Християнство на українських землях почало поширюватися ще в апостольські часи. Перші християнські общини появляються на північному Причорномор’ї уже наприкінці І століття нашої ери.
Є свідчення, що тут проповідує християнство апостол Андрій Первозваний, якому в уділ припала саме наша земля – Скіфія. Є переказ і про папу св. Климентія (третього після апостола Петра), який був засланий у Херсонес (Крим) і там застав громадку християн в кількості 2000 вірних. В Минології імператора Візантії Василя ІІ (976-1005 рр.) мовиться про трьох скіфських мучеників з тих прадавніх часів – Інна, Рима і Пінна (І. Огієнко) у Галичині.
Під час археологічних розкопок виявлено сліди існування християнських церков уже в ІІІ столітті, як також відомо, що готи прийняли християнство в Криму в ІV ст. і мали там уже єпископство. Блаженний Теодорит розповідає про Івана Золотоустого, який посилав туди місіонерів наприкінці того ж ІV століття, які закладали там церкви. Робити це було зовсім не важко, тому що морально-етична свідомість населення Руси була якщо не близька, то внутрішньо податна на етичну науку нової релігії (еллінський вплив тут був здавна). З тих далеких часів і перший глибокий культ на українських землях – згадуваного уже папи Климентія, після мучеництва і смерті якого відбувалися численні чудесні зцілення, а голова якого упродовж майже двох тисячоліть була найвищою християнською реліквією Києва (Є. Маланюк). Сюди, як знаємо, її привіз ще князь Володимир Великий. В Таврію був засланий і папа Мартин І, який помер і був похований там 655 року.
Не зупиняюсь на подорожі апостола Андрія Дніпром через всю Україну, бо її як такої, очевидно, не було, про це, що то пізніша вставка в Літопис, довів ще такий знавець християнства як професор Московського університету царських часів Євгеній Голубінський в своїй тритомній праці “История Русской Церкви” (М., 1901, т. І, С. 19-34). В Причорномор’ї він проповідував, можливо, плавав і по Дніпру, та не дальше порогів, тодішні греки-візантійці дуже пишалися тим, що саме він заснував їх церкву, отож щоб збити їх пиху і було витворено міф-оповідання в літописі. Однак слід зазначити, що в
ХІ столітті, коли писався літопис, пам’ять про апостола Андрія була такою великою, що 1086 року князь Всеволод вибудував в Києві Андріївську церкву, а 1089 – така ж церква постала і в Переяславі. А от до середини ІХ століття розвиток Руси майже зовсім не висвітлений у наявних писемних джерелах: перекази про Кия – напівлегендарного засновника давньо-
руської столиці і родоначальника київ-ської династії, згадка про аварське іго, наявні відомості про боротьбу полян з сусідніми племенами, фольклорні спогади про хозарську данину – от і все.
На щастя, більш-менш достовірна писемна історія починається від Аскольда – останнього представника дому Києвичів, бо ж це одна з найяскравіших сторінок історії Руси, переломний момент у розвитку східного слов’янства, коли Русь досягає неабиякої могутності і виходить на світову арену. За свідченням арабських джерел, в середині або на початку другої половини ІХ століття у Східній Європі існують три об’єднання східно-слов’янських племен: Куявія, Славія і Артанія. Куявія – це держава Аскольда, за термінологією А. Насонова і Б. Рибакова – це початкова Русь, або ж “Русь у вузькому значенні слова”. За Аскольда до неї входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західні частини сіверян з містом Черніговом. Головні її інтереси – південь та південний схід, її приваблюють багаті та сильні держави: Хозарія, Грузія, Вірменія, Албанія (Азербайджан) і навіть віддалений Багдад. Головні зовнішньо-політичні акції Аскольда – походи на Візантію та договори з нею. Перший похід – це раптовий напад на Константинополь у 860 році, який закінчився гучною перемогою. Цим було досягнуто дипломатичне визнання Руси, яка від того часу вже осягла позицію як суверенний політичний організм.
Та чи не найважливішим наслідком цієї перемоги стало запровадження християнства на Руси. Факт цей не дуже популярний у новітній історіографії (яка звикла відносити християнізацію нашої країни до 988 року), але він цілком достовірно зафіксований у джерелах і візантійських, і вітчизняних. Зокрема, пише про це сам константинопольський патріарх Фотій, що “руси, які дотепер були нашими ворогами, які наводили пострах на наші землі своїм розбоєм, тепер стали нашими рабами, бо прийняли від нас, греків, Христову науку й хрищення”, а в енцикліці
867 року роз’яснює, що це була не приватна справа Аскольда і його дружинників, а бажання мас: “І в них ( в Руси – Б.В.) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди”. Вторить йому інше джерело (Поширювач Порфирогенета): “Скоро після облоги прийшло від них посольство, яке просило зробити їх речниками Божественного хрещення, що й було зроблено”. Араб Ібн-Хордадбег, мандруючи нашою землею, характеризує нашу Русь як країну суцільно християнську. Серед наших джерел найдокладніше цю подію змальовує Никонівський літопис, у якому є окрема стаття під назвою: “О князи Русьстьм Осколдь”, де і йдеться про запровадження християнства. Спершу в ній йдеться про вкинення в огонь Євангелія, яке залишилось неушкодженим, а опісля читаємо: “Сіє видівше Руси удивившися, чудящєся силь Христовь, и вси крєстисяша” (М. Брайчевський). Навіть у Церковному статуті князя Володимира є твердження, що Русь хрестилася за часів патріарха Фотія, тобто відбувся акт запровадження на Русі християнства як державної, загальнонаціональної релігії (хоч язичників, зрозуміло, було ще немало).
“Русь прийняла пастиря” – це значить єпископа. Сан його був архієпископ і звався він Михайло (Сирин). Про це пишуть Константин Порфирородний та Михайло Гліка, та найважливішим документом, що засвідчує існування Київської єпархії, є церковні документи під назвою “Василіки”, складені за імператорів Лева VІ (886-912 рр.) та Константина Порфирородного (912-959 рр.), що містять списки кафедр: у першому реєстрі Руська митрополія значиться під номером 61, у другому – 60. Та найпереконливішим доказом християнізації Руси все ж є факт запровадження Аскольдом 860 року так званої Руської ери, відкриття це зробив у 1960-х роках академік Б. Рибаков, знайшовши в літописах згадки про її запровадження. Отже цим було підкреслено, що для Руси наступив новий час, ера християнства. Тоді ж було започатковано і складання хроніки Нової Руси, фрагменти якої помістив Никонівський літопис і яка була значно давнішою, ніж “Повість минулих літ”. Той же Б. Рибаков назвав її “Літописом Аскольда”, довівши цим фактом ще раз непересічність події, вчиненої 860 року: при-йнявши християнство, Русь береться осмислити своє минуле, а відтак і своє місце серед інших країн світу. Не міг не згадати це і літопис “Повість минулих літ”, у якому читаємо: “В Льто6360, индикта 15…нача ся прозивати Руска земля”
(М. Брайчевський). Тож як би ми не опиралися, а все ж мусимо визнати, що першим запровадив християнство на нашій землі наш український князь – каган (цар – імператор) Аскольд з династії Кия, і стали ми християнами не 1025 років тому, а повнісіньких 1150 літ!
А що зробив князь Володимир? Просто-напросто здійснив це повторно, бо клан язичницьких жерців під “благородним” гаслом, що ми не будемо рабами візантійських імператора і церковників, збаламутив суспільство і воно змовчало, коли ті ж жерці змовились з ватажком варягів Олегом і вбили Аскольда 882 року, поновивши владу язичників і потоптавши святу справу, здійснену цим великим поводирем нашого українського народу. Зрозуміло, що не остаточно: християнство і далі продовжувало своє буття в нашому народі – в Києві діяла церква св. Іллі, християнами були дружинники наступника Олега Ігоря, його дружина Ольга, дочка братанича болгарського царя Сімеона, може, й Ігор під її впливом охрестився, за що і був убитий. Багато чого ми не знаємо докладно з цієї епохи: на догоду різним князям літописці змивали з “Повісті минулих літ” різні фрагменти і на їх місці наводили інші. В усякому разі не хрести-лася княгиня Ольга в Цареграді, бо прибула туди християнкою з духівником о. Григорієм, не сватав її Константин Порфирородний, бо була вона уже бабусею, не шукав Володимир Великий красивого обряду, а незалежності як від папи, так і від імператора Візантії та патріарха тощо.
Чому ж поновлював християнство? Бо величезна імперія потребувала “цементу”, який би її скріпив, цьому могла зарадити віра в єдиного Бога, а не в багатьох божків, з яких кожне плем’я вирізняло “свого” як найбільшого. Та й час вже було це зробити, бо християнськими були вже всі сусідні держави: 860 року хрестився болгарський цар Борис, в тому ж році солунські брати Кирило та Мефодій стали християнізувати Моравію (Чехію, Словакію, частину Польщі і навіть нашу Перемиську землю), наприкінці VІІІ-на початку ІХ століття охрестилися Хорватія і Словенія, 867 року – Сербія. Слід нам знати з приводу Володимирового хрещення і таке: як довів той же професор Є. Голубінський, оповідання про нього – це пізніша вставка, вписана через двісті літ, тому в ній чимало помилок. Не могли бачити післанці князя відправу в Софійському соборі, бо після землетрусу той лежав в руїнах, не міг Володимир охрестити киян в 988 році, бо пішов походом на Херсонес (Візантію) аж 989 року. Отож хрещення сталося не раніше літа 990 року, і хрестили киян не грецькі попи, а українські священики, привезені з Перемишля (навіть не знаємо місця, де це відбувалося: літописець називає Дніпро, інші джерела – Почайну, “Синопсис” Інокентія Гізеля – Хрещатик. А от князь Володимир охрестився ще в 987 році чи в Києві, чи в м. Василькові, бо отримав християнське ім’я Василь. Грецькі єпископи прибули в Київ – Переяслав аж 991 року, митрополит Леон ще пізніше.
Серед пересічних громадян України, особливо в нинішній час, дискутується питання: то яку ж церкву витворив Володимир Великий на нашій землі? Відповідь – християнську. Як частину Вселенської, із своїм українським обрядом, в основу якого був покладений обряд східний, гре-цький, з деякими елементами західного, римського (приміром, відзначення свята “перенесення мощів святого Миколая в Бар”, позаяк греки називають це “крадіжкою”), з використанням староукраїнської мови і місцевих звичаїв. В греків князь прагнув лише допомоги з організації єпархій та забезпечення, шляхом купівлі, храмів іконами, хрестами ризами тощо, богослужебні книги у нас давно були свої, створені послідовниками Кирила і Мефодія, була певна кількість і священиків. Чи не тому один із перших митрополитів (Михайло), направлений патріархом на служіння, повернув назад, бо побачив, що хрещення не грецьке, а місцеве. Іншими словами, наша Церква главою церкви вважала Рим (ще княгиня Ольга попросила звідти перших єпископів – Либутія і Адальберта), шануючи, водночас, і Константинополь. Не змінилося це і після розколу Церкви 1054 року. Так, Ярослав Мудрий, прозваний “тестем” Європи, мав дуже тісні стосунки з Римом, зміцнювані династичними зв’язками (шлюбами) з королями більшості європейських держав, які теж були в орбіті Риму. Таку ж політику вів і Ярополк Ізяславович, який 1075 року прибув із дружиною Іриною в Рим, де папою Григорієм VІІ був коронований. Іменем св. Петра він передав владу над монархією Києва синові “короля Русів Димитрія” (християнське ім’я Ізяслава). Та найбільше бажали усамостійнення нашої Церкви, і коли натрапляли на опір греків, старалися мати своїх голів її : в 1051 році цього досяг Ярослав Мудрий – митрополитом обрано священика с. Беретова під Києвом Іларіона, а 1147 року за Ізяслава ІІ київським єпископом обрано без згоди Візантії Клима Смолятича. І це вже після Володимира Мономаха, за якого так масштабно розпочалося “звізантійщення” нашої Церкви.
На жаль, не знайшлося у нашій землі достойних мужів, які б зуміли зробити ще тоді в ХІ-ХІІ ст. рід латинсько-візантійської синтези, що привело б до повного унезалежнення. Не домоглися цього в ХVІІ ст. митрополити Петро Могила і Велямін Рутський, як не досяг цього і сам Андрій Шептицький у ХХ сторіччі, який цю проблему поставив метою усієї своєї церковно-пастирської творчости.
Що ж, плоди нашого вікового недбальства доводиться нам пожинати і сьогодні, та, на жаль, мова тепер йде не так про усамостійнення Церкви, як про можливість втратити і саму незалежність нашої держави, бо Московська Церква, на теренах якої ми засіяли християнство аж в ХІ-ХІІ століттях, будучи Церквою-дочкою, зуміла шляхом підкупу і терору стати Церквою-матір’ю і нині, чванячись своєю “канонічністю”, сіє страшну смуту в очах насамперед російськомовної частини нашого народу, прагнучи навіки-вічні ліквідувати як нашу Церкву, так в цілому і наш народ, і його державність. Одним із заходів цього потворного дійства було й широко розрекламоване нею святкування 1025-річчя нібито її Церкви. Запитаймо ж самі себе: про яке святкування в Москві може йти мова, коли на її землях християнство існує не більше дев’ятисот літ (не рахуватимемо ж Новгородчини, адже цю землю вона загарбала аж через 300 літ!)? Доки терпітимемо наругу над собою, над своєю історією, над своєю Церквою?!
Богдан Виханський, вчитель історії з 50-річним стажем, пенсіонер.
