Останні події приносять розуміння того, що боротьба повсталої нації на революційному Майдані ? це вже давно боротьба не лишень за європейський шлях розвитку українського суспільства. І навіть не просто боротьба проти злочинного диктаторського режиму Януковича. Це ? боротьба за збереження територіальної цілісності України і навіть – за збереження її Незалежності. Адже з численних фактів та подій усе більш очевидно: за руйнівними для українського суспільства кроками влади, за її шокуючою безвідповідальністю перед народом і за тим, з якою легкістю цей режим іде на винищення людей, застосовуючи криваві методи, неприйнятні для цивілізованого суспільства, – однозначно стоять чиїсь чужинські інтереси. Інтереси того, для кого Україна – лиш зона імперського експерименту, шматок солодкого пирога, спокуса відкусити який ніколи не минає…
…Політичне узалежнення чинного гаранта від “гаранта” сусідньої, далеко не дружньої, держави, ? сьогодні вже навіть не особливо маскується і не приховується бодай про людське око. Свідчення того, що регіоналам начхати на долю держави ? події в парламенті минулого тижня. Нагадаємо, на сесійному засіданні опозиція вимагає від так званої “більшості” проявити відповідальність і проголосувати за повернення до Конституції 2004 року.
Але у Партії регіонів вказівки голосувати за реформу – не мають. І як свою відмову трактувати – роз’яснень, вочевидь, не мають також. Тому розігрують бутафорну театральну агресію, аби лишень протягнути час. Впадає у вічі, як наїжачений голова фракції регіоналів Олександр Єфремов виклично виступає з трибуни російською мовою і з вовкуватим поглядом, спрямованим на опозицію, обзиває майданівців екстремістами, звинувачуючи їх у всіх смертних гріхах. Єфремову підспівують Колесніченко та інші регіонали, які також показово глаголять на “общепонятном”. Так би мовити – щоб усі боялися, щоб не насміхалися. А скринька просто відчиняється: поки Янукович не повернеться з Олімпіади з Сочі – ніякого продовження діалогу з опозицією бути не може. Про це обмовляється Ганна Герман, а потому й інші регіонали. Себто вже й не приховується, що їде Янукович не просто на Олімпіаду, а ? до Путіна по напучування. Можна лишень уявити, які поради дає Януковичу кремлівський самодержець. Адже однозначно, для Путіна що в Україні гірше – то ліпше. Що Україна більш виснажена і зранена – то більше надії скористатися цією ситуацією і втілити бодай частину імперських амбіцій – наприклад, відпанахати від неї “шматок пирога” у вигляді Криму…
Насправді кремлівські щупальця незримо орудують в Україні від початку революції. Пригадаймо, що саме путінський “калим” у вигляді 15-мільярдного кредиту змусив Януковича зійти з європейського курсу, що й стало поштовхом до появи революційного Майдану.
Останнім же часом Кремль долучається до розвалу України уже значно активніше. За деякими достовірними даними, до нас регулярно постачають з Росії розмаїті спецзасоби – зокрема кулі та сльозогінний газ, якими озброюють силовиків, котрі на боці режиму воюють з власним народом. Саме російські спецпризначенці, за численними свідченнями фахівців, “задали тон” тій нечуваній жорстокості ескадронів смерті, які сьогодні сваволять в Україні – викрадають, катують та вбивають невинних людей.
Про те, що хижі плани Росії стосовно України педалюються усе більше, свідчить і “діяльність” численних кремлівських маріонеток на нашій території. Останнім часом усі вони помітно активізувалися, “розпушили хвости”. Минулих вихідних, 1 лютого, в Харкові проходить так званий з’їзд тітушок (офіційною мовою ? позачерговий Всеукраїнський зліт керівників первинних організацій Партії регіонів), на якому сумнозвісна харківська парочка українофобів ? мер Геннадій Кернес та голова ОДА Михайло Добкін ? створюють так званий “Український фронт”. Організацію для захисту… держбудівель обласних рад від повсталих українців. Інша тема на цьому з’їзді – сепаратистська. Про нібито назрілу… федералізацію України. Варто звернути увагу, що “віп-гість” харківського збіговиська ? нардеп-регіонал Олег Царьов, який входить до так званої групи Медведчука ? лідера проросійського “Українського вибору”, кума президента Росії Володимира Путіна. Емблемою “Українського фронту” обирають георгіївську стрічку – мілітарний символ “руского міра”. Також у ЗМІ з’являється інформація, що так званий “Український фронт” має у Кремлі куратора – за харківську антинародну структуру відповідає такий собі Борис Рапопорт ? помічник управління адміністрації президента Росії зі соціально-економічного співробітництва з СНД, Абхазією й Південною Осетією. По суті, це управління ? то орган, який розробляє та втілює в життя стратегії з розширення та зміцнення “руского міра”. “Еспресо.TV” повідомляє. що останнім часом Борис Рапопорт частенько навідується до Харкова.
До слова, провокатори з георгіївськими стрічками вже наступного тижня активно починають з’являтися у Києві. Чи це часом не харківські проросійські “фронтовики”? Цілком ймовірно. Депутат-свободівець Ігор ШВАЙКА оприлюднює інформацію, яку отримав з надійних джерел. “Уночі з Харкова до Києва виїхало кілька автобусів із тітушками, дрібними хуліганами та іншими криміногенними елементами. Везуть зі собою щити, палиці, обладунки та все, що може нагадувати елементи строю активістів самооборони Майдану. Завдання цих осіб очевидне – чинити провокації в Києві з метою дискредитувати загони самооборони Майдану. За це молодикам обіцяють заплатити по 500 гривень”. Себто Добкін та Кернес, схоже, постачають з “харківського розплідника” добірних провокаторів аж до столиці.
Тим часом розжовану на харківському з’їзді “ідею” федералізації всіляко роздмухують. Нардеп-регіонал Колесніченко уже заявляє, що має намір просити Януковича розглянути можливість федералізації. Йому вторить радник президента Росії Сергєй Глазьєв, який тиражує думку, що федералізація України – це нібито уже й необхідність. Бо Глазьєву, бачте, з Красної площі нібито ліпше видно, що інакше в Україні не припиниться протистояння. То он звідки ростуть ноги пропагандистської істерики довкола нібито “нагальної” федералізації! Також зі своєї кремлівської дзвіниці Глазьєву вдається дивним чином порахувати, що областей, зацікавлених у Тайожному союзі, нібито “намного больше”, аніж тих, котрі зацікавлені у співпраці з Європою.
Переступає “червону риску” іще один російський політик – Владімір Жириновський. Він закликає владу України до силового варіанту розгону мирних акцій із застосуванням вогнепальної зброї, а також відкрито погрожує, що російська влада буде сприяти цим діям. Кажуть, що у Путіна на умі, те у Жириновського на язиці…
Все більше нагадує порохову бочку у ці дні і Крим. Бочку, під якою тліє саме російський запалювальний ґніт. Нещодавно люди, які іменують себе “президією Верховної Ради АРК”, ухвалюють рішення, яке би й у голову не прийшло притомному державному діячу – хіба засланцю чужої держави. Зокрема кримські парламентарі закликають народних депутатів України “зробити порядок” та ввести в Україні… надзвичайний стан (!!!). А також обіцяють на сесії кримського парламенту 19 лютого звернутися до Росії з проханням захисту у вигляді… введення російських військ (!!!). Куди ж дивиться СБУ? А їй, схоже, просто не до того. СБУ України настільки зайнята фабрикуванням безглуздих справ на майданівців, що “не помічає” вакханалії кримських заколотників. За дійсно української влади ці так звані “політики” давно мали б сидіти під арештом за звинуваченням у державній зраді, посяганні на цілісність держави та її суверенітет.
Присутність руки Москви в Україні і її “керівна та спрямовуюча” роль у дестабілізації – буквально відчувається в повітрі. Волохату російську лапу на тілі України бачать і закордонні політики. 5 лютого колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявляє, що українська влада та опозиція мають скористатися Олімпіадою в Сочі, щоб спробувати вирішити свої суперечності без деструктивного втручання Росії. “Я думаю, протягом наступних кількох тижнів пан Путін не те, що повністю забуде про Україну, але головна його увага буде прикута до Сочі. Він захоче, щоб увага світу була прикута до Сочі також, і йому не вигідно, аби щось відвертало цю увагу. Але після Сочі ми можемо побачити зовсім іншого Путіна. Тому сьогодні, можливо, існує ідеальна ситуація для українців знайти справжнє рішення без деструктивної уваги з боку Росії, яку ми бачили протягом останніх кількох місяців”, ? зазначає Стівен Пайфер. Про ймовірний російський вплив та російський слід у багатьох страшних речах, які відбуваються в Україні, говорить в інтерв’ю “Радіо Свобода” і президент найстарішої у світі правозахисної організації “Freedom House” Дейвід Креймер : “Виглядає, що сили безпеки (в Україні – ред.) ведуть якісь ігри. Їх можуть вести як з дозволу чи потурання влади, так і з власної ініціативи. Може бути, що йдеться про російські сили, які беруть в тому участь. Ці повідомлення не були підтверджені, але вони викликають серйозне занепокоєння щодо ролі Росії та Кремля президента Путіна”.
Тим часом Янукович потрапляє до Сочі, де на відкритті Олімпіади у VIP-ложі біля нього бовваніє порожнє крісло. Неподалік сидить президент Білорусі Олександр Лукашенко зі своїм молодшим сином, а в першому ряду – прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Одне слово – промовисте сусідство. Російське телебачення під час трансляції відкриття Олімпіади не показує Януковича у той час, коли стадіоном проходить українська збірна. Багато хто поспішає стверджувати, що Янукович побив з Путіним горщики і тепер, повернувшись в Україну – стане більш поступливим та виваженим. Але сподіватися на таке – марно. Путін ніколи не відречеться від України, як затятий мисливець від улюбленого полювання. А продемонструвавши Януковичу дивну “немилість” ? швидше за все просто “витовче” з нього котрісь потрібні для себе рішення та преференції. Таке собі кремлівське поєднання пряника та батога. Аби Янукович не забувався, хто його господар…
Тому попереду – велика праця і непроста боротьба. Майдан не може розійтися і не може дати себе розігнати. В ньому, як у серці, – тепер заховане життя України. Дає надію те, що нашою звитягою – вражений світ. Польський письменник Анджей Стасюк так пише про Майдан для німецького журналу “Die Welt”: “Українська зима 2014 року ? це європейська катастрофа. Я дивлюся на зображення з заледенілого Києва, на людей, які готові гинути за свободу, і намагаюся згадати який-небудь “європейський” порив такої ж сили за останні кількадесят років. Бачу Берлін у 1953-му, Будапешт у 1956-му, Прагу в 1968-му, Гданськ у 1970-му…”
