В цій статті не міститься конспірологічних теорій про походження коронавірусу, його штучність чи природність, спонтанність чи направленість на певну мету, але ми не можемо закривати очі, що умовами, які склалися користуються ті чи інші сили чи групи інтересів.
Як це впливає на Церкву? Чи є ініціативи направлені на чи проти Церкви? Як цими умовами може скористатися сама Церква?
Ось коло питань, які розглядаються в статті.
Європа вже більше місяця живе в нових умовах, продиктованих пандемією COVID-19. У більшості країн Старого Світу встановлені дуже суворі карантинні вимоги, заборонені громадські збори, в тому числі релігійні. Багато парафіяльних громад негайно відкрили сторінки Facebook, канали YouTube, щоб транслювати Літургію для своїх вірних. Церква вийшла в Інтернет. Католицькі журналісти, які неодноразово акцентували увагу пастирів на цінності засобів масової інформації, раділи сучасним соц медіа ініціативам.
Звичайно, є позитивна сторона діджиталізації Церкви. Будемо сподіватися, що COVID-19 закінчиться або буде подолано, а медіа-діяльність Церкви продовжуватиметься. Однак з цим пов’язана значна небезпека.
Видиме зібрання вірних належить до природи Церкви.
Слово «церква» – гр. ecclesia походить від дієслова eccaleo – скликаний. Це громада, скликана для проголошення керігми. Ecclesia est creatura Verbis! Про цю видиму природу Церкви Папа Пій XII в енцикліці Mistici Corporis Christi пише так:
Що Церква є Тілом, часто проголошують слова Святого Письма. «Христос, – каже Апостол, – є головою тіла Церкви» (Кол. 1:18). Якщо церква є тілом, вона повинна бути єдиною і неподільною, згідно зі словами Павла. “Ми всі є одним тілом у Христі” (Рим 12, 5). Церква має бути не тільки єдиною і неподільною, але й конкретною і видимою, як навчає наш попередник папа Лев XIII в енцикліці Satis cognitum: “Оскільки це Тіло, воно має бути видимим для ока”. (Mistici Corporis Christi 13).
Віртуалізація Церкви, як би в умовах пандемії не була виправданою, сильно послаблює знак спільноти. Тоді єдиним знаком Церкви є зібрана родина – «домашня церква» – як каже апостол Павло. Але родина зібрана перед екраном монітора, яка уважно дивиться на священика є досить рідкісним явищем. Практикується паралельне виконання хатніх справ разом з переглядом онлайн трансляції літургії. І великий виняток – католик, який з нагоди Святої Меси святково одягається.
Неможливо віртуально приймати таїнства
Напевно, не є великим секретом, що в мисленні сучасних людей межа між реальним та віртуальним світом дуже розмита. І тут … Церква все більше рухається у віртуальний світ і все менше залишається у реальному світі. Така діяльність вражає не лише природу Церкви, але й природу Таїнств. Таїнство не можна відвідувати на відстані, і прийом духовного Святого Причастя, хоча це глибока практика, не є прийомом Євхаристії. Не можна прийняти Тіло Господнє через екран, не можна хрестити, сповідати чи помазати хвору людину. Найвідомішим визначенням Таїнства є: видимий знак невидимої благодаті.
“Навіщо ходити до Церкви, якщо Церква” приходить “до мене?
Здається, що в серцях багатьох християн (особливо молодих людей, може виникнути питання: “Якщо я можу виконати всі обряди, залишаючись перед монітором свого гаджета, то навіщо йти до Церкви і слухати якусь нудну проповідь? Зрештою, чи можу я послухати когось привабливішого («крутого священика з іншої парафії») та в принципі “відвідувати” Месу, не виходячи з дому ?! У віртуальному світі людина ніби відвідує “духовний супермаркет”, де безкінечні ряди з товарами, поступово змінюють ментальність в бік споживацької моделі. Якщо місцевий священик мені не подобається, я можу “змінити” це одним клацанням миші. Уявіть, що хтось місяцями практикує цей шлях … Що він думатиме про Церкву та свою місію? Чи передбачали ми таку ситуацію і чи маємо на неї відповідь?
Скільки людей повернуться до церкви після карантину?
Звичайно, повернуться ті, хто пережив Бога наживо. Але давайте уявимо людину, яка вперше приїхала на катехезу для дорослих, почула Добру звістку, і … почався карантин. Крім того, Церква була показана як місце підвищеного ризику, де можна заразитися якоюсь інфекцією … Чи повернеться така людина до храму через 3 місяці?А через 4?
Нарешті, “онлайн” церкву можна вимкнути в прямому сенсі цього слова.
Медіа-гіганти такі як YouTube чи Facebook, не дуже прихильні до християнських цінностей. Починаючи з 2017 року, YouTube розпочав “боротьбу” проти так званої “мови ненависті” і заблокував багато християнських ЗМІ. З 5 червня 2019 року ця політика лише посилила свою інтенсивність.
Матеріальне питання церкви
Само собою зрозуміло, що під час тривалого карантину Церква також втрачає своє утримання. Схоже, деякі церковні структури будуть змушені піти на різні види субсидій та позик. І це спричиняє спокусу лояльності до бенефіціара та додаткову залежність Церкви. Деякі економічні навантаження будуть нестерпними, тому від інвестицій (утримання приміщень, будівництва) доведеться відмовитися.
Окрім негативної сторони, це питання має і позитивний аспект, оскільки може спрямовувати увагу на живу Церкву, з «живих каменів» – на Божий Народ.
Проблема духовенства
Не секрет, що пастирями Церкви є також люди та християни, які борються зі своїми труднощами, слабкостями та гріхами. Служба Божому народові – це велика підтримка в цій боротьбі. Церква стає тоді належною допомогою (Євр. Ezer kenegdo – Бут. 2:18), як Єва для Адама. Жінка для чоловіка – це допомога від Бога, щоби він не жив сам для себе. В цій картині створення жінки отці Церкви бачили символи Церкви, яка, як Єва, створена з боку Адама, народилася з боку Христа, пробитого на хресті. А оскільки священик служить в особі Христа, ми можемо віднести цей символ до відносин священик-церква.
Служба Божому Народу залучає кожного пастиря до Божої праці, коли він бере участь у наданні Божого життя тим, хто його потребує. Тоді священик відчуває себе реалізованим, як людина, головне покликання якої бути батьком. Священик виконує цю місію духовним чином, що дає йому відчуття сповненості, радості та звичайного людського задоволення.
Під час карантину багато пасторів залишилися на самоті і не виконували жодної служби, крім індивідуального святкування Святої Меси. Багато з них переживають самотність і відчувають себе непотрібними. Крім матеріальних труднощів, існують емоційні та духовні. Такий стан речей є випробуванням для духовенства, починаючи від депресії і закінчуючи … різними відчуженнями та втечами.
Як це можна усунути? Це питання виживання церкви у багатьох країнах. Бо подібні карантини можуть періодично повторюватися, особливо якщо вони фактично послаблюють Церкву. Я хотів би тут виділити два моменти.
- Здається, нам терміново потрібно змінити пасторальну парадигму: від консервативної до євангелістичної. Про цю потребу часто наголошувалося після ІІ Ватиканського собору. Однак натовпи на недільній Месі заспокоїли сумління багатьох пастирів … Можливо, тепер, коли натовпи раптово зникли, варто було б переосмислити це питання з більшою інтенсивністю.
- Родина – домашня церква. Час карантину показав, наскільки важлива родина, в якій виконується таємниця Церкви. Вже в Старому Завіті єврейська родина була основним місцем передачі віри, а батько сім’ї був служителем під час святкування найважливіших свят Ізраїля. У світлі Нового Заповіту цю традицію висловлює св. Павло, називаючи сім’ю домашньою церквою (1 Кор. 16:19; Кол. 4:15; Фім. 2; Рим. 16:23). Дім для перших християн був будинком молитви та псалмодії, а також місцем святкування Євхаристії. Отці Церкви продовжують вчення апостола Павла. Святий Йоан Златоуст називає родину “еклезіолою” – маленькою церквою, а св. Климент Олександрійський каже, що сім’я є “мікробазілео” – «маленьким царством». Святий Августин наголошував, що батьки в родини схожі на єпископів у Церкві і повинні примножувати віру їхньої родини.
Не є чимось революційним усвідомлювати, що церква переходить від соборів до сімей. І, можливо, через 10-20 років сім’ї будуть єдиним місцем для святкування Євхаристії та катехизи. Отже, дуже важливо змістити цю увагу в нашій пастирській роботі: навчити сім’ю молитися Божим словом, домашньою Літургією Слова, бревіарієм, що є Літургією Годин Божого народу, а не лише духовенства, як це склалося в нашій ментальності.
Таке починання вимагає великої сміливості та багато ходіння від пастирів. Але насіння Доброї Новини, вкинуті в глибину сімей, безумовно, принесуть рясні плоди.
Отець Роман Лаба OSPPE, директор Всеукраїнського бюро у справах душпастирства родин при Єпископаті України
