Життя

Відчуваємо одне, говоримо інше, а робимо третє…

Всі наші проблеми і кризи від того, що ми живемо несправжніми. Створюємо собі образ, а потім самі починаємо в нього вірити.

Чувствуем одно, говорим другое, делаем третье…

Нещодавно одна моя подруга у стрічці написала, що у неї закінчилися відносини. Природна подія, так буває. Але мені в приват один чоловік поставив запитання: “Навіщо вона це робить? Нещодавно розказала про початок відносин, тепер треба пояснювати, чому вони закінчилися. Навіщо це все напоказ?”

Можна розцінити, звичайно, такі дії як “напоказ”. А можна побачити, що людина просто живе. І грати намагається по мінімуму: як є, то й показує.

Можна ж не показувати, правда? Правда. Можна взагалі завжди і скрізь приховувати свої почуття. Нас з дитинства вчать. Ми настільки успішними в цьому стаємо, що з віком не просто перестаємо виражати свої почуття, але навіть перестаємо їх відчувати. Треба ж “тримати обличчя”, ми всі це добре знаємо. Правила хорошого тону, однак.

Я думаю, всі наші проблеми і кризи від того, що ми живемо несправжніми. Створюємо собі образ, а потім самі починаємо в нього вірити. Зростаємося з масками настільки, що не розрізняємо свій справжній, глибокий голос.

Не кажіть, що ви живете без масок. Вони є у всіх – персона, як частина психіки, для зовнішнього світу. Персона потрібна, гарна, виправдана – вона допомагає адаптуватися до навколишнього середовища. Захисту знову ж психологічні: щоб хто ненароком на межі не настав і в самий центр особистості не вдарив.

Але, як і у всьому іншому, є побічний ефект. Безперервний внутрішньоособистісний конфлікт. Розбрат і разібранність: внутрішні спонукання одні, зовнішні відображення зовсім інші. З цього випливає нерозуміння того, хто я і навіщо я. В чому я? Який я?

Вважаю, що природа всіх криз особистості в цьому – самість наполегливо дає про себе знати. “Ти живеш не тим, ким є”.

Відчуваємо одне, говоримо інше, а робимо третє. Немає цілісності.

Несвідоме, яке зберігає всі наші страхи, придумує прекрасне виправдання, чому ми не виявляємо себе. “Щастя тихе”, – скаже один. “Ініціатива карається”, – помітить інший.

Тисяча причин і переконань НЕ ВИРАЖАТИ себе.

Дивно, але вважається правильним бути пластмасовими. Обрізати, обрізати свої почуття, емоції. Зробити їх зручними, керованими. Люди, які чудесним чином зберегли в собі здатність залишатися живими, змушені виправдовуватися за це: “Можна я буду жити, а не зображати життя?”.

Парадокс в тому, що самі, забороняючи собі бути справжніми у кожен момент часу, ми любимо щирість і відкритість. І довіряємо їй. Навіть якщо на рівні неусвідомлених страхів, з яких зростанні засудження, ми повісимо ярлики, то за допомогою і підтримкою все одне звернемося до того, хто відчуває.

Тому що ніколи не знаєш, що заховано за красивим фасадом.

 

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

17 − fourteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.