Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселі.
Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.
Перша моя вагітність була вийшло, ембріон застиг у розвитку, як це називають – «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт – я ніколи більше не зможу мати дітей.
Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з Сашком обоє дуже сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати. Але нам вже за тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається у нашому житті якась порожнеча…
Саша першим заговоривши про усиновлення:
– Міл, може візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти… всі тільки і говорять про візочки, самокати і мультики… теж хочеться ростити дитину…
– Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати… А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
– Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!
– Гаразд. Згодна.
Ми почали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко. І вісь настав тієї урочистий день, коли ми поїхали до дитячого будинку. На новонароджених ми не розраховували, чекати довго, а вісь старших діток там було повно.
Дітки грали на майданчику, коли ми прийшли. Ставши віддалік, ми стали розглядати їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:
– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?
Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:
– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!
Саша взявши дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він заперечливо похитав головою з якимось жалем і попросили вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.
– Розумієте… тут все складно… ця дівчинка не одна…
Я перебила Олексія Павловича:
– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?
– Ні, у неї дві сестри … Смороду трійнята. Всіх заберете?
Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?
– Від них відмовилися батьки?
– Їх мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла… А тут відразу троє, вісь і не впорався її організм: дітей врятували, а її немає… немовлятами їх ніхто не взявши. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких не можна!
– Нам потрібні! – впевнено так промовивши Саша, і вставши зі стільця.
– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?
– Маша, Даша і… Саша… тезка вам буде …
Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної, сім’ї місця потрібно було багато!
