Програні війни часто призводять до революцій та іншим політичних пертурбацій. Війна Росії проти України ще не закінчена, але зовнішньополітичне поразка Путіна очевидно. Питання в тому, чим це обернеться для нього і його режиму. Сталося саме те, чого Кремль прагнув уникнути: провалилася стратегія вбивання клинів між США і Європою, що вважалося необхідним для досягнення мало не сакральної мети – побудови якогось багатополярного світу. Незважаючи на розбіжності щодо конкретних заходів протидії московської експансії, західні країни єдині в тому, що цю експансію необхідно зупинити.
НАТО знову здобула raison d’?tre. Стала реальною перспектива появи великих контингентів військ країн – членів альянсу поблизу російських кордонів. Кардинально погіршилося становище Росії в пострадянському світі. Україна, з усім на те підставою, бачить в Росії ворога і прагне забезпечити свою безпеку у зміцненні військово-політичних зв’язків із Заходом. Звалилася ще півроку тому здавалася кремлівським мрійникам реальної ідея відтворення Російської імперії: без України будь-які варіанти “євразійської інтеграції” просто безглузді.
Мінськ і Астана в черговий раз усвідомили вихідні з Росії погрози і намагаються різними способами захистити свій суверенітет, хоча поки і не ризикують відкрито кинути виклик Москві. А за кремлівською стіною, в свою чергу, роблять хорошу міну при поганій грі. Стверджують, зокрема, що візит Путіна до Китаю став зовнішньополітичною перемогою Росії. Але в підсумковому документі за ключовим для Кремля питання, Україні, повторена ухильна китайська позиція: заклики до стриманості, національному діалогу, пошуку політичних рішень. Одночасно засуджується втручання у внутрішні справи, “односторонні санкції”, фінансування та заохочення “діяльності, спрямованої на зміну конституційного ладу іншої держави” і так далі.
Все це повною мірою відноситься, наприклад, до російського втручання в Донбасі і вимогу федералізації України. Економічні результати шанхайського візиту Путіна також не дають підстав для переможних реляцій. Росія може отримати від Китаю 25 мільярдів доларів і витратити ще як мінімум 30 мільярдів своїх власних доларів, щоб до кінця нинішнього десятиліття освоїти родовища і побудувати трубопровід з єдиною метою – поставляти Китаю газ, причому на межі рентабельності. Незрозуміло, як Москва збирається знижувати негативне сальдо в торгівлі з Китаєм, що склало в останні чотири роки в середньому 16 мільярдів доларів щорічно.
Іншими словами, загнавши себе в принизливу міжнародну ізоляцію, Путін намагається вибратися з неї, йдучи на великі поступки Пекіну, наслідки яких для Росії можуть виявитися досить болючими. Всі ці обставини докладно обговорюються в незалежних від російської влади засобах масової інформації; тому немає потреби на них детально зупинятися. Але можна поставити питання: чи варта гра свічок?
Прокремлівські пропагандисти втішають і населення, і саму владу тим, що “Крим наш”, Росія встала з колін, а “ми їм, нарешті, показали”. Російські військові перетворюють півострів в “непотоплюваний авіаносець”, щоб загрожувати звідти сусіднім країнам. Але це слабка втіха: на утримання Криму необхідно витратити десятки мільярдів зовсім не зайвих доларів. А нарощування військового потенціалу Росії в Чорноморському басейні буде нейтралізовано посиленням там військової присутності країн – членів НАТО на суші і на морі. Така природа нових стратегічних відносин Росії і Заходу. Але найгірше те, що, приймаючи ключові зовнішньополітичні рішення, що зачіпають долі країни, ні Путін, ні його найближче оточення – у минулому середньої руки співробітники КДБ – не в змозі передбачити навіть найближчі наслідки своїх дій, а їх уявлення про навколишній світ далекі від реальності .
Путін, пояснюючи анексію Криму побоюванням того, що в Севастополі буде базуватися якийсь “натовський флот”, можливо, був сам щиро впевнений в цьому. Але це або кричуще нерозуміння світової політики, або вже очевидна параноя. Якщо США дійсно знадобиться військово-морська база в Чорному морі, то її набагато простіше влаштувати не в Севастополі, а в якому-небудь румунською, болгарською або турецькому порту. Але це просте міркування мешканцям Кремля чомусь не приходить в голову.
Далі – більше. Схоже, в Кремлі були впевнені, що Захід не здатний протистояти російській агресії. Бажане було видано за дійсне. Російське вторгнення в Україну, намічене на саме початок травня 2014 року, було зупинено загрозою жорсткої відповіді Заходу. Міністр оборони Росії Шойгу не випадково назвав зростання активності збройних сил США і НАТО біля російських кордонів в кінці квітня “безпрецедентним”. Андрій Ілларіонов, який проаналізував події того часу, пише, що ця активність зупинила “безупинно розкручується до тих пір маховик нової війни в Європі”.
Судячи з усього, в США і Європі усвідомили, що Москва розуміє тільки мову сили, і будуть розмовляти з нею на цій мові. Ми, зрозуміло, не знаємо, що саме означає “безпрецедентний” зростання активності військ НАТО. Але можна припустити, що в разі нової агресії проти України був би введений в дію план Eagle Guardian і в Польщі, і країнах Балтії, недалеко від Санкт-Петербурга, з’явилися б дев’ять повнокровних дивізій і кілька ескадрилій ударної авіації країн НАТО. А 40 тисяч російських солдатів, практично всі боєздатні частини Західного і Південного військового округів, загрузли б на Україну. У російських генералів така перспектива оптимізму викликати не могла. Інший приклад – фактична заборона ЄС на будівництво газопроводу “Південний потік”, якому в Кремлі надається першорядне стратегічне значення.
До самого останнього моменту російське керівництво було впевнене, що Єврокомісія піде на поступки і виведе цей газопровід з-під вимог третього енергетичного пакета ЄС. Але в Брюсселі вирішили інакше. Можна лише здогадуватися, скільки такого роду сюрпризів готується у Вашингтоні та європейських столицях. Українська авантюра поки не торкнулася ні люмпенізоване більшість населення, ні середній клас Росії. Останній в масі своїй радіє анексії Криму, проклинає українських “бендеровцев” і … продовжує приємно проводити відпустки і канікули в Європі. Але от істеблішмент, принаймні його частина, не може ігнорувати ту обставину, що вища і безконтрольна влада в Росії виявилася в руках вузької групи осіб, нездатних передбачати наслідки своїх рішень, які керуються безглуздими і параноїдальними уявленнями про навколишній світ. Це породжує найголовнішу загрозу і російський істеблішмент, і населенню, і Росії в цілому – непередбачуваність влади та її схильність приймати ірраціональні рішення.
У радянський час це називалося “волюнтаризмом”. “Волюнтаристов” Хрущов в жовтні 1964 року був повалений з кремлівського престолу. Одна з причин – ініціювання кубинської кризи, який дивом не призвів до ядерної війни. Важко позбутися враження, що інсульт Сталіна був не цілком природним: соратники по Політбюро навряд чи схвалювали підготовку до нового туру масових репресій і третьої світової війни. Спадає на думку “славна жарт” Жермени де Сталь про те, що “правління в Росії є самовластье, обмежене зашморг”. Історія часто повторюється. Російський істеблішмент як раніше, так і зараз є що втрачати.
Юрий Федоров – внешнеполитический эксперт
