Показник бажаючих виїхати-залишитися може співвідноситися з перспективами лише в ЗМІ Кремля. Добробут країни від кількості робочих рук не залежить.
Полювання до зміни місць – досить древня риса людської поведінки. Вона пов’язана з виснаженням природних джерел їжі і руйнуванням природних укриттів від негоди і хижаків. Аж ніяк не з бажанням милуватися красотами чогось там, або зухвало випробувати долю свою молодую. Цей набагато більш пізній патерн “від нєфіг робити” з’явився через іншу, можливо більш давнішу людську рису – жадібность. Ось у тебе є, а хочеться ще. Наперед, про запас і на всяк випадок.
Коли ми бачимо результати соціологічного опитування, в якому більше половини українців не хотіли б виїхати за кордон на постійне місце проживання, то наша патріотична частина душі радіє, а зоологічна здивовано запитує: “ну і?..”
Спробуємо надати свій варіант відповіді.
По-перше, ці майже 65% не хотіли б назавжди виїхати за кордон. Тут ключовим є слово “назавжди”, оскільки воно відображає пострадянський страх еміграції, при якому виїжджаючих майже відспівували, оскільки це здавалося симулякром їх фізичної смерті. Вмирати з примусу, як і з вибором, хочуть далеко не всі, тому тут включається механізм інстинктивного відторгнення такого варіанту подій.
Вік цих людей не має принципового значення, оскільки страхи такого роду – генетичні та неусвідомлені.
По-друге, не менш цікава та друга частина, яка хотіла б працювати за кордоном. Але не працює. Як-то з ринком праці стосунки у них не складаються. Ті, кому було і є що запропонувати на європейському ринку трудових послуг, давно себе там знайшли і знаходять. Та не просто знаходять – потужні хедхантеровскі пилососи миттєво висмоктують з нашого середовища здатних і перспективних, для асиміляції там, у себе. А всі голосіння про складнощі візового режиму – це зойки сотень тисяч дрібних (і не дуже) прикордонних контрабандистів горілки і сигарет. Так, і безлічі чесних заробітчан теж. Але 90-і з їх ухиленнями роботодавців від податків закінчилися давно, але, схоже, вони воліють цього не помічати.
Хоча пару кліків в Гуглі відверто показує, що навіть для примітивної ручної праці все ще існують вакансії. Але – з умовами знання місцевої мови, і, що більш важливо – прийняттям місцевих норм і правил поведінки як безумовно пріоритетних. Зрозуміло, що приймаюча сторона зацікавлена в асиміляції людей будь-якого освітнього рівня, але за умови прийняття ними дуже жорстких правил гри. Дітям і онукам вже буде легше, але це ще дожити, а хочеться тут і зараз, і побільше.
Це підтверджується таким фактом: з тих, хто хоче виїхати за кордон, 53% хотіли б назавжди виїхати, оскільки мріють про кращі умови життя. Не найкращих умовах роботи, а саме життя. Так, опціонально хороша робота у нас в голові включається в уявлення про хороше життя, але на Заході це – не курити бамбук з 9 до 6, а боляче отримувати цим самим бамбуком по всіх місцях за найменше порушення і прокол. Так, менше проколів – більше грошей, але третіх шансів там зазвичай не дають. І наші про це цілком вже чули.
Є ще мотив турботи про дітей. З одного боку він щирий, ну хто ж не бажає щастя своїм дітям? А хоча б і на чужій землі. А з іншого – лицемірний. Жителі заходу України знають безліч ситуацій, в яких ті які виїхали в 90-і на заробітки досі продовжують утримувати своїх дорослих нероб, які і на зміну родичам не поспішають (далеко не завжди через лінь а через те, що старий ринок послуг вже сильно здувся і його заповнили більш моторні і менш примхливі біженці зі Сходу) – і тут їм застосування ніякого немає, оскільки вони нічого корисного в 21 столітті не вчилися.
Так що ті, хто хотів би виїхати за кордон для більш повної самореалізації, швидше за все, вже зараз сидять за підручниками мов або націлилися на східноєвропейські вузи – у них все вийде. Тут спектр широкий – від “вийти заміж” до пошуку кращих умов для ведення бізнесу. І, можливо, частина з них колись навіть повернеться з новим досвідом, і стане в нагоді тут.
Дивно в умовах війни, що лише 8% не відчувають себе в Україні безпечно і тому не проти пошукати більш міцне природне укриття. Це, по-перше, каже, що ми хоробра до безпечності нація. По-друге, що ми історично переживали і не таке, гени пам’ятають і допомагають виживати.
В цілому ж показник бажаючих виїхати-залишитися може співвідноситися з перспективами країни лише в жовтій пресі і кремлівських медіа, колір для яких навіть важко підібрати. Добробут тієї чи іншої країни вже давно не співвідноситься з кількістю робочих рук, що можуть ходити за плугом по землі, яку через непорозуміння все ще вважають якимось неймовірним, легко конвертованими на світових ринках національним капіталом. Прямо всі ходять і полегшено видихають в ЄС – як же там наша житниця, зачекались, хамон зовсім вже в горло не лізе.
Добробут країни – це новоспечений стан мізків її громадян, які можуть холоднокровно викинути на смітник історії все непрацююче, без знижки на сентиментальні історії, пов’язані з мотлохом, і патерну “шкода, бо може воно ще якось до чогось придасться”. А хто з неї куди поїде – без різниці.
Соціальний психолог Олег Покальчук
для
P.S. Від редакції.
Автор в основному правий. Але на даний момент в Україні на виробництвах, та і в будь-якого приватника (підприємець, підприємство, велика компанія) вже давно рахують не хвилини, а секунди. Тому ми вже давно працюємо по західних стандартах, отримуючи дохід в гривнях, та ще й без мінімального соцпакету. Так є вийннятки – такі галузі, як вугільна, державна сфера управління. Які ми всі спонсоруємо на “всякий випадок”. Вугільна галузь не те щоб неефективна, а фінансово дуже проблемна. Адже більшість пільговиків, які отримали пенсії і вихідні допомоги – купили їх. А це мільярди. Які потрібно сплачувати кожного року. Є працівники які дійсно отримали травми та інвалідності через працю на таких шкідливих виробництвах. Але їм добитися правди важко.
<a rel=”nofollow” href=”http://www.liga.net/”>Джерело</a>
