Медичний капелан про те, коли не варто говорити. Відео

Отець Володимир Мощич – медичний капелан при Львівській обласній інфекційній лікарні та Львівській обласній дитячій лікарні «ОХМАТДИТ», а також голова комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Львівської архиєпархії. У розмові із tvoemisto.tv отець Володимир розповів про чудо зцілення та про те, чого можна навчитися у хворих.

Про медичне капеланство

Звичайно, коли я починав свою працю як медичний капелан 6 чи 7 років тому, то на початку я дуже переймався тим, як я прийду до хворих. Адже мене запрошують туди, де є біль і горе. Я не знав, які слова розради я скажу там, де мене чекають. Адже люди в такому стані від священика не хочуть чути лише слова молитви. У такий час вони чекають слів підтримки та розради. Я знав, що жодне слово – чи президента, чи священика – кардинально не вирішить проблеми. Але я також знав, що моя присутність там є важливою. Бо коли священик поруч – є підтримка, є якась надія, є молитва. І в такому стані для людей дуже важливо, що поруч є хтось, хто молиться за твою дитину, за тебе чи за ту ситуацію, в якій ти опинився.

Навіть коли близька людина померла, і священик вже практично нічого не змінює в цій ситуації, він приходить просто віддати належне цій людині, цій родині, тілу. У такій ситуації навіть якщо ти нічого не говориш, а просто молишся, найбільша ефективність в тому, що ти є присутній – щоб людина почула, що хтось є збоку і комусь небайдужа її рана. Підтримка, відчуття того, що ми є всі разом допомагає легше пережити і смерть, і розлуку, і хворобу.

Про те, чого можуть навчити хворі

Будучи медичним капеланом, я маю нагоду працювати з хворими дітьми. Часто мені доводиться хрестити новонароджених дітей з різними вадами, патологіями, іноді навіть вадами, несумісними з життям. Перед Великоднем була ситуація, що мене чекали, щоб охрестити дитину. Мама цієї дитини розповіла, що зовсім не готова до Великодня, що вона не пекла паски, але вона мені сказала: «Я не переймаюся, що я не готова до свят. Основне для мене – здоров’я дитини. Христос – це є наша Паска, і я вірю в Христа». Такі свідчення людей дають тобі сили в служінні. Іноді, йдучи до людей, до хворих дітей, хочеться якось підтримати батьків словами. А ти приїжджаєш від них, також відчувши підтримку. Бо вони тобі своїм життям показують, як потрібно переживати ці моменти – з твердою вірою в Бога. У кожному хворому є лікар, а у кожному лікареві є хворий. Тому ми також вчимося у хворих, як бути лікарем і як зцілювати духовні рани.

Про бажання побути дитиною

Де б ти не був – чи ти їдеш за кермом, чи ти на вулиці, чи ти в себе в родині – тебе всі зустрічають насамперед як священика. Іноді хотілось би, щоб тебе покликали по імені, без «отче», чи відчути себе дитиною у батьків. Це іноді можливо у присутності найближчих – друзів чи однокласників. Але переважно ти є під об’єктивом людських очей, людських душ.

Про чудо хрещення

Маленькі зцілення відбуваються і сьогодні, і в цю хвилину, і будуть відбуватися  завтра. У мене особисто був такий випадок, коли ми охрестили новонароджену дитину в реанімації. У дитини був дуже важкий стан, потрібно було оперативне втручання – була звужена серцева аорта. І на наступний день після хрещення батько дитини дзвонить і каже, що лікарі ще раз провели діагностику і звуження кудись зникло, розійшлося само, і оперативного втручання не треба – дитину виписують з реанімації в палату. Такі маленькі дива стаються. Коли ми хрестимо дитину, Церква називає  таку дитину новопросвіченою, новонародженою. Це друге народження дитини. І справді це духовне народження може переламати хід фізичного життя.

Про те, що підштовхнуло стати священиком

Мій рідний брат, старший від мене на 4 роки, був семінаристом старших курсів, коли я ще вчився в школі. Мені подобалося бачити його семінарійне життя. Коли я приїжджав провідувати його, я бачив семінаристів, які ходили в довгих рясах, ніби духовне військо. І я почав замислюватися над тим, щоби піти його шляхом. Це такі маленькі поштовхи звідусіль – парох в селі, священик, батьки, хтось з рідних, які тебе підтримують у твоєму життєвому виборі стати священиком.

Про хвилини, коли забуваєш про все

Моє хобі – це спорт. Дуже люблю футбол, волейбол, настільний теніс. У цьому спорті на якусь годину ти забуваєш, ким ти є, відключаєшся від всього і зосереджуєшся на грі. Також дуже люблю ловити рибу. І коли це гарна риболовля, це тішить і дає тобі можливість переключитися на щось інше. А це дуже важко у житті священика.

Текст –  Наталія Горбань, фото – Андрій Поліковський, оператор – Володимир Барчук

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

five + eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh