Юрій Завєрзаєв з 93 бригади

Юрій Завєрзаєв з 93 бригади Холодний Яр після численних операцій і довгої реабілітації знову повернувся до строю

Він отримав важке поранення та після численних операцій і довгої реабілітації знову повернувся до строю. Боєць 93 бригади Холодний Яр Юрій Завєрзаєв із позивним «Змій».

Про це повідомляє Голос українською з посиланням на фейсбук 93-тя ОМБр Холодний Яр

Це ім’я ми вже кілька раз згадували на нашій сторінці. Перший раз – коли стався підрив групи розвідників у 2018 році. Тоді ми просили про допомогу. Другий – коли начмед бригади Анатолій Чуйкін в інтерв’ю згадував Завєрзаєва як одного з найважчих пацієнтів, яких довелося евакуйовувати та стабілізувати.

Минулого року Юрій поновився на службі й відслужив цілу ротацію. Ми поговорили з ним про те, як це – встати до строю на протезах.

36-річний Юрко «Змій» родом з Дніпропетровщини. Коли почалася війна на Сході, жив і працював на Донеччині – у Мирнограді (тоді ще Димитрові). У 2002 році проходив срочну службу у розвідроті, а 5 серпня 2015 року знову був мобілізований. «Від армії до армії працював у шахті», – каже боєць.

«Мене призвали на шосту хвилю мобілізації. Точніше, я сам пішов. Доробив усі справи, віддав борги, та пішов у військкомат. Пройшов лікарів, отримав повістку. На день народження дружини Лілі зробив їй «подарунок» – сказав, що йду на війну. Вона, звичайно, була проти.

опередила, якщо через рік не повернуся, то розлучиться. Та після цього я підписав контракт, потім другий, третій, шостий. Змирилася.
У Мирнограді неможливо було не помітити війну. Поруч Новогродівка – там постійно гепало. А ще й водосховище бомбанули. Ми 4 місяці сиділи без води. Я тоді перевіз дітвору до батьків на Дніпропетровщину», – пригадує «Змій». У нього двійнята Ярослав і Софія. Коли почалася війна, діти ходили у перший клас.

«Потрапив у розвідку. Майже одразу поїхав на шахту «Бутівка», воював там півроку, виїжджав хіба що на сусідній «Зеніт». Нас віддали на посилення піхоти. Розвідники були майже всі мобілізовані. І зампотех, і замполіт. З кадрових – лише один офіцер, що був взводним, а виконував обов’язки ротного. Тож, я то там, то так залишався за старшого.

Більше за все з того періоду запам’яталися миші. Ох вони нам дошкуляли! Ми тоді ховали БК у підвалах, там же і спали. Бо ж підвал – найнадійніше місце. Але миші були повсюди.

Наступна ротація мені сподобалася більше. Спочатку я кілька місяців був на Трьохізбенці, а далі – Кримське, Жолобок, Бахмутка. Ми дослідили там все – було де походити. Найбільше запам’яталося чергування на позиції Їжаки при мінус 25. А коли наші хлопці вкрали флаг Новоросії, також був з ними. Є що пригадати.

Підрив нашої групи стався під Волновахою – у районі Миколаївки. Тоді перший батальйон вкопувався уперед, а ми мали кожного дня виходити у сіру зону, щоб їх прикривати у разі чого. Місцевість там була складна, зокрема, через балку. І ми йшли туди, звідки можна було спостерігати як за ворогом, так і за піхотою. Кожного дня, годині о 5-й ранку, висувалися, а потім, ближче до обіду, верталися назад.

У день трагедії наша група підірвалася на невідомому пристрої. Ми досі не знаємо, що саме це було. Можливо, розтяжка. Там була висока трава – сухостій. Вітя Максимов, ми називали його «Максим», йшов перший. Він загинув на місці. А мене і ще одного товариша – Льошу «Мєхана» – сильно поранило уламками.

Після вибуху, коли я прийшов до тями, чув, як по рації питають, що сталося. Хотів відповісти, але уламок залетів у шию, і я втратив голос. Кинув рацію «Максиму», але той взагалі не відповідав. Я зрозумів, що він мертвий. Підліз до нього, знову взяв рацію, спробував відповісти, та знову не зміг. А Льоша був позаду далеченько. Тож, я перевернувся на спину і щоб позначити себе стрільнув у повітря. Одразу ж прибігли наші, потім піхотинці. 30 березня не склалося.

Мені врятувала життя плитоноска. Хлопці потім казали, що у мене курточка була як друшлак. А спину поранило уламками саме по краю лямок. Цю плитоноску подарував мені мій товариш, коли звільнявся. Виходить, подарунок врятував життя.

«Механу» тоді теж сильно постраждав – уламки потрапили у брюшину. Та зараз він у нормі. Чув, що одружився цього року на День розвідки. Радий за нього.

Пам’ятаю, мені вкололи знеболювальне. У машині, на якій нас евакуйовували, пробило колесо. На трасі нас перевантажували у «таблетку». Потім пам’ятаю медика – силует жінки з темним волоссям, що надавала першу допомогу. Потім пам’ятаю медичку світленьку у Волновасі. А потім через 5 днів я прокинувся у Києві. І побачив свою дружину. Правої ноги вже не було.

Звичайно, я усвідомлював, що таке може статися, тим більше у розвідці. Був морально до цього готовий. І все ж лікування та реабілітація проходили важко. Ліва нога була дуже побита. Щоб її зберегти, мені зробили 20 операцій. Її ламали, бо неправильно зрослася, потім ще раз рівняли, бо зросталася під кутом. Тепер я можу на неї спиратися, але ношу підтримуючий протез.

Майже 2 роки катався по шпиталях. Київ-Ірпінь-Німеччина-Київ-Ірпінь-Латвія. Потім знову Ірпінь. За кордоном лікарні не можна було покидати. Але на щастя, до нас приїздили волонтери. Нас забирали під розписку й возили до музеїв, на екскурсії. Дещо таки пощастило побачити. Та загалом у лікарнях я проходив певний курс, спортзал, а решту часу просто лежав. Від того, що так довго нічого не робиш, можна здуріти. Тож я попросився подальшу реабілітацію проходити вдома. Там і стіни лікують.

Коли повернувся до війська, зрозумів, що я багатофункціональний. Існує багато роботи, яку я можу виконувати так само якісно, як і інші. Я ходив у наряди, чергував на КСП, був днювальним, готував у столовій, коли всі їхали на стрільбище. Без діла не сидів жодного дня. Спробував себе інструктором, коли до нас приїжджали резервісти. Хоча ця справа для мене нова, мені-таки вдалося зацікавити людей, які проходили навчання. Наприклад, ми робили «секрети» в яких ховали сухпаї. Або використовували такі спеціальні штуки для водіїв, як пищать, коли нахиляєш голову. Ми робити з них «розтяжки». Зачепив – пристрій запищав. Все – «підірвався». Так вчили людей бути уважними, аби з ними не сталося того, що зі мною.

Поки я на службі, я рухаюся. Якщо б залишився вдома, облінився б, лежав і не ходив. А так мушу пройти хоча б 3 кілометри на день. У Німеччині вчився ходити по рівному асфальту, а тут по пісках-буграх зовсім інша ходьба – десь загруз, десь поріг переступив. Прогрес відчуваю постійно. Та й колектив – хлопці, що мене оточують, підтримують. Ми з ними говоримо однією мовою. Тому хочу служити якомога довше.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

seven + twenty =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh