Фрески. Оповідання Олесі Олендій

Фрески. Цілісні – яскраві і кольорові, напівзатерті, майже втрачені – ледь видимі. Оті давні, датовані ХІ століттям, що прикрашають стіни Софійського собору у Києві? Чи ті, що їх малював на початку 40-х рр. ХХ століття на стінах віли її німецького власника всесвітньо уславлений польський маляр та письменник єврейського походження, виходець з Дрогобиччини на Львівщині Бруно Шульц? І частину яких 2001-го року нелегально вивезли за межі держави, що стало причиною міжнародного скандалу із звинуваченнями України в недбалому ставленні до єврейської культурної спадщини. Ні? Розписи ХУІІІ століття, створені ченцями-єзуїтами Франциском і Себастьяном Екштайнами у колишньому костелі єзуїтів у Львові- сьогоднішньому Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла? Над реставрацією останніх спільно працюють українські та польські науковці. Усі ці фрески і разом, і поокремо заслуговують на увагу як створені в Україні. Як частина культурної спадщини України. Але існують ще й інші фрески. Фрески пам’яті. Вигадка? Чому ж?! Якщо стіною вважати пам’ять, а розписами на ній – людей, місця і події, можна з певністю говорити про існування фресок пам’яті.

“Є спогади, які не захочеться віддати навіть за скарб. Адже вони дорожчі. Вони – дорогоцінні камені пам’яті”, – стверджує у своєму романі “Місячний камінь” англійський письменник Вілкі Коллінз.

392 сходинки вгору. 392 сходинки до національного Пророка. 392 сходинки у майбутнє. Найперша подолана у моєму житті в чотирьохрічному віці разом із мамою гора – Чернеча у Каневі – місце захоронення Кобзаря. Майже чотири сотні сходинок, з висоти яких від охоплених зором краєвидів приємно паморочилося у голові.  Гарне місце для земного спочинку заповів собі поет. – “…Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий…”. Дорога до Тараса. А насправді дорога до себе. Оте відвідання маленькою дівчинкою разом із мамою його Музею-заповідника усвідомлення себе у світі і світу в собі. Образ Тараса Григоровича супроводжує мене від народження – на стіні моєї кімнати у батьківській квартирі й нині висить багато десятиліть тому вишитий маминими руками на тоненькому полотні загальнознаний портрет дядька Шевченка у каракулевій шапці. Дивиться на мене своїм суворим поглядом з-під густих брів. У дорослому віці я навчилася з ним розмовляти: “Не треба аж так строго, Тарасе! Я ж знаю, що нам було б про що поговорити: про Україну, літературу, мистецтво, сучасні тенденції в моді. Цьогоріч Твого чорного каракулевого кожуха можна було б замінити на… чорне пальто з каракулевим димчасто-сірим коміром. А може б тобі сподобалася шуба з вовка? Ти ж любив гарне вбрання. Певна, тобі б припали до серця творчість українських сучасників – поетеси Ліни Костенко і картини художника Івана Марчука. Іван Марчук – один із Твоїх численних шанувальників. Він, як і Ти – особливий. Марчук створив  “Шевченкіану”, що нараховує 42 картини циклу “Голос моєї душі”. Ти мріяв про хату в Каневі. А він мріє про власний музей, бо має так багато намальованих картин, що для них ні простору майстерні, ні стін не вистарчає”. Найтяжчою була б наша розмова про Батьківщину, її спалені і сплюндровані східні землі, загарбницьки відтятий  Крим. Скільки років минуло, а ніби нічого й не змінилося. Росія й далі шматує чужі території, вбиваючи її захисників.

Опісля він прийшов до мене вчителем у своїх віршах з пожовклих сторінок старого “Кобзаря”. Принишкло вловлювала глибину  думок у “Катерині”, журбу в “Думи мої, думи мої…”, любов до рідного краю у “Садок вишневий коло хати”…

Чернеча гора – третій пункт мого дитячого пізнання Шевченка. За нумерологічним значенням три – зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім. Чи не тому багато років я так дорожитиму невеличкою,  виданою на крейдованому папері, збагаченою кольоровими світлинами книжечкою “Канів. Чернеча гора. Музей-заповідник Тараса Шевченка”. Книжечка загубиться під час одного з ремонтів у батьківській квартирі. А усвідомлення цієї втрати прийде до мене багато років потому, коли вже не житиму в Україні. Тоді зрозумію, що разом із нею втратила частину фрески свого дитинства. Зображення збереглося у пам’яті напівзатертим. У ньому не вистарчає деталей і мого реального дотику до гладеньких сторінок музейного видання із світлиною бронзового Тараса на горі над Дніпром – спогад, яким не діляться за жодні скарби. Він живий в мені. Навіть такий… потьмянілий.

“Минуле, яке зберігається в пам’яті, є частиною нашого сьогодення”, – переконує польський філософ Тадеуш Котарбинський. Несемо його з собою і, як сліпець із фрески Яна Розена “Похорон святого Одилона” у львівській Вірменській церкві, крокуємо у завтрашній день. Не кожен може забрати з собою минуле у майбутнє в реальному вимірі. Коли поміж “було” і “буде” стоять втрати або реальні кордони між територіями чи країнами і тисячі кілометрів доріг, майбутнє з минулим поєднуються фрагментами. Цілісні фрески, навіть напівзатерті, належать минулому.  У людській пам’яті не реставруються ті фрески, на яких неможливо відтворити бодай одне з двох – місце їхнього створення або персонажів. Бо третє – події за жодних обставин не повторюються і не відтворюються. Щоправда, окремі події мають здатність видозмінюватися. Як от постійно повторювані великі релігійні свята Різдво і Паска. Із року в рік, святкуючи їх у тій же ж домівці з тими ж рідними людьми, хапаємося за ілюзію повторюваності. “Дай Бог до другого року дочекати!” – на кожне Різдво і на кожен Великдень говорить мій старенький татусь. Бо повторюваність свята у дорогих серцю реаліях таки наша ілюзія. Тисячу, сотні тисяч разів мав рацію улюбленець українського глядача, народний артист України Богдан Ступка: “Радію сонцю, дощу, так, так… А ось життя? Життя воно до заходу рухається… Нецікаво. Що за радість – наближатися до смерті і піти в інший світ?…”

Мої українські фрески з життя до життя за тисячі кілометрів від Батьківщини – моє сьогодення. На них – бджоли. “Я воїстину була вуликом, коли сама священна бджола – Син Божий – оселилася в моєму череві”, – переказувала Свята Бригіта слова Богоматері. У трактуванні християн літаюча в повітрі бджола – душа, що вступає в Царство Небесне, символ її безсмертя і чистоти. Якщо вірити в те, що бджола – це душа, то мій батько, для якого бджолярство – серйозне захоплення, їхній пастир. Його вільні години у погожі літні днини завжди проходили поміж вуликів. Бджолярство – другий батьків самотужки освоєний фах. Щомісяця поштарі клали у нашу поштову скриньку російськомовний журнал “Бджільництво”. Українською мовою такого видання не існувало. Бо ж держава тоді була інша – серпа і молота. Щомісяця батько його уважно читав, черпаючи знання – як правильно доглядати за бджолами, як боротися з трутнями, як утепляти вулики на зиму, як годувати бджоли у холодну пору року, як виготовити рамки на мед, як качати мед. За увагу і піклування бжоли щедро віддячували наповненими медом рамками і повними відрами чистого меду. Батько – добрий пасічник, бо до нього щороку прилітали нові рої. Бджолярство у родині мого татуся – заняття, що передалося йому від дідуся: від батька до сина. Займався ним на Івано-Франківщині і старший татусів брат. Але батькові воно вдавалося краще, тому дядько Грицько у питаннях бджільництва з ним радився.

Спогади про батькове бджолине господарство – спогади про спеціальні захисні шапки з сітками, що нагадують чудернацькі капелюшки, про маленькі літаючі створіння, перед якими завжди мала страх – аби не вкусили, бо вони таки кусали. А я нерідко забувала, що, випускаючи жало, бджоли свідомо йдуть на смерть  – природні камікадзе. Усі ці фрески – дорогоцінні камені моєї пам’яті. Або ж мед, який їм великою ложкою. Мені він зовсім не гірчить. І навіть знаю, чому – батькові бжоли робили його із найкращого квіткового нектару. Можливо, навіть ромашкового. І я віритиму в це, якщо й неправда. Бо ромашки – квітковий символ моєї України. Не волошки і не маки. Ромашки. На квітковій грядці батьківської дачі, посаджені мамою, усе літо квітнуть великі ромашки. І милують око не лише там, а й вдома, у вазі. У своїй любові до ромашок маю уславленого однодумця. Іван Марчук – один із ста найвизначніших геніїв сучасності намалював їх саме такими як люблю я – розкішними  в своїй простоті. Ромашки древні слов’яни зараховували до святих рослин.  А легенда розповідає, що з’явилися вони із шкаралупи великодніх яєць і символізують невинність малюка Ісуса.

Багато десятиліть гноблена за бажання жити і думати вільно, навіть в офіційно проголошеній незалежності природньо, духовно і культурно багата Україна не є собою. Попри усі гучні заяви можновладців й персональні успіхи її окремих громадян-особистостей моя Батьківщина все ще не сформувалася у суспільство для людей.

На стіні моєї пам’яті з поміж усіх вирізняється одна фреска. Вона кольорова. Проте кольори – бліді. Фреска очікує, коли обраний талановитий художник організує великий пленер. На нього він запросить небайдужих українців. Усі вони візьмуть в руки пензлі і поновлять зображення на фресці фарбами насичених яскравих кольорів. І в цій фресці відобразяться втілені в реальність віковічні бажання українського народу про квітучу й заможну Україну для громадян. Бо та фреска і є сама Україна.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

twelve + six =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh