливо, натякає, що видасть так звану “Золоту грамоту”, бо повернувшись додому, той видає її сам (руками і майстерністю свого писаря Молдована). У монастир на той час прийшов запорожець Максим Залізняк, щоб стати ченцем (дехто, в тому числі і письменник Станіслав Зінчук, вважають, що це псевдонім, причому другий, бо вперше він поміняв прізвище, коли прибув на Запорожжя), можливо, він і справді племінник архімандрита, тож йому саме той і доручає створити і очолити гайдамацький рух, щоб і Польщу розхитати, насоливши панам, ксьондзам та жидам, і “кривду” обігнати православній Церкві.

Дуже скоро в Холодному Яру збирається 70 запорожців та 300 селян і надвірних козаків. Їх метою є відновлення на Правобережній Україні Гетьманщини, причому, “без хлопа і пана”. Коли число повсталих дійшло до 1300, на сам монастирський храм Святої Трійці ченці освятили для них зброю: саморобні довгі ножі-колії (звідси – і “Коліївщина”). Максима Залізняка було обрано полковником, а той вже поділив повсталих на сотні та призначив отаманів. Насамперед вдарили на Жаботин, щоб помститися за недавно страченого сотника Харка, відтак рушили на Медведівку, Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянку і Умань. Отже, на одній і тій же території російські війська б’ють польських панів-конфедератів, повсталі селяни-гайдамаки і конфедератів (до чого їх закликають царські офіцери!), і всіх інших панів та їх підручних жидів (євреїв), а “колії” Залізняка – ще й католицьких ксьондзів, греко-католицьких священиків і навіть вихованців їхніх шкіл. До цього їх закликала “Золота грамота” цариці, яку урочисто відчитав на тому ж храмовому святі сам о.Мелхіседек. Отак на догоду Москві розпочалась релігійно-громадянська війна: українці пішли на українців. Чи не чекає це і нас сьогодні?!

Вершиною гайдамацького руху стало здобуття Умані – найбільш укріпленого міста усього Правобережжя. За той час менші гайдамацькі загони уже влились у його військо, тож мав уже тут 16 сотень, об’єднаних у два полки (16 сотенних знамен і 2 пірначі), а сам він був на скликаній Народній раді обраний гетьманом. Здобути Умань йому допоміг Іван Ґонта, який служив старшим сотником у надвірних військах магната Потоцького, власника Умані і багатьох інших маєтків, у тому числі і Христинополя, де була його резиденція (нині це Червоноград на Львівщині). Саме тут на військовому огляді він був обласканий паном, той дав йому у власність довічну 2 села (Росішки і Орадівку з доходом 20 тис. злотих і пообіцяв нобілітацію (шляхетство). Та той, будучи фанатичним православним (дав великі гроші на церкву в м.Володарка, де тоді служив ктитором, та за свої кошти звів таку ж православну церкву в с. Росіш-ки), цим вдовольнятися не хотів, мріяв про козацьку Україну, а себе бачив Уманським полковником у ній. Тож перейшов на бік Залізняка.

В Умань збіглося чимало польських панів з усіх околиць, щоб перебути тут лихо, тож взяти місто повсталим було не просто. Та коли, замість боронити місто від повсталих, дві сотні надвірних козаків на чолі з Гонтою і сотником Уласенком перейшли на їх бік, міщани вирішили впустити гайдамаків у місто. Та це їх не врятувало: саме в Умані і відбулася наймасштабніша різанина, загинуло близько 6 тисяч чоловік. У тому числі жінок і дітей.

Своїх синів Гонта тут не вбивав, у нього був лише один син (і той згодом із сотником Уласенком зуміли втекти в Молдавію) і чотири дочки. Врятував вiн від жахливої смерті і двох дітей губернатора Младановича (6-річного Павла і 18-річну Христину, яка залишила про це спогади), заявивши прилюдно: “ця ляцька дитина, дарована життєм від Ґонти”. В сім’ї поета Максима Рильського зберігся спогад, що чудом зберіг собі життя в час того розгулу їх прапрапрадід Ромуальд, який навчався в монастирській школі отців-василіан. Отож коли їх усіх привели до криниці, щоб повкидати туди живцем, він заспівав по-українськи церковний кант: “О Пресвята Діво Маріє, царице Руського краю, спаси нас”. Старший тої групи гайдамаків так розчулився, що аж пустив сльозу, хлопчину наказав відпустити, а всіх інших вкинуто у колодязь.

За той час російське військо розправилося з конфедератами, їх залишки були оточені в Бердичеві і взяті в полон. Тож польський король попросив Царицю направити їх на розгром гайдамаків, що та з задоволенням і зробила, відчуваючи, що скоро Правобережжя буде її, тож ворохобників тут їй не треба. За той час вона офіційно відмежувалася від приписуваної їй “Золотої грамоти” своєю “Чорною грамотою”. Гайдамакам же зда-лося, що російське військо йде їм на допомогу, адже разом з ним вони в різних місцях били конфедератів! Першими наблизилися донські козаки на чолі з полковником Гур’євим, Гонта з Залізняком стривожилися їх приходом, та Гур’єв прислав до них делегацію, запевнивши, що ось вони понищать конфедератів і повернуться в Росію. На радощах гайдамаки влаштували для посланців гостину, а ті опісля запросили ватажків до себе. Коли ті прибули, їх дуже гостинно прийнято і добряче напоєно. За той час наблизилась до загонів гайдамаків піхота генерала Кречетнікова, оточила з усіх боків, захопила гайдамацький склад зброї і відігнала коней, яких випасали пастухи-гайдамаки. Тепер уже можна було і не церемонитись: вождів козаки пов’язали, причому Гур’єв копав їх, як собак, Ґонту і Залізняка заковано в кайдани. Обезголовленим гайдамакам генерал Кречетніков наказав здатися: 900 гайдамаків здалися без бою. Решту було винищено чи захоплено в полон упродовж кількох днів. Цей зрадницький удар було вчинено 7 липня 1768 року, цей день теж мав би бути в нашій пам’яті. Саме цього дня зумів втекти сотник Уласенко, прихопивши з собою сина Гонти.
Розправа над гайдамаками була не менш жорстокою, ніж їх дії. Всім старшинам було завдано по 300 ударів залізними прутами. Всіх “російських підданих” (73 чоловік) відправлено в київську тюрму. Судили їх у вересні. Найлютіше засуджено Залізняка: спершу до смертної кари колесуванням, відтак помилувано, вирвано ніздрі, поставлено вогнем тавра на чолі і щоках і відправлено на довічну каторгу з Нерчинськ. Усіх інших віддано полякам. Рядових гайдамаків військовий міністр Польщі граф Браніцький відправив для публічного покарання в різні міста: у Вінницю 300 чоловік, у Броди 500, у Львів – аж 800. Публічно покарано різками і жінку Ґонти, і чотирьох його дочок в Умані, причому кількаразово, а відтак відправлено на заслання. А от Івана Ґонту судив не просто суд, а як в середньовічні часи – суд-інквізиція, і засуджено його було теж у традиціях тих часів: його смерть мала тривати 14 днів. Перші десять днів з нього мали здирати шкіру, відтак у наступні дні – відрубати ноги, руки, вирвати серце і наостанок – відрубати голову. Все це було зроблено, але вже на покійнику, бо на третій день той же Браніцький наказав відрубати йому голову.

А тепер всі разом можемо поставити собі дуже важливе для нас питання: чи насправді Максим Залізняк і Іван Гонта, оцих двоє таких неординарних людей є нашими національними героями, як це потрактовано в нашій історії? Відповіді скоріше всього будуть полярними, та, на мою думку, це хоч і великі, та все-таки нещасні постаті, які послужили чужій справі, піддавшись на ворожу для нас провокацію. Вони, хоч як би не було їм прикро це чути, лише прислужилися Москві, ослабивши Польщу, дозволили тій уже 1792 року загарбати Правобережну Україну. Рідному ж народові завдали хіба ще одну рану, нацькувавши одну його частину (православних) на другу (греко-католиків), що дуже скоро дозволить Москві в 1839 році ліквідувати остаточно і безповоротно греко-католицьку церкву на всьому Правобережжі. А існувала вона там, оберігаючи українство, вже майже 250 років.

Непроста наша історія, ой непроста!

Богдан ВИХАНСЬКИЙ.

Comments

0 comments

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

5 × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh