Владика Богдан Дзюрах до парафіян м. Бамбергу: «Визнавати свою віру і провадити до віри інших»

16 травня 2021 року, у неділю Мироносиць, апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах здійснив душпастирський візит до парафіяльної спільноти Святого Івана Хрестителя у м. Бамбергу (Німеччина), де поділився своїми думками про відвагу жінок-мироносиць та святого Йосифа Ариматейського у свідченні їхньої віри.

Дорогі в Христі, радію, що можу сьогодні бути з вами. Ця спільнота в м. Бамберг, після катедрального храму у Мюнхені, є першою парафіяльною спільнотою, яку я відвідую після інтронізації на екзарха, що відбулася рівно місяць тому. Радію і дякую Богові за цю нинішню зустріч і молитву, і то з кількох причин.

Радість першої зустрічі

По-перше, для нас, християн, завжди є чимось життєво необхідним збиратися на молитву, щоб пережити зустріч з воскреслим Спасителем, який сказав: «Де двоє, або троє зібрані в Моє ім’я, там Я посеред них». Тому перші християни, коли поганські закони і приписи не дозволяли їм збиратися в неділю на служіння Євхаристії, рішучо відказували опонентам: «Sine domenico non possumus!» (Ми не можемо жити без святкування Дня Господнього!). Саме так казали 304 року мученики з Абітини, яка розташована в сучасному Тунісі на півночі Африки. Вони воліли радше вмерти, ніж відмовитися від життєдайної зустрічі з Христом воскреслим у Його Господній день, у неділю. Тому я радий, що ми сьогодні, як це робили наші брати і сестри у Христі впродовж двох тисячоліть і як будуть робити по всі віки після нас, зібралися, щоб святкувати цей Господній день.

Але радію також і тому, що від самого мого призначення на екзарха я бажав зустрітися з вами. У день мого призначення я був скерував листа до вас, у якому висловив гаряче бажання якомога швидше побачитися з вами, кажучи словами святого апостола Павла: «Прагну вас бачити, щоб поділитися з вами яким-небудь духовним даром, щоб вас зміцнити, тобто підбадьоритись разом, між вами, спільною вірою, вашою і моєю» (Рим. 1, 11–12).

Сьогодні ця мить настала, і я дякую Богові за цей духовний дар, яким є ви. Це третя причина моєї радості: починаючи відвідини наших громад, я першою зустрів вашу громаду — живу, динамічну, молоду, повну надії та радості спільнота християн, — молоду віком, але водночас життєдайною силою Святого Духа, який свого часу заснував цю спільноту Христових учнів і відтоді збагачує її своїми щедрими плодами.

А перший плід діяння Святого Духа — це любов. Ваша любов, яка виражається молитвою, вірністю Богові і Христовій Церкві, а передовсім — ділами милосердя, знана далеко поза межами Баварії і Німеччини. Завдяки ревності о. Богдана, а тепер його наступника о. Андрія, сотні і тисячі нужденних в Україні відчули на собі духа любові і солідарності, яким живе ваша громада. За це я дякую сьогодні Богові і вам усім — починаючи від ваших душпастирів і закінчуючи тими нашими парафіянами, які сьогодні відпочивають на руках матусь чи татусів, а завтра будуть продовжувати творити і розвивати цю спільноту.

Відвага перед зраненим Тілом Христовим  Церквою

Коли Господь подарував нам цей дар зустрічі з вами сьогодні, дозвольте поділитися духовним даром — двома думками на канві сьогоднішнього слова Божого. Перше, що вражає в нинішньому Євангелії — це  відвага жінок-мироносиць і праведного Йосифа з Ариматеї. Про Йосифа так і сказано, що він «сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр. 15, 43). Йому було потрібно чимало відваги, щоб, будучи анонімним Христовим учнем, саме тепер, у момент ганьби, найбільшого приниження і поразки Вчителя з Назарету, признатися явно і відкрито: «Так, я — Христовий учень, я — його послідовник, я бажаю прийняти на свої руки і до свого гробу Його поранене тіло».

Дорогі брати і сестри, ми, живучи на цій німецькій землі, багато разів чуємо про різні прикрі події, які потрясають Церквою в Німеччині, про те, що багато людей відходять від Церкви, не хочуть більше признаватися до неї. У таких обставинах потрібно великої відваги, живої віри і великої любові до Христа і Його Тіла, яким є Церква, щоб сказати: «Попри те, що це Христове Тіло — Церква — зранене людським гріхом, я не відрікаюся від нього, а залишаюся вірним Христовим учнем, ученицею».

На мою думку, люди, що, зауваживши рани на Тілі Церкви, віддаляються від неї, самі себе позбавляють потоків благодаті, які Господь дає через Церкву і в Церкві. Остаточно, нам варто пам’ятати, що Тіло Христове ранять не лише великі і публічні гріхи, але й кожен гріх, яким ми самі провиняємося перед Богом, хоча б цей гріх був здійснений лише в бажанні чи в прихованій думці. І тим не менше справді віруючі люди не відрікаються від Церкви і не віддаляються від неї, бо вірять, що саме в ній і через неї Господь дарує зцілення наших гріховних ран. Христос воскреслий дарує нам спасіння у своєму зраненому і прославленому Тілі. І ми приймаємо це зранене Тіло до гробу нашого життя, туди, де нас чекає перспектива смерті, щоб силою і благодаттю Святого Духа, який воскресив бездиханне Тіло нашого Спасителя, також із нашого гробу засяяло світло життя і воскресіння.

Тож я бажаю всім нам такої відважної віри, якою відзначався праведний Йосиф і жінки мироносиці, — віри, яка приймає Христове Тіло, не віддаляється від Нього, а огортає Його любов’ю, пахощами власного чеснотливого життя і милосердям.

Запросити інших до Христа

А друга думка — це щоб, ідучи на зустріч із Христом, ми не приходили самі, а запрошували наших ближніх. Коли жінки дивилися на похорон Ісуса, то, мабуть, усі вони відчували у серці глибокий смуток, страх, сум’яття і тривогу. Але, правдоподібно, у певний момент одна з них відчула в серці цей побожний намір: прийдімо завтра вдосвіта на це місце, до цього Ісуса, зробімо добре діло для нашого Учителя, зробімо жест любові! Одна сказала, а всі інші підхопили! Як важливо, щоб серед атмосфери смутку, тривоги, страху і безнадії, знайшовся хтось, у чийому серці загориться вогонь добра, надії і любові, хтось, хто запропонує чи запросить зробити щось хорошого і доброго на противагу байдужості, зневірі, страхам і егоїзму, якими часто-густо опанований наш теперішній світ.

Будьмо і ми саме такими людьми, у серці яких запалюється вогник надії і любові, який притягатиме до Ісуса наше ближче і дальше оточення. Так, як це сталося у житті жінок-мироносиць, які одна одну заохочували і підбадьорювали в дорозі до Ісуса, і як це було у випадку праведного Йосифа з Ариматеї, який, прийнявши рішення публічно заявити про свою приналежність до Христа, можливо, поділився тим своїм наміром із іншим таємним учнем — Никодимом, і так допоміг і йому вийти із «сірої зони» анонімного учнівства та здійснити цей акт пошани і любові для Божественного Вчителя.

Не піддаваймося страхові та тривозі!

Моє прохання і побажання до усіх нас: не піддаваймося страхові і тривозі, але у дусі живої віри і щирої любові признаваймося до Христа і до Його святої Церкви. Не віддаляймося від Бога і від Церкви, навіть якщо навколо нас поширюється дух зневіри, страху і тривоги. А друге: приходьмо до Ісуса не самі, ведімо своїм словом, а ще краще своїм прикладом нових Христових учнів, на особисту зустріч із Христом в спільноті Церкви. Цього собі і вам бажаю нині, у неділю мироносиць. А сам Господь Ісус, воскреслий із мертвих, нехай нам в цьому допоможе і благословить!

Comments

0 comments

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

7 − three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh