Я вже казав, що після фронту у мене відкрилася ніби нова здатність бачити? Вперше я її помітив випадково, кинувши погляд на меморіальну табличку, прикручену біля входу в школу, де вчиться моя донька – там був зображений хлопець у радянській формі з орденами та зіркою Героя, що колись вчився тут.
Я звик ковзати поглядом по цим пам’яткам, як по звичним декораціям, а тут зненацька запнувся. Зупинився. Підійшов до нього, жадібно розглядаючи деталі. Я п і з н а в його. Несподівано на мене глянув не мармуровий пам’ятник, а живий парубок. Наче хлопець, який служив в сусідній роті, з тих, якого пізнаєш в обличчя, випадково побачившись вітаєшся, але не можеш згадати, як звуть.
…Вдома по “Дискавері” йшов фільм про Першу світову – мене буквально припаяло до екрану. Я п і з н а в всіх їх – тих, що бігали окопами, хвацько махали руками кінооператору, спотикалися, тягаючи на собі важкі армійські вантажі. Вони налилися реальністю, ніби це були мої знайомі, чомусь зафільмовані на допотопну чорно-білу плівку. Який же я був сліпий! Як я раніше дивився новини з гарячих точок? Як я дивився історичну хроніку?.. Наче кіно в кінотеатрі, не більше.
Зараз я інтенсивно передивляюся документальні фільми та хроніку військових конфліктів. Погляд полоненого в’єтнамця, посмішки ряданських солдат у десантних беретах, перелякане метушіння оточеного азербайджанського батальйону, побут американських казарм, очі добровольців у лавах – нема ні рас, ні ідеологій, ні епох, ні континентів, а є лише чоловіки на війні, до болю зрозумілі і близькі.
Такі от дива. Хоча написати я хотів зовсім не про це. А про те, що скільки я не передивляюсь конфліктів, скільки уроків минулого не проходжу, крізь бачу однаковий початок – усміхнені, по пояс роздягнені, бадьорі парубки, які намагаються виглядати браво перед телекамерами. Чомусь всі війни починалися з переконання, що це максимум на кілька місяців.
Дописувач:
