Під час перманентної кризи, в котру втягнув Україну режим «донецьких», українські інтелектуали неодноразово висували оригінальні ідеї з приводу того, як вийти із цієї ганебної ситуації.
З чимось можна погоджуватись, щось викликає заперечення, але незрозуміло одне. Чомусь ніхто з них не звернув увагу на той факт, що ще у 1994 році Леонід Кучма і його оточення заклали ту нищівну для України систему, котра «заточена» лише під відверте її розграбування. І тому усі, навіть найкращі програми виходу з кризи, ніколи не спрацюють, якщо ця система не буде нарешті демонтована.
Помаранчева революція 2004 року була не лише намаганням української нації раз і назавжди покінчити з «розвиненим кучмізмом», а й інтуїтивним бажанням українців змінити систему, яка, прикриваючись підтримкою правоохоронних (а точніше було б сказати, олігархоохоронних) органів, дала можливість кільком десяткам сімей привласнити собі усю колишню державну власність.
На 22-му році української незалежності складається враження, що Україна остаточно загубилася в часі і просторі. А правління режиму «януковичів» лише наочно підкреслило, що з часу розпаду СРСР мало що змінилося. Можливо, за винятком того, що застарілі проблеми дійшли нарешті до стану повного маразму.
Можна, звісно, все спробувати списати на те, що нині в Україні відбувається важкий процес зміни відносин у всіх сферах суспільно-політичного життя. І при цьому цей процес ще й припав на велику економічну кризу в світі. А бум інформаційних технологій і технічних можливостей робить багато престижних професій минулих часів незажаданими.
Якоюсь мірою це, можливо, дійсно так. Однак, коли на найвищому державному рівні все робиться для того, щоб система розграбування України залишалася і надалі незмінною і недоторканною, то з’являється думка: чи має взагалі така країна оптимістичне майбутнє?
Незрима громадянська війна
Можна спробувати дати визначення тому, що розігрується сьогодні в Україні. На мій погляд, якщо відштовхнутися від поняття «Великої депресії» 1929–1933 років в Америці, то те, що нині відбувається в Україні – це не що інше, як «Велика українська деградація». Але, на жаль, сьогодні не проглядається навіть і близько політичної постаті, яка була б хоч віддалено чимось подібна до американського президента Франкліна Рузвельта.
«Велика українська деградація» призвела до втрати в Україні за майже 22 роки без війни 7 мільйонів осіб. По суті, це незрима громадянська війна посткомуністичної номенклатури з українською нацією. То чи є шанси зробити Україну ефективною і керованою державою за умов, коли олігархія зацікавлена у продовженні подібної ситуації до безкінечності?
Проте Франклін Рузвельт був не лише надзвичайно успішним президентом США. Йому за надзвичайно важких умов довелося стати і кризовим менеджером, який силою надзусиль своєї професійної команди спромігся вивести величезну Америку зі стану депресії і покласти кінець економічній кризі в країні.
Україні також потрібен не тільки президент, а й відповідальна політична постать, яка б за надзвичайно важких деградаційних обставин взяла на себе важку ношу українського кризового менеджера. У цьому сенсі варто пригадати вислів одного з батьків американського менеджменту Пітера Друкера, що немає в світі слаборозвинутих країн, а є країни, котрі погано керовані.
Але Україна не лише погано керована держава, вона при цьому ще й дуже добре грабована. А це набагато ускладнює ситуацію, котру необхідно вирішувати. Оскільки, якщо уявити собі гіпотетично, що в один із днів в Україні дійсно перемогла демократія, то що ж робити із тими, хто з таким завзяттям (і не без користі для себе) обслуговував цю систему? З усіма суддями, прокурорами, міліціонерами, есбеушниками і мільйонним бюрократичним апаратом – для яких ця система стала не лише «рідною», а й єдино бажаною, бо за нормального розвитку української держави вони б ніколи не мали таких значних статусних і фінансових дивідендів?
Потрібен «люстраційний домкрат»
Ідея про необхідність заміни суддів, прокурорів і складу міліції, котрі висунув нещодавно відомий український політик Юрій Луценко, правильні. Проте нині існує небезпека дещо іншого порядку. Адже вже зараз паралельно необхідно думати і про механізми цієї заміни – своєрідний «люстраційний домкрат», який під час такої заміни усуне можливість утворення правового вакууму в Україні і не дасть виникнути хаосу в суспільстві.
Вихід з «Великої української деградації» неможливо здійснити за короткий проміжок часу. Політична сила, котра візьме відповідальність за нього, має підготувати дублювальні структури для заміни діючої влади на місцях. Лише за такої умови цей перехід буде можливо плавно і відносно безболісно реалізувати.
Не менш важливим питанням є те, що, якщо спробувати оперувати комп’ютерними термінами, система влади в Україні потребує не перезавантаження, а заміни. А от хто в Україні здатен створити нову діючу подібну систему, то вже інше питання.
Очевидно, що гуманітарії можуть створити чітку ідеологічну і філософську надбудову для нової української державної системи, але розробленням і стикуванням її складових мають вже займатися не хто інші, як системні аналітики, фахівці з вирішення складних організаційно-технічних проблем, що мають міждисциплінарну природу, котрі будуть використовувати принципи загальної теорії систем і методи системного аналізу.
Антикризовий національний еґреґор
Питання трансформації державного устрою є надзвичайно складним, і, на жаль, за нього часто беруться люди, які не мають досвіду ані в управлінні, ані в економічній діяльності.
Державне управління є ієрархічним. Але за українських умов повністю заблокована можливість дії «соціальних ліфтів», котрі б надавали можливість найкращим і найбільш підготованим «піднятися» в реальному житті, зайняти управлінський пост в державних структурах, на підприємстві, або ж створити своє власне підприємство.
Позитивні зміни в Україні можливі лише тоді, коли народ перестане боятися влади і жити за концтабірними принципами виживання – умри ти сьогодні, а я завтра, – і тоді, як владу в країні перестануть захоплювати силою регіональні клани, як це вже сталося в 1994 і 2010 роках, коли Київ окупували спочатку «дніпропетровські», а потім й «донецькі» угрупування, а владу перейматимуть на себе відповідальні партії, котрі відповідатимуть за свої обіцянки перед виборцями.
Необхідно припинити вбивчі для України процеси «Великої української деградації». Адже країна придатна до позитивних змін, розвитку і процвітання. Умів високих і якісних в Україні багато, проте вони поки що не створюють антикризово-орієнтованого політичного магнітного поля змін.
Працювати над змінами системи в Україні потрібно по-інженерному, системно працюючи над деталями трансформації української політики, економіки і соціуму. Сьогодні Україні необхідний антикризовий національний еґреґор, який буде здатний перетворити силу колективного розуму на трансформацію позитивних суспільних змін.
aratta-ukraine.com
