16 травня 2021 року, у неділю Мироносиць, апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах здійснив душпастирський візит до парафіяльної спільноти Святого Івана Хрестителя у м. Бамбергу (Німеччина), де поділився своїми думками про відвагу жінок-мироносиць та святого Йосифа Ариматейського у свідченні їхньої віри.
Дорогі в Христі, радію, що можу сьогодні бути з вами. Ця спільнота в м. Бамберг, після катедрального храму у Мюнхені, є першою парафіяльною спільнотою, яку я відвідую після інтронізації на екзарха, що відбулася рівно місяць тому. Радію і дякую Богові за цю нинішню зустріч і молитву, і то з кількох причин.
Радість першої зустрічі
По-перше, для нас, християн, завжди є чимось життєво необхідним збиратися на молитву, щоб пережити зустріч з воскреслим Спасителем, який сказав: «Де двоє, або троє зібрані в Моє ім’я, там Я посеред них». Тому перші християни, коли поганські закони і приписи не дозволяли їм збиратися в неділю на служіння Євхаристії, рішучо відказували опонентам: «Sine domenico non possumus!» (Ми не можемо жити без святкування Дня Господнього!). Саме так казали 304 року мученики з Абітини, яка розташована в сучасному Тунісі на півночі Африки. Вони воліли радше вмерти, ніж відмовитися від життєдайної зустрічі з Христом воскреслим у Його Господній день, у неділю. Тому я радий, що ми сьогодні, як це робили наші брати і сестри у Христі впродовж двох тисячоліть і як будуть робити по всі віки після нас, зібралися, щоб святкувати цей Господній день.
Але радію також і тому, що від самого мого призначення на екзарха я бажав зустрітися з вами. У день мого призначення я був скерував листа до вас, у якому висловив гаряче бажання якомога швидше побачитися з вами, кажучи словами святого апостола Павла: «Прагну вас бачити, щоб поділитися з вами яким-небудь духовним даром, щоб вас зміцнити, тобто підбадьоритись разом, між вами, спільною вірою, вашою і моєю» (Рим. 1, 11–12).
Сьогодні ця мить настала, і я дякую Богові за цей духовний дар, яким є ви. Це третя причина моєї радості: починаючи відвідини наших громад, я першою зустрів вашу громаду — живу, динамічну, молоду, повну надії та радості спільнота християн, — молоду віком, але водночас життєдайною силою Святого Духа, який свого часу заснував цю спільноту Христових учнів і відтоді збагачує її своїми щедрими плодами.
А перший плід діяння Святого Духа — це любов. Ваша любов, яка виражається молитвою, вірністю Богові і Христовій Церкві, а передовсім — ділами милосердя, знана далеко поза межами Баварії і Німеччини. Завдяки ревності о. Богдана, а тепер його наступника о. Андрія, сотні і тисячі нужденних в Україні відчули на собі духа любові і солідарності, яким живе ваша громада. За це я дякую сьогодні Богові і вам усім — починаючи від ваших душпастирів і закінчуючи тими нашими парафіянами, які сьогодні відпочивають на руках матусь чи татусів, а завтра будуть продовжувати творити і розвивати цю спільноту.
Відвага перед зраненим Тілом Христовим — Церквою
Коли Господь подарував нам цей дар зустрічі з вами сьогодні, дозвольте поділитися духовним даром — двома думками на канві сьогоднішнього слова Божого. Перше, що вражає в нинішньому Євангелії — це відвага жінок-мироносиць і праведного Йосифа з Ариматеї. Про Йосифа так і сказано, що він «сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр. 15, 43). Йому було потрібно чимало відваги, щоб, будучи анонімним Христовим учнем, саме тепер, у момент ганьби, найбільшого приниження і поразки Вчителя з Назарету, признатися явно і відкрито: «Так, я — Христовий учень, я — його послідовник, я бажаю прийняти на свої руки і до свого гробу Його поранене тіло».
Дорогі брати і сестри, ми, живучи на цій німецькій землі, багато разів чуємо про різні прикрі події, які потрясають Церквою в Німеччині, про те, що багато людей відходять від Церкви, не хочуть більше признаватися до неї. У таких обставинах потрібно великої відваги, живої віри і великої любові до Христа і Його Тіла, яким є Церква, щоб сказати: «Попри те, що це Христове Тіло — Церква — зранене людським гріхом, я не відрікаюся від нього, а залишаюся вірним Христовим учнем, ученицею».
На мою думку, люди, що, зауваживши рани на Тілі Церкви, віддаляються від неї, самі себе позбавляють потоків благодаті, які Господь дає через Церкву і в Церкві. Остаточно, нам варто пам’ятати, що Тіло Христове ранять не лише великі і публічні гріхи, але й кожен гріх, яким ми самі провиняємося перед Богом, хоча б цей гріх був здійснений лише в бажанні чи в прихованій думці. І тим не менше справді віруючі люди не відрікаються від Церкви і не віддаляються від неї, бо вірять, що саме в ній і через неї Господь дарує зцілення наших гріховних ран. Христос воскреслий дарує нам спасіння у своєму зраненому і прославленому Тілі. І ми приймаємо це зранене Тіло до гробу нашого життя, туди, де нас чекає перспектива смерті, щоб силою і благодаттю Святого Духа, який воскресив бездиханне Тіло нашого Спасителя, також із нашого гробу засяяло світло життя і воскресіння.
Тож я бажаю всім нам такої відважної віри, якою відзначався праведний Йосиф і жінки мироносиці, — віри, яка приймає Христове Тіло, не віддаляється від Нього, а огортає Його любов’ю, пахощами власного чеснотливого життя і милосердям.
Запросити інших до Христа
А друга думка — це щоб, ідучи на зустріч із Христом, ми не приходили самі, а запрошували наших ближніх. Коли жінки дивилися на похорон Ісуса, то, мабуть, усі вони відчували у серці глибокий смуток, страх, сум’яття і тривогу. Але, правдоподібно, у певний момент одна з них відчула в серці цей побожний намір: прийдімо завтра вдосвіта на це місце, до цього Ісуса, зробімо добре діло для нашого Учителя, зробімо жест любові! Одна сказала, а всі інші підхопили! Як важливо, щоб серед атмосфери смутку, тривоги, страху і безнадії, знайшовся хтось, у чийому серці загориться вогонь добра, надії і любові, хтось, хто запропонує чи запросить зробити щось хорошого і доброго на противагу байдужості, зневірі, страхам і егоїзму, якими часто-густо опанований наш теперішній світ.
Будьмо і ми саме такими людьми, у серці яких запалюється вогник надії і любові, який притягатиме до Ісуса наше ближче і дальше оточення. Так, як це сталося у житті жінок-мироносиць, які одна одну заохочували і підбадьорювали в дорозі до Ісуса, і як це було у випадку праведного Йосифа з Ариматеї, який, прийнявши рішення публічно заявити про свою приналежність до Христа, можливо, поділився тим своїм наміром із іншим таємним учнем — Никодимом, і так допоміг і йому вийти із «сірої зони» анонімного учнівства та здійснити цей акт пошани і любові для Божественного Вчителя.
Не піддаваймося страхові та тривозі!
Моє прохання і побажання до усіх нас: не піддаваймося страхові і тривозі, але у дусі живої віри і щирої любові признаваймося до Христа і до Його святої Церкви. Не віддаляймося від Бога і від Церкви, навіть якщо навколо нас поширюється дух зневіри, страху і тривоги. А друге: приходьмо до Ісуса не самі, ведімо своїм словом, а ще краще своїм прикладом нових Христових учнів, на особисту зустріч із Христом в спільноті Церкви. Цього собі і вам бажаю нині, у неділю мироносиць. А сам Господь Ісус, воскреслий із мертвих, нехай нам в цьому допоможе і благословить!
