“Саша відчував, що помирає. Лежачі на потресканном бетоні нового терміналу, з десятком осколків в тілі, він холодеющими пальцями намагався дотягнутися до чеки – підірвати разом з собою наближаються орків.. ..вибух, біль, світлий тунель перед очима.
Раптово Саша побачив своє скалічене, усипане уламками тіло зі сторони.
Він зрозумів, що мертвий. Як не дивно, страху не було. Була неймовірна легкість і ясність свідомості. Єдиним, про що він жалкував, було те, що перед останньою атакою він так і не встиг написати мамі. Але ж тепер він все одно зможе її побачити – вирішила душа, і вирушила в далекий шлях на рідну Львівщину.
Пролітаючи над Україною, солдат бачив все. Він бачив, як зійшли з розуму запорізькі пенсіонери, пирскаючи слиною, проклинали сносивших пам’ять пам’ятник Леніну “фашистів”.
Бачив, як шикувалися черги за гречкою, яку роздавали Вілкул та Кернес.
Бачева обдолбанное київське бидло, сбившее дитини, і суддю, що відпустив це бидло під заставу в $10000.
Бачева рівненське рагулье з лопатами, знищує рідну землю заради шматка бурштину.
Бачева одеських митників, що покривають контрабанду та миколаївських ментів, барыгующих амфетаміном.
Країна продовжувала жити як ні в чому не бувало – ніби не було ніякої війни і тисяч загиблих молодих пацанів. Солдат заглянувши в будинок депутата, побудований за провал євроінтеграційного законом, і в квартиру редактора “націоналістичного” видання, що переховується від мобілізації.
Він спостерігав, як ректор за конверт закриває сесію студентам-медикам, а голова райради отримує частку від незаконної вирубки лісу…
Раптово повернулася біль. А з нею – радісний жіночий голос “Михалычь, тут наш козак прокинувся”. Втомлений лікар в пом’ятому халаті посміхнувся, і розповів солдату, як його в останній момент товариші витягли з вже займаної чеченцями нейтралки, як пройшла низка важких операцій і тижня комі в госпіталі Дніпропетровська…
Пройшов місяць. Наглаженный кітель, медалі, важкий рюкзак за спиною. Солдат йшов по вулиці рідного міста. Він чекав радісних посмішок перехожих і веселих привітань, але натовп пробігала повз нього з кам’янко яними, байдужим особами. Водій маршрутки, побачивши посвідчення УБД сказавши “льготні вже є, оплачуйте”, а двірничка Аня у дворі почала голосити про братовбивчу війну і фабрику в Липецьку.
Весь світ ніби питав у солдата “за що, за КОГО ти воював?”.
Саша сів на лавочку і тремтячими руками закуривши. Такого відчаю він не відчував ні під шквалом російських снарядів на Савур-Могилі, ні в выжженом полі під Иловайском. На очі накочувалися сльози..
І раптом хтось поплескав солдата по плечу, і дзвінкий дитячий голосок сказавши “дядечку, спасибі вам”. Солдат піднявши очі і побачив перед собою дівчинку 8 років. “Спасибі, що у нас немає війни”. Дитячі блакитні очі дивилися на солдата, а за його неголених щоках котилися сльози…
“Так. Саме за це я і воював.”
®Автор не відомий.
Юлія Толмачова
