«Є відчуття, що і миряни, і духовенство чекали на єпископа, що вони відкриті і готові до співпраці», – владика Іван Кулик

Кінець минулого – початок нинішнього року для УГКЦ був часом призначення та інтронізації одразу декількох єпископів в Україні та за її межами. Церква готується до нових викликів, а, отже, потребує оновлення – зокрема, і кадрового. У студії «Воскресіння. Живе радіо», у програмі «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком, владика Іван Кулик, єпископ Кам’янець-Подільський, розповідає про перші місяці служіння у новому статусі, про свій шлях до покликання і досвід служіння у Римі.

Владико Іване, ви очолюєте Кам’янець-Подільську єпархію лише кілька місяців. Поділіться першими враженнями у вашому служінні на новому місці й у новому статусі. Це тим більш цікаво, що ця єпархія, створена у 2015 році, донедавна не мала єпископа…

Так, минає другий місяць мого служіння у Кам’янець-Подільській єпархії, яка має осідок у Хмельницькому. Ці досвіди – і практичного життя, й служіння – для мене нові й незвичні: фактично 20 років я був поза Україною, в Італії, там зовсім інша специфіка служіння, тому багатьом речам потрібно вчитися наново. Але Бог дає сили робити перші кроки: є перші зустрічі, відвідини парафій, щоб пізнати єпархію, людей і священників…

Як сприйняла вас Хмельниччина – парафіяни, духовенство, місцева влада? Адже особливість цієї єпархії у тому, що досі її очолював і адміністрував митрополит Тернопільсько-Зборівський владика Василь Семенюк, але його осідок – у Тернополі. Тобто ви, фактично, перший єпископ у цій єпархії, який перебуває там постійно….

Перші враження дуже добрі: є відчуття, що і люди, і духовенство чекали на єпископа, що вони відкриті і готові до співпраці і творення міцної структури Кам’янець-Подільської єпархії. Так, владика Василій довгий час опікувався цими теренами, але відчувається, що було бажання, щоб єпископ був на місці, щоб був присутній у житті єпархії щодня. Були зустрічі з очільниками області, з мерами Хмельницька й Кам’янець-Подільського… На Водохреща була велика служба та освячення води у Південному Бузі – це був гарний досвід спільної молитви за місто за участі і містян, і представників інших конфесій…

До речі, священники з інших конфесій були присутні й на вашій хіротонії. Чи були уже зустрічі із єпископами – зокрема, православними, на тему співпраці?

Так, перед Новим роком ми мали спільну зустріч представників усіх конфесій, присутніх на Хмельниччині. Це була ініціатива голови ОДА, який був призначений на цю посаду в кінці минулого року, і таким чином хотів познайомитися зі всім духовенством. Варто зазначити, що на Хмельниччині досить давно існує такий формат, як духовна рада – постійні зустрічі і обговорення різних питань представниками різних конфесій. Така зустріч також уже була, з моєї ініціативи і бажання познайомитися зі всіма, тому ми її організували при нашій катедрі Різдва Пресвятої Богородиці у Хмельницькому.

Ви довго служили у Римі, але народилися на Тернопільщині. Близькість до цих теренів, тутешнє коріння, напевно, також має значення у вашому служінні. Ви якось розповідали, що для вас дуже важливо, що народилися неподалік від Зарваниці і з дитинства приходили до цього місця на молитву…

Так, моє рідне село Переволока – десь у 15 кілометрах від Зарваниці, і моє покликання і духовне життя тісно пов’язане із цим місцем. Ми з бабцею часто ходили туди на прощу, я любив там бути. Можливо, саме перебування у цьому місці і молитва там сформувала моє подальше життя. Пізніше я вступив у Тернопільську духовну семінарію, і це також було тісно пов’язано із Зарваницею…

Ви навчалися у різних духовних закладах – у Тернополі, у Люблінській семінарії, звідки вийшла ціла плеяда греко-католицьких священників 90-х років, потім – у Римі. Згадайте якісь найяскравіші моменти з часів навчання і формації вас як священника…

Мої священичі формації почалися з Чорткова, де була так звана дяківсько-регентська школа, нині це – Дяківська катехитична академія ім. Блаженного Григорія Хомишина. Ця школа дуже багато дала мені у моєму духовному покликанні – у поглибленому вивченні літургійного співу і церковного уставу. Потім був рік навчання у Тернополі, а потім, з благословення тодішнього ректора семінарії, а нині митрополита Василя Семенюка, продовжив навчання у Любліні. То був 1998 рік, філософсько-богословська освіта в Україні тільки ставала на ноги, й тому багато студентів їхали на навчання за кордон. А Люблінська семінарія мала довгу історію і великий досвід, мала можливість розвиватися навіть при комуністичному режимі… Там було цікаво – і навчання, і спілкування з польськими семінаристами, і пізнання іншої країни й ментальності. Все це розширювало світогляд, давало об’ємніше бачення багатьох питань, і це також були цінні для мене досвіди для формування як людини і священика…

До речі, про Тернопільщину, де у часи підпілля УГКЦ діяла підпільна семінарія і жили дуже важливі для Церкви особистості – як от, владика Павло Василик. Ви ще застали, торкнулися тих, хто втримував УГКЦ у підпіллі?

Сам я це не дуже пам’ятаю, бо був зовсім малим, але рідні розповідали, що владика Павло, як підпільний священник, часто відвідував і наше село, й інші містечка і села у Бучацькому районі, їздив на Львівщину й Хмельниччину. Особисто я познайомився з владикою, коли мені було десять років, у 1989-му. Церква виходила з підпілля, у нашому селі було два храми, але обидва – у власності православної громади, і греко-католики розпочали своє служіння під відкритим небом, на території місцевого цвинтаря. І от приїхав владика Павло служити там Літургію – мені було цікаво, можливо, вперше в житті побачити єпископа, таку, справжню Літургію і навіть трошки прислуговувати на ній. І це було чимось надзвичайно вражаючим для мене. Пам’ятаю ті полум’яні проповіді владики Павла – і патріотичні, і глибоко духовні. Можливо, і своє покликання пов’язую з тими подіями і часом, тому що відтоді постійно приходив на молитву і Службу Божу, почав читати апостола в храмі. Тому постать владики Павла присутня у моєму житті і покликанні…

Ви навчалися у Римі і здобули ліценціат з патристичного богословя. Чому саме цей напрямок обрали?

Патристика, чи патрологія – наука про отців Церкви, про їхнє навчання, яке є для нас особливим і дуже важливим. Отці Церкви – це люди, які жили у перші віки християнства, відразу після апостолів, і намагалися передати науку Христа у, можливо, найчистіший спосіб, фактично напряму. Тому цей досвід святих отців, їхнє життя і навчання є базовим для всієї християнської Церкви. Їхні постаті об’єднують різні Церкви, а їхні твори є фундаментом усієї духовної церковної науки.

У Любліні і в Римі я мав можливість досліджувати життя святого Кирила Єрусалимського, який жив у кінці ІІІ століття. Моя праця полягала у вивченні розуміння Таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії у його научанні. Адже у перших віках християнства ці таїнства уділялися у дорослому віці. Ці три таїнства християнського втаємничення святий Кирило описує дуже цікаво і глибоко: у нього є так звані катехизи, які він виголошував тим, хто готувався до хрещення. Моїм завданням було показати, як від початків відбувалися ці таїнства та приготування до них, яке могло тривати й три роки… Ці досвіди ранньої Церкви дуже цінні для нас сьогодні у відродженні і глибшому переживанні нашої віри…

Не можу оминути період вашого служіння в Італії – п’ять років навчання і десять років служіння у церкві святих Сергія і Вакха у Римі, спочатку як адміністратор, а потім і як парох. Ця церква – невеличка і дуже затишна, розташована у будинку, була і є головною церквою нашого екзархату в Італії. У 2000-х відбувся великий наплив трудових мігрантів з України, який, напевно ж, змінив і церковне життя…

Так, мій душпастирський досвід почався в Італії у 2005 році: я був уже висвячений на священника, але продовжував навчання. І, як і всі священники, які приїжджали до Риму вчитися, якийсь час присвячував душпастирству – щосуботи-неділі їздив до громад, часом за кілька сотень кілометрів. На той час в Італії уже було понад сто українських громад і лише 30 священників. Тому так важливо було допомагати у душпастирстві: відслужити Літургію, посповідати, побути з людьми.

Це був цікавий і важливий час відчування духовної потреби людей і душпастирського бажання бути поряд з ними. Адже специфіка італійської еміграції і тоді, й, можливо, тепер – що це жінки, які приїхали на заробітки, залишивши в Україні сім’ї, люди, які потрапили у зовсім інше мовне й культурне середовище, часто без документів. І Церква ставала для них центром і осередком не тільки духовної, а й моральної і психологічної підтримки…

Розкажіть більше про церкву святих Сергія і Вакха, де ви служили до призначення єпископом – у чому її історичне значення для УГКЦ?

Історичність її полягає у тому, що це, можливо, найстаріший український храм поза межами України. Коли у 1595 році була підписана Берестейська унія між Київською митрополією і Апостольською столицею, Київ хотів мати свого представника – легата, у Ватикані. Це було погоджено, і коли до Риму приїхав перший представник Київського митрополита – Михайло Корсак, Ватикан надав цю церкву й прилеглі до неї приміщення у розпорядження Київської митрополії та її представників. Це було у 1641 році. Церквою опікувалися отці-василіяни, і впродовж багатьох століть вона була українським острівцем в Італії і Римі. Був період, коли ми її втратили, але завдяки патріарху Йосифу Сліпому, який у 1963 році повернувся з Сибіру до Риму, її вдалося повернути УГКЦ. Завдяки патріарху Йосифу у 1970 році була створена і парафія УГКЦ у Римі, і в такий спосіб юридично зафіксована українська присутність. Тоді, у 70-ті роки, українців у Римі було небагато – семінаристи, священники, які приїздили на навчання, нечисленні емігранти. Але патріарх Сліпий мав такий авторитет, що Ватикан дозволив йому створити персональну парафію. Для розуміння цієї ваги і авторитету Йосифа Сліпого: у 2000-ні, коли з’явилося багато українських громад (це були капеланії при римо-католицьких храмах), українцям було дуже важко знайти розуміння у італійських єпископів і здобути дозвіл на створення парафії, незважаючи на велику потребу у цьому.

Історичність цієї церкви ще й у тому, що при ній була колегія, де проживали священники, які приїжджали до Риму на навчання. Ще до Другої світової війни там жили Омелян Ковч і Миколай Чарнецький, проголошені блаженними священномучениками. Першим парохом цього храму у 70-х роках, після його повернення УГКЦ, був Блаженніший Любомир Гузар. Пізніше багато років його парохом був о. Іван Музичка – священник, богослов, письменник, ректор Українського католицького університету ім. св. Папи Климента у Римі.

Тепер церква святих Сергія і Вакха є катедральною церквою екзархату УГКЦ в Італії, створеного минулого року. Розкажіть про своє десятилітнє служіння саме у ній, і загалом – про УГКЦ в Італії…

Як я вже розповідав, Церква в Італії – це не лише духовне середовище, хоча це – насамперед, а й місце зустрічі людей, місце, де можна знайти різного роду підтримку й допомогу. Те, що завжди додавало сили у служінні, – розуміння, що Церква має бути з людьми, які її потребують, шукають дорогу до Бога і підтримки на цьому шляху. Це особлива духовна праця для людини на чужині – потреба молитви і сповіді, прагнення, щоб її вислухали і почули.

Другий момент – соціальне служіння Церкви. Так при парафіях священники організовують зустрічі, пов’язані з юридичними питаннями, щоб пояснити людям їх права і можливості, роз’яснити закони Італії тощо. Також при церквах є курси італійської мови, можливість медичного обстеження і допомоги, оскільки не всі мають можливість звернутися до лікарні. І, звичайно, українці-емігранти святкують свята, пов’язані і з національними датами, і з церковними, саме на парафіях. Ці святкування відрізняються від Різдва чи Великодня в Україні, як і переживання недільного дня: люди часто приходять до церкви на цілий день, залишаючись там до вечора на катехизацію, спілкування. Більшість не має своїх домівок, тому домівкою стає храм. Особливими є й Різдво і Великдень, які є справді великим родинним святом. На Святвечір у нас завжди збиралося до 500 людей, була спільна вечеря, коляда, ми могли бути разом, молитися, спілкуватися і так одне одного підтримувати…

Наостанок – питання щодо створення екзархату в Італії як окремої структури. Наскільки важливо, щоб УГКЦ була офіційно визнана і прийнята в італійському суспільстві?

Те, що проголосили екзархат, означає, що уже є певна структура Церкви. Проголошення парафії, екзархату чи єпархії є свідченням того, що для цього є підгрунтя і є певний ріст, розвиток. За ті майже 16 років, що я був в Італії, я на власні очі бачив, як розвивалася наша Церква, наші громади й служіння. Тобто УГКЦ підійшла до моменту, коли вся ця діяльність потребувала організації у певну структуру. Це важливо, бо коли є екзарх, буде і єпархія, а пізніше і правлячий єпископ. Це дає більше можливостей допомагати у служінні і священникам, і нашим людям там.

Звичайно, Церква має багато труднощів, але маючи таку структуру, можна глобальніше відповідати на виклики і проблеми, які переживають і Церква, і люди. Зараз є багато родин, чиї діти народилися в Італії, людей, які там залишаться, і треба думати, як зберегти цю українську свідомість і ідентичність. І Церква як структура може і повинна брати у цьому активну участь.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

three + nine =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh