У пам’яті брата Павла Плетенецького глибоко закарбувалися картини знищеного і двічі обстріляного монастирського храму Вознесіння Господнього, який був приречений на поступове нищення. Храм стояв, як поранена людина на шляху без допомоги, або як той чоловік з причті про самарянина. Одна-єдина ознака життя ‒ дерево на куполі, як знак надії, що тут колись постане життя. Ці сліди від куль на куполах й стінах храму дуже боліли його. Ченцеві здавалося, що ті кулі застрягли не в стінах храму, а в його душі…
Час підпілля УГКЦ ‒ не тільки трагічний період, над яким треба проливати сльози. Таким хотіли його бачити будівничі радянської системи. Для нас ‒ це насамперед переможна історія, яка викликає у людей подив і захоплення, адже відкриває героїчні сторінки, в які назавжди вписано сильну та незламну віру українців. Звичайно, катакомбна Церква не було проєктом комуністичного режиму, її не придумали кати у найвищих чиновницьких кабінетах. Ба більше, комуністи категорично заперечували підпілля, постійно з ним боролися. Але даремно, бо його творили сильні духом і вірою люди, які рішуче не погоджувалися з політикою влади, що була скерована проти Бога і людини. Підпілля ‒ це протидія цій безбожній системі, свідками якої були і наші сучасники, серед яких і брат Павло Плетенецький.
Брат Павло Плетенецький народився 27 листопада 1906 року в Добромилі на Львівщині, де розташований великий і славний василіянський монастир, в якому колись процвітало монаше життя, ченці готувалися до священства. Тут можна було побачити їх з книгою в руках, на різноманітній праці та активному відпочинку. Але найбільше ‒ на молитві у храмі, де постійно лунав молитовний спів, що зроджував у людських серцях неймовірні почування і думки.
Безсумнівно, це святе місце остаточно вплинуло на життєвий вибір молодого хлопця. Його часто можна було побачити в монастирському храмі на Богослужіннях, він спрагло спілкувався з монахами, які тоді приготовлялися до священства, уважно придивлявся до їхнього способу життя, яке його постійно дивувало й захоплювало, та все ж залишалося таємницею.
Усе це у своїй сукупності, містичності й красі так сильно відгукнулося у юнаковому серці, що він одного разу приймає доленосне рішення і вступає на чернечий шлях до Крехівського монастиря Чину Святого Василія Великого. Цей дуже важливий, обдуманий і зважений крок у своєму житті він зробив 6 червня 1927 року. А через 6 років, 12 січня 1933 року, склав вічні обіти. Став ченцем, який відзначався смиренністю, жертовним служінням Церкві, а головно ‒ молитвою, яка його постійно освячувала й оберігала. Він завжди пам’ятав: монах це – той, хто постійно молиться. І тому молився за себе, за людей, молився за світ, який потребував його молитви. Врешті, історичні обставини самі диктували, за що найбільше треба молитися. Завжди пам’ятав слова Христа, який сказав до апостолів: «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе» (Мк. 14: 38).
Життя брата Павла Плетенецького тісно пов’язане із Золочівським монастирем отців Василіян, до якого він був переведений на служіння ще в міжвоєнний період. Тоді думав, що це тимчасово, а виявилося ‒ на все життя. Навіть коли був у засланні в Сибіру, його серце завжди линуло сюди, адже любов не можна закрити жодними тюремними ґратами.
У пам’яті брата Павла Плетенецького глибоко закарбувалися картини знищеного і двічі обстріляного монастирського храму Вознесіння Господнього, який був приречений на поступове нищення. Храм стояв, як поранена людина на шляху без допомоги, або як той чоловік з причті про самарянина. Одна-єдина ознака життя ‒ дерево на куполі, як знак надії, що тут колись постане життя. Ці сліди від куль на куполах й стінах храму дуже боліли його. Ченцеві здавалося, що ті кулі застрягли не в стінах храму, а в його душі. Позбутися їх ‒ означало відновити храм, але про таке ніхто в тоталітарні часи не міг подумати чи навіть комусь про це сказати, бо розправа не забарилась би.
Отож із Золочівського монастиря, де брат Павло жив і служив як чернець багато років, де молився, а згодом плакав над зруйнованою святинею, його заарештували і силоміць вивезли в Сибір. Провинився не тільки тим, що був ченцем, але й тим, що був патріотом, який підтримував українське підпілля. Хтось видав його, що він давав їсти воїнам УПА. Це стало основним обвинуваченням при арешті.
Та брат Павло ніколи не жалів, що жив Україною, щиро, чесно робив для неї добрі справи, а згодом і тяжко постраждав. Виникає сумна паралель з тими псевдопатріотами, що від зорі української незалежності встигли побувати в різних партіях, кілька разів перефарбовувалися, і вже так «послужили» Вітчизні, що залишили для народу хіба що злидні й важкі випробування. Але ті люди, які їхали в Сибір та безневинно відбували покарання десятки років, не шукали себе. Вони мали світлі наміри, міцну віру та щиру і беззастережну любов. Бог та Україна були для них понад усе.
Після заслання брат Павло повернувся до Золочева, де відразу влаштувався на роботу в протитуберкульозний диспансер, який за радянської влади відкрили у василіянському монастирі при храмі Вознесіння Господнього, змінивши призначення цих мурів, але не його утаєної, незнищенної суті. Тож, чим не везіння – місце праці ‒ колишній монастир, з якого його насильно вивозили на Сибір. Та, як каже Еклезіяст, все повертається на круги своя (пор. Проп. 1:6). І це, власне, чи не єдиний випадок в історії василіянського підпілля, коли чернець прийшов на роботу в те місце, звідки його вивезли на заслання.
Для брата Павла Плетенецького ці стіни завжди були рідні й святі, бо в них віками заносилася до Господа спільна молитва. До неї, як до великого річища Церкви, приєднався струмок молитви й жертви брата Павла. Тепер його келія стала однією з палат лікарні. Вона була першою від церкви. Звідти через вікно брат бачив як на долоні весь храм, де щодня схилявся в молитві чи в роздумах про вічне, про добро і про зло, яке стільки наробило лиха на українській землі. Тепер він впізнав свою келію і завжди заходив туди з радістю, але жодна душа навіть не здогадувалася про походження тієї його радості, адже не міг нікому відкрити свого серця.
У роки підпілля брат Павло жив у Золочеві на вулиц Шевченка в дуже маленькій, скромній хатині, яка йому багато чим нагадувала монашу келію. Хоча тут не було відповідних умов для життя, але він і за це дякував Богові, бо цей дух вбогості відповідав духові чернецтва. Біля хати ріс невеличкий вишневий та яблуневий садок, а біля входу до хати ‒ калина. Колись багато ченців взагалі жили в кам’яних печерах, у скитах чи відлюдних місцях, бо матеріальне для них не становило першочергової потреби. Подібно і він у своїх молитвах просив Господа про хліб насушний, тобто те найменше для прожиття. Сказано бо: «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись» (Мт. 6:25).
До брата Павла час від часу навідувався монах отець-диякон Павло Савчук, з яким вони спільно молилися монаше правило, працювали, спілкувалися. Але згодом, коли цей вистражданий і знесилений тюремними порядками монах почав хворіти, то з благословення настоятелів о. д. Павло перейшов до нього жити, щоб надати йому більшу опіку й допомогу.
Хоча в Золочеві василіянський монастир був закритий, та залишилися монахи, звісно, без габітів, чи інших видимих ознак. Вони нікому не виявляли себе, можна було тільки здогадуватися, що це монахи. Люди бачили, що вони дуже різняться від інших. Їхній спосіб життя, поведінка, спілкування, сумлінна праця, а ще розсудливість, стриманість, виваженість у словах, в поведінці, в діях виявляли їх. Вони постійно жили з Богом і внутрішньо ніколи не сприймали ту владу, яка перегородила людям шлях до храму, а їм ‒ до чернечого способу життя. Лише невелике коло людей, що знали ченців з підпілля, жертовно допомагали їм.
Брат Павло брав активну участь в душпастирському житті Церкви на Золочівщині. Підпільні греко-католики називали його добродієм. Якщо хтось хотів похрестити дитину чи взяти шлюб або організувати похорон, то домовлялися через брата Павла, а він своєю чергою домовлявся з нашими отцями про час, місце і годину, а також приготовляв людей до Святих таїнств. Отже мав дуже багато праці і в самому місті, і в навколишніх селах. Він належав до тих духовних осіб, яким люди повністю довіряли себе, свої духовні і душпастирські потреби. А він радо розділяв їхні погляди, думки і готовий був завжди їм послужити.
Також на вулиці Львівській жив брат Тимотей Полюк. Тому монахи василіяни підтримували між собою не тільки молитовний зв’язок, але й часто спілкувалися, спільно молилися, брали участь в Богослужіннях у римо-католицькому костелі.
Брат Павло Плетенецький в підпіллі займався виданням маленьких книжечок, молитовників, календарів та розповсюджував їх між людьми. В цьому він багато допомагав о. Володимиру Палчинському. Адже цю ділянку отці не занедбували ніколи, навіть в підпіллі, бо розуміли, як казав о. Макарій Грень, ЧСВВ, «де ви не зможете зайти, то там зайде календар». За один вечір могли виготовити навіть 1000 календарів. Щоб сховатися від сторонніх очей, працювали переважно вночі. Видання релігійної літератури в умовах тоталітарного режиму лишень потвердило вірність отців василіян високій місії духовного просвітництва. Навіть загроза переслідувань не могла зупинити їх на шляху служіння вірним в епоху безбожного режиму.
Брат Павло таки дочекався свободи Церкви і незалежності України, тому ще став свідком великого чуда: повернення монастиря та храму Вознесіння ГНІХ отцям Василіянам у Золочеві. У віці 85 років з тієї скромної хатини він перейшов до монастиря, в якому жив ще до війни, а потім в ньому працював.
Переживав тоді велику душевну радість подібно як старець Симеон в Єрусалимському храмі, і міг повторити Євангельські слова: «Нині Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі» (Лк. 2:29). Власне, такі думки і почування мав, коли побачив відкриті храми по всій Україні, а в них спраглих людей, які співали: «Хочемо Бога ‒ Він наш батько…». Та не тільки те, але й чисельна присутність людей на Богослужіннях, які не могли поміститись в храмах, була знаком того, що вони хочуть Бога, до якого їх так довго не пускали. Їхнє прагнення дуже влучно описує автор псалмів: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до тебе, Боже» (Пс. 41:2).Тепер люди справді відчули і збагнули, що справжня свобода в Бозі, а все решта ‒ обман, ілюзія або пастка.
Коли брат Павло Плетенецький повернувся до рідного монастиря, щасливішу людину годі було побачити. Перед його очима, наче у фільмі, поставала мила серцю картина з довоєнного періоду, коли тут жили монахи, заносилася молитва до Бога, яку ченці пильнували вдень і вночі, а також кипіла різноманітна праця, плекалися посвята і жертва. Але інша картина ‒ тільки відновила біль ще незагоєної рани, яка так багато років ятрила його душу. Довголітні переслідування і заборони закривали уста, щоб він не міг відкритися світові, та водночас робили його серце чутливішим на спілкування з Богом, який своїм словом і ласкою злагіднював страждання і зміцнював надію.
Та недовго вірний чернець втішався щастям свободи, бо останні два роки життя був прикутий до ліжка. Коли брат Павло був уже немічний і почав втрачати зір через глаукому, йому дуже багато допомагав о. д. Павло Савчук. Недуга щораз більше давалася взнаки. Медицина, на жаль, виявилася безсилою і він повністю осліп.
Помер 6 грудня 1993 року в Золочеві на 88-му році життя, 66-му році чернечого покликання. Свого вірного співпрацівника похоронив о. Володимир Палчинський, який часто зустрічався з ними у підпіллі. На похороні було дуже багато людей, що прийшли з великої вдячності за дар його життя і служіння.
Цього ченця-василіянина запам’ятали саме таким: був скромний, спокійний, мав тихий голос. При цьому дуже активний, рухливий, швидкий у роботі. А ще винятково пунктуальний, бо на молитву приходив за півгодини чи навіть більше до Служби Божої. Також був навчений економити час, щоб віддавати його молитві та праці, присвячувати Богові. Бо час без Бога, казав брат Павло, – це завжди втрачений час, а часто навіть життя.
І хоча брат Павло Плетенецький не виголошував проповідей чи полум’яних промов, однак його приклад, його життєва постава не одну людину схилили до Бога. Він промовляв прикладом свого життя. Цього, власне, дуже потребує сучасний світ. До цього закликає Ісус: «Так нехай світять перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5:16). Перейшовши шлях від терпіння – до благодаті, брат Павло залишив по собі нетлінну пам’ять та любов Маркіянового краю. Маємо ще одного заступника перед Богом, достойного спогадування на нетлінних сторінках історії Василіянського Чину.
о. Климентій Стасів, ЧСВВ
