“Вони трійнята. Всіх заберете?” Ми з чоловіком здивовано закліпали очима: троє однакових принцес?

Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселі.

Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.

Перша моя вагітність була вийшло, ембріон застиг у розвитку, як це називають – «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт – я ніколи більше не зможу мати дітей.

Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з Сашком обоє дуже сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати. Але нам вже за тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається у нашому житті якась порожнеча…

Саша першим заговоривши про усиновлення:

– Міл, може візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти… всі тільки і говорять про візочки, самокати і мультики… теж хочеться ростити дитину…

– Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати… А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?

– Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!

– Гаразд. Згодна.

Ми почали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко. І вісь настав тієї урочистий день, коли ми поїхали до дитячого будинку. На новонароджених ми не розраховували, чекати довго, а вісь старших діток там було повно.

Дітки грали на майданчику, коли ми прийшли. Ставши віддалік, ми стали розглядати їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:

– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?

 

Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:

– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!

Саша взявши дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він заперечливо похитав головою з якимось жалем і попросили вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.

– Розумієте… тут все складно… ця дівчинка не одна…

Я перебила Олексія Павловича:

– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?

– Ні, у неї дві сестри … Смороду трійнята. Всіх заберете?

Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?

– Від них відмовилися батьки?

– Їх мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла… А тут відразу троє, вісь і не впорався її організм: дітей врятували, а її немає… немовлятами їх ніхто не взявши. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких не можна!

– Нам потрібні! – впевнено так промовивши Саша, і вставши зі стільця.

– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?

– Маша, Даша і… Саша… тезка вам буде …

Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної, сім’ї місця потрібно було багато!

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

nineteen − 13 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh