Чому ми ображаємо батьків? Тому що колись вони нас карали і все забороняли? Тому що нам здається, що якісь не такі вони – недостатньо розумні, не настільки красиві та молоді, не так багато вміють заробляти, не з тими дружать, не те кажуть, неправильно думали і занадто багато читають мораль?
А чи був у них вибір і можливість прожити це життя по-іншому? Благополучне, світле життя, сповнене тепла і щастя, ні в чому не потребувати, нікого не втрачати і нікому не заздрити. Чи Жили вони колись особисто для себе? Ми виросли, а дрібні дитячі образи, претензії та непорозуміння залишилися. Увесь накопичений негатив переслідує нас через роки, як сніжна лавина. Чи маємо ми право носити цей тягар з собою? Завдяки кому ми живі?
Щось заважає пробачити і попросити вибачення за грубість і зухвалість, невиправдані надії і заподіяний біль, тишу і самотність. Щось не відпускає і не дає жити вільно. Ми слухаємо себе, але не чуємо, відсуваємо минуле, а воно нікуди не йде і не стирається. Можливо, варто озирнутися, запитати, зрозуміти і припинити судити?
Причина – в нас самих. Ми не навчилися любити так, як люблять нас, надто любимо себе, сприймаємо все як належно і не вміємо дивитися правді в очі. Чому можна брати все, натомість повертаючи лише малу частку?
Чому можна не замислюючись образити, не жаліти і навіть мстити? Тому що батьки все стерплять і все пробачать, будуть вірити, сподіватися, незважаючи ні на що і всупереч усьому? Батьківська любов безмежна і нескінченна? Для чужих ми намагаємося і вміємо бути краще, а поруч зі своїми рідними знімаємо «маску» і дозволяємо собі байдужість, можемо бути страшними егоїстами.
Виходить, що, на жаль, ми ображаємо тих, кого дуже любимо, боїмося втратити, але в глибині душі ховаємо це почуття і самі собі в цьому не зізнаємося. Найстрашніша омана, що батьки будуть з нами завжди і ніколи не помруть.
До нещастя, це не так. Одного разу життя зупиниться, світ перестане обертатися навколо, і в цьому вже нікого буде звинувачувати. Ми перестанемо бути для когось сенсом усього життя. Ніхто не буде боротися за наші чесноти і з нашими комплексами. Такого ж кольору сонце, тільки воно не гріє, коли немає поруч улюблених очей і ніжних рук.
Не обіцяйте телефонувати батькам! Тому що ви обов’язково забудете про це сьогодні, завтра, через тиждень, а вони будуть чекати. З віком все сприймається дуже болісно. Навіть ненароком сказане слово здатне заподіяти біль. Просто візьміть і зателефонуйте, щоб почути рідний голос і сказати, що ви їх любите не за щось, а просто так, як у дитинстві…
Навіщо чекати, коли все закінчиться? Все можна виправити, поки ми живі!
- Поділитися в Facebook
