Життя

З війни не повертається ніхто… Вчорашній солдат більше не належить ні батькам, ні рідним…

З війни не повертається ніхто..

Ніколи..

Вчорашній солдат більше не належить ні батькам, ні рідним.

Він належать їй, він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки..

Душа залишилася там, з нею, з війною.. Але тіло все ж повернулося.

І війна відмирає в ньому поступово, пластами – шматок за шматком.. Повільно, дуже повільно вчорашній солдат перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини.

Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть.. Найдовше тримається страх – тваринний страх смерті, але з часом проходить і він..

Він починає вчитися жити в цьому світі заново..

Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст. Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків..

Він починає жити..

Спочатку – тому що так вже вийшло і він залишився в живих..

Не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, який по дурості долі випав на його долю..

Але потім він втягується в життя.. Йому стає цікава ця гра, яка не насправді..

Він видає з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її..

І оточуючі вірять, що він такий же, як і всі..

Але його справжнього обличчя не знає ніхто..

Ніхто не знає, що він більше не людина.

Люди ходять навколо нього, сміються, ковзають по ньому очима і сприймають за свого..

Правду більше він не говорить нікому.

Людині не воювавшій – не пояснити війну, точно так же, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час він чекає..

Чого?

Не знає і сам..

Він не може повірити, що це закінчилося просто так, без всяких наслідків..

Напевно, він чекає, коли йому пояснять..

Чекає, що хтось підійде до нього і скаже:

«Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював».

Це дуже важливо – знати навіщо.. Навіщо загинули війною подаровані брати? Навіщо вбивали людей?
Але ніхто не розповідає..

І тоді він, вчорашній солдат – починає розповідати сам..

Бере ручку, папір і виводить першу фразу..

Починає писати..

Він ще не знає, що це буде – розповідь, вірш або пісня..

Рядки йдуть важко, кожна буква рве тіло, немов йде зі свища осколок.

Він фізично відчуває цей біль, це сама війна виходить з нього і лягає на папір..

Його б’є, трясе так, що не бачить букв, і він більше не тут – він знову там, і знову смерть править усім, а кімната наповнюється пошепки, криками і страхом, кричать поранені і горять живі люди, і паскудний свист міни наздоганяє його розпластану спину..

І ось вже “двухсоті” встають зі своїх могил, і їх багато, дуже багато..

Тут всі хто був дорогий йому в тому житті, але загинув..

Вони схиляються до нього, і їх шепіт заповнює кімнату:

«Давай..Давай, братка, розкажи їм, як ми горіли в бехах! Розкажи, як ми плакали на оточених блокпостах! Розкажи, як смикаються хлоп’ячі тіла, коли в них потрапляє куля. Розкажи їм! Ти вижив тільки тому, що загинули ми – ти нам винен! Розкажи всім! Вони повинні знати! Ніхто не помре, поки не дізнається, що таке війна!»..

І рядки з кров’ю йдуть один за одним, і горілка глушиться літрами, а смерть і божевілля сидять з ним в обнімку, і штовхають у бік, і підправляють ручку..

І ось він вже – вчорашній учасник АТО, контужений, прострелений, заштопаний чи зібраний по частинах, напівбожевільний і отупілий – пише і пише..

І скиглить від безсилля і туги, а сльози течуть по його обличчю і застряють в щетині..

І він розуміє, що з війни не треба було повертатися.

Віталій Корун

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України